Про український футуризм почали згадувати порівняно недавно. Проте, не слід забувати, що в 10-30 року XX сторіччя це був потужний авангардний плин у нашій літературі. Очолював групу футуристів Михайло Семенко. Людина-блискавка, людина, що вмів робити мертві петлі в поетичному небі, людина, що затверджувався й удосконалювався, розробляючи власний неповторний стиль. Разом з тим у поета була вразлива душа, яку можна зрівняти зі зльотом «несміливого» білого метелика (стих «Метелик»). Провідної поетичним образом у поезії М. Семенко є місто.
Його він оспівував у декількох віршах з назвою «Місто», ці добутки мають інша назва по першому рядку: «Вдихаю я тонка отрута…», «Блисне й капне», «Сонце висвітлювало… », «За вікно вилітали…», «Вечір під дощем…», «Місто мокрий». А також у віршах з надзвичайно виразними назвами, які відображають міську атрибутику: «Будинку», «Тротуар», «Вулиці», «Асфальт», «У кафі».
Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням вдихає захід бензину, обожнює швидкий рух, що він називайте «двигуном життя», любить посидіти із друзями в кав’ярні, сходити в кіно, що входило тоді в моду. У поезії він головним критерієм значимості вважає оригінальність думки й словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенко можна догадатися, що він є прихильником неологізмів. Про значення багатьох таких слів читач легко догадується, а над деякими доводиться задуматися. Добутку М.
Семенко тримають читацьку думку в постійній напрузі, тому їх цікаво читати й аналізувати Візьмемо, наприклад, стих «Бажання». Тільки такий оригінальний письменник, як Михайло Семенко, міг поставити такий безглуздий, на перший погляд, питання: Чому не можна перевернути мир?
Щоб поставити всі догори ногами? Виявляється, що подібне «бажання» М.
Семенко може здійснити сам і не виявиться сміливця, хто посмітив би йому заперечити. Переворот миру, здійснений ліричним героєм поезії М. Семенко, виглядає дивним.
Він роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб неї полюбив Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку.
Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її «балаганом» і прагне, щоб її «риси схопили», адже його «бажання» неможливо виконати Стих «Запрошення» — це звертання до прийдешніх поколінь. Поет всім тим, хто хоче його «духу викликати» обіцяє показати безліч мирів «оригінальна й примхливих», безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенко вдалося перемогти «всі стихії й дощі», тому, звичайно, прогулятися з ним уночі було б цікаво. Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і в другому вірші з аналогічною назвою «Запрошення».
Цього разу він пропонує піднятися на Батиеву гору, тому що там «добре», «симпатично й разноцветно». Поет знає, що дехто дивиться на футуристів «як на звірів», проте, він хоче перебороти таке несправедливе відношення з боку суспільства до нього і його друзів, прагне до довіри й доброзичливості з боку читачів, вона пише:
- Люди ми сильні, молоді, сміливі
- Не боїмося нікого й бажаємо всім добра
Незважаючи на екзотичність мислення Михайла Семенко, непримиренність його натури, його добутки повинні зайняти належне їм місце в літературному процесі, вернутися до читачів і стати предметом широких дискусій, адже цей поет став провідною зіркою авангардного руху в Україні, зробив гідний внесок у її відродження, що згодом назвали «розстріляним».