Аграрна реформа Петра Столипина
Столипінська аграрна реформа, про яку в наші дні багато творять і пишуть, у дійсності — поняття умовне. У тому розумінні умовне, що вона, по-перше, не становила цельною задуму й при ближчому розгляді розпадається на ряд заходів, між собою не завжди добре состикованних.
По-друге, не зовсім правильно й назва реформи, тому що Столипин не був ні автором основних її концепцій, ні розроблювачем. Він сприйняв проект у готовому виді й став як би його названим батьком. Він дав йому своє ім’я, послідовно й сумлінно захищав його у вищій адміністрації, перед законодавчими палатами й суспільством, дуже їм дорожив, але це не виходить, що між батьком і приймальням чадом не було протиріч. І, нарешті, по-третє, у Столипина, звичайно ж, минулого й свої власні задуми, які він намагався реалізувати. Але трапилося так, що вони не одержали значительною розвитку, ходом речей були відсунуті на задній план, зачахли, а прийомна дитина після недовгої кризи, навпаки, почав рости й набирати силу. Мабуть, можна сказати, що Столипин «висидів кукушкина птенчика».
Коли люди частку живуть разом, вони починають походити один на одного. Прийомний син може знайти значну подібність із батьком. І ні про що не догадується той, хто не знає тихої сімейної драми. Втім, про усім по порядку
Ми пам’ятаємо, що Столипин, будучи саратовским губернатором, пропонував організувати широке сприяння створенню міцних індивідуальних селянських господарств на державних і банківських землях. Ці господарства повинні були стати прикладом для навколишніх селян, підштовхнути їх до поступової відмови від общинною землеволодіння
Коли Столипин прийшов у МВС, виявилося, що там на цю справу дивляться трохи інакше. Тривалий період, коли влади чіплялися за громаду як за оплот стабільності й порядку, ішов у безповоротне минуле. Підспудно й поступово брали гору інші тенденції. Протягом ряду років група чиновників МВС на чолі з В. И. Гурко розробляла проект, що долженствовали здійснити крутий поворот у внутрішній політиці уряду. До приходу Столипина Гурко займав пост товариша міністра, основні ідеї й напрямки проекту вже сформувалися, робота тривала
На відміну від столипінського задуму, проект Гурко мав на увазі створення хуторів і отрубов на надельних (селянських) землях (а не на державні й банківські) . Різниця була істотною. Втім, не це було саме головне в проекті Гурко. Утворення хуторів і отрубов навіть трохи притормаживалось заради іншої мети — зміцнення надельной землі в особисту власність. Кожний член громади міг заявити про свій вихід з її й закріпити за собою свій черезсмужний наділ, що громада відтепер не могла не зменшити, не пересунути. Зате власник міг продати свій укріплений наділ навіть сторонньому для громади особі. З агротехнічної точки зору таке нововведення не могло принести багато користі (надяг як був черезсмужним, так і залишався) , але воно було здатно сильно порушити єдність селянського миру, внести розкол у громаду. Передбачалося, що всякий домохазяїн, що втратив у своїй сім’ї кілька душ і зі страхом що очікує очередною переділу, неодмінно вхопиться за можливість залишити за собою в недоторканності весь свій наділ. Проект Гурко являв собою зручну площадку, з якої уряд міг приступитися до форсованого ламання громади. Столипин же, як ми пам’ятаємо, будучи саратовским губернатором, не порушував питання про таке ламання
Звичайно, Столипин не міг не зважати на пророблений у міністерстві до його приходу роботою. Не міг він не враховувати й настроїв помісного дворянства, що по ходу революції чи виявилося не єдиним класом, вірним режиму. У травні 1906 р. на першому з’їзді вповноважених дворянських суспільств із доповіддю «Основні положення по аграрному питанню» виступив Д. И. Пестржецкий, чиновник МВС, що приймав участь у розробці аграрних проектів
Уряд прагнув будь-що-будь відмежуватися перед дворянами від думських проектів принудительною відчуження поміщицької землі, а тому основна частина доповіді був присвячений критиці таких проектів. Доповідач затверджував, що в цілому по країні «за останнім часом ніякої реальної підстави для огульного наділення селян землею не виникло». Окремі випадки малоземелля, говорилося в доповіді, можуть бути ліквідовані за допомогою покупки землі через Селянський банк або шляхом переселення на окраїни. У загальному ж повинні бути вжиті заходи «до поліпшення й більше повному використанню надельной площі» (введення багатопільних сівозмін, краща обробка й добриво землі, перехід від общинної до особистої власності, розселення великих сіл, знищення внутринадельной черезсмужжя, створення хуторів) . «Ініціатива по введенню поліпшень у селянському господарстві, підкреслювалося в доповіді, — повинна скласти предмет найголовніших турбот держави й земства. Варто отрешиться від думки, що коли наступить час до переходу до іншій, більше культурній системі господарства, то селяни перейдуть до неї за власною ініціативою. В усьому світі перехід селян до поліпшених систем господарства відбувався при сильному тиску зверху». Щось подібне, ми пам’ятаємо, говорив Столипин на засіданні Гродненського комітету. Цю же думку, треба думати, він проповідував і вминистерстве.
Настрій прибулих на з’їзд дворян не було одностайним. Деякі з них були настільки налякані революцією, що вважали за необхідне зробити поступки. «Краще всею відразу, не принижуючись до примусового відчуження, заздалегідь задовольнити вимоги селян… — сказав саратовский земський діяч граф Д. А. Олсуфьев. — Ми повинні добровільно йти назустріч до продажу селянам землі, зберігаючи й за собою частина… Компроміс необхідний… Як під час бури марна боротьба, так і тут уперте відношення буде гибельно для справи». Але ці здорові міркування не зустріли співчуття в більшості присутніх. «Дворянство Рязанської губернії, — рішуче заперечив Л. Л. Кисловський, — не перебуває в такому квітучому стані, щоб воно могло робити подарунки й приносити жертви. Навпаки, коли нас вибирали уповноваженими, то нам рекомендувалося піклуватися про недоторканність приватної власності». Плутане мовлення князя А. А. Кропоткина почалися із приголомшуючої заяви про те, що треба «заборонити народу плодитися».
Потім розгорілася суперечка між крайніми й помірними супротивниками громади. Коли один із прибалтійських баронів назвав громаду «розсадником соціалістичних бацил», те А. А. Наришкін заперечив, що в Прибалтиці громади ні, а тим часом відбулася «страшна революція». Б. И. Кринский заявив, що «аграрні безладдя були тільки там, де існує громада». На це полтавський депутат С. Е. Бразоль відповів, що в Полтавській губернії общинного землеволодіння майже ні, а «аграрні безладдя» почалися ще в 1902 г.
Однак більшість уповноважених бути настроєно рішуче проти громади. «Громада — це те болото, у яке погодить усе, що могло б вийти на простір, — сказав К. Н. Гримм, — завдяки їй нашому селянству далеке поняття про право власності. Знищення громади було б благодійним кроком для селянства». Ці ж мотиви повторювалися в різких нападках на громаду В. Л. Кушелева, князя А. П. Урусова, П. В. Попова. Громада, підкреслювали дворянські представники, повинна бути безумовно знищена
Нападки на громаду якоюсь мірою були лише тактичним вивертом правого дворянства: заперечуючи селянське малоземелля, поміщики прагнули перевалити на громаду всю відповідальність за селянську вбогість. Крім того, у період революції громада сильно досадила поміщикам: селяни йшли громити поміщицькі садиби усім миром, маючи в громаді готову організацію для боротьби. Навіть у мирний час поміщик почував себе впевненіше, коли мав справу з окремим селянином, а не з усією громадою
Питання про хутори не викликав більших дебатів. Самі по собі хутора й отруба мало цікавили дворянських представників. Головні їхні турботи зводилися до того, щоб закрити питання про селянське малоземелля й позбутися від громади. Уряд запропонував роздрібнити її за допомогою хуторів і отрубов, і дворянство охоче погодилося. Правда, 29 депутатів на чолі з Д. А. Олсуфьевим представили особливу думку, застерігаючи проти » схематично-шаблонною, одноманітн-догматичного рішення в центральних установах аграрного питання без достатньої уваги до всім різноманітним побутовим, племінним, географічним і іншим особливостям Росії». Але ці досить резонні доводи не зустріли розуміння, і більшість депутатів підтримало представлені міністерством тези, ретельно викресливши з них слово «малоземелля».
Тим часом обстановка в країні була невизначена. Тиск дворян урівноважувалося тиском Думи й селянства. Після розпуску I Думи ситуація ще більше загострилася. Наприкінці серпня 1906 р. Столипин провів заходу щодо передачі Селянському банку частини державних і питомих земель для продажу селянам. Тим самим він приступився до виконання своею задуму, що дозрів ще в Саратові. По суті, виражаючись сучасною мовою, мова йшла про приватизацію частини державного майна
Ці заходи викликали заперечення з боку Гурко. Він уважав, що казенні землі й так майже цілком були в руках селян, які багато років знімали їх в оренду. Проведення такої міри, побоювався він, пожвавить у селян надії на те, що надалі вони заберуть у свої руки й поміщицькі землі. Відносини між Столипиним і Гурко, очевидно, були досить поганими. У спогадах товариша міністра внутрішніх справ протягає презирливо-зарозуміле відношення до свого колишнього шефа. На думку Гурко, він був «повний невіглас в економічних питаннях», не мав «достатньої підготовки для того, щоб справлятися з багатьма фундаментальними проблемами державного життя» і погано головував у Раді міністрів (не вмів резюмувати дебати й становити резолюції) .
У Гурко виникли сильні підозри щодо подальших намірів Столипина, коли відомий латифундист граф А. А. Бобринский передав йому слова, сказані мимохідь главою уряду: «Вам доведеться розстатися із частиною своїх земель, граф».
У страху, як відомо, очі великі. У дійсності Столипин, здається, не допускав і думки про повну ліквідацію поміщицького землеволодіння. Інша справа — часткове його обмеження. М. П. Бік привела у своїх спогадах наступні слова батька: «Не у великому землеволодінні сила Росії. Більші маєтки віджили своє століття. Їх, як недоходні, уже самі власники почали продавати Селянському банку. Опора Росії не в них, а в царі». Щось схоже Столипин, треба думати, дійсно говорив — і це не було сказано випадково, під враженням від нескінченних селянських бунтів. Бунти зрештою припинилися, але залишилося це переконання, що засіло глибоко у свідомості. В 1909 р., коли обстановка в країні докорінно змінилася, Столипин знову торкнувся цього питання — не в бесіді з дочкою й не у випадковій розмові із графом, а в інтерв’ю кореспондентові газети «Волга»: «Імовірно, великі земельні власності трохи скоротяться, навколо нинішніх поміщицьких садиб почнуть виникати численні середні й дрібні культурні господарства, настільки необхідні як оплот державності на місцях».
Наприкінці 1905 р., коли справи в царського уряду були з рук геть погані, главноуправляющий землевпорядженням і землеробством Н. Н. Кутлер порушив питання про часткове відчуження поміщицьких земель. І навіть Д. Ф. Трепов тоді начебто б співчутливо поставився до цього плану. Але цар після недовгого коливання рішуче відкинув кутлеровский проект, а сам Кутлер із тріском вилетів у відставку. Згодом ніхто з міністрів і думки не допускав про те, щоб з’явитися до царя з подібним реченням
Столипин, як видно, уважав, що в такому проекті немає потреби. Часткове відчуження поміщицької землі фактично вже йде. Багато поміщиків, налякані революцією, продають маєтки. Важливо, щоб Селянський банк скуповував всі ці землі, розбивав на ділянки й продавав селянам. З перенаселеної громади зайві працівники впадуть на банківські землі. Іде переселення в Сибір. Під впливом певних урядових мір громада припинить ці свої нескінченні земельні переділи. Надельная земля перейде в особисту власність. Деякі міцні хазяї стануть заводити хутора й отруба на общинних землях. Правда, це досить важко: якщо закінчилися переділи, а деякі смуги стали особистою власністю, те як пересунути наділи всіх селян, щоб викроїти хутір? Але над цим питанням працює А. А. Кофод, головний теоретик з Головного управління землевпорядження й землеробства
Приблизно так зложилася в Столипина загальна концепція реформи. У цих рамках він упокорився із проектом Гурко й навіть як би «усиновив» його. Правда, ярмо був не той випадок, коли прийомне чадо стає схожим на батька. Скоріше, відбувалося зворотне. «Треба вбити клин у громаду», — говорив Столипин своїм сподвижникам. «Убити клин», змусити припинити переділи, наробити хуторів і отрубов на общинних землях — всі ці ідеї підспудно або відкрито були виражені в проекті Гурко. Звідти Столипин їх і почерпнув
10 жовтня 1906 р., коли цей проект розглядався в Раді міністрів, Столипин сам, без допомоги Гурко, нею доповідав і захищав. Всі члени уряду знаходили, що «громада не заслуговує далі заступництва закону». Розбіжності виникли лише щодо того, чи треба проводити цей проект по 87-й статті або варто дочекатися Думи. Меншість членів Ради міністрів посилалося на те, що «негативний погляд самих селян на громаду ще не доведений». Отже, не виключене масове невдоволення. Тим часом уряд, видавши цей указ по 87-й статті, буде позбавлений можливості послатися на думку народною представництва й навряд чи зможе «відбити обвинувачення в деякій узурпації законодавчих прав».
Головною фігурою серед меншостей був міністр фінансів В. Н. Коковцов. Нею підтримали два князі: Б. А. Васильчиков, главноуправляющий землевпорядженням і землеробством, і Н. Д. Оболенський, керуючий Кабінетом його величності (той самий Котя Оболенський, що усього лише кілька місяців тому назад проштовхував Столипина на пост міністра) .
9 листопада 190б г. проект «Особливого журналу» Ради міністрів був повідомлений цареві, що написав резолюцію: «Згодний з думкою голови й 7 членів». Столипінській аграрній реформі було дане зелене світло. Перша стаття указу 9 листопада 1906 р., найбільш відома й часто цитируемая, установлювала, що «кожний домохазяїн, що володіє надельною землею на общинному праві, може повсякчас вимагати зміцнення за собою в особисту власність належної йому частини із зазначеної землі». Оскільки селяни володіли землею чересполосно (у кожного домохазяїна бувало по 8-10 і більше смуг у різних місцях) , те законодавчий акт 9 листопада 1906 р. коротше й вірніше було б назвати «указом про черезсмужне зміцнення».
Тоді ж, у листопаді 1906 р., у Гурко відбулися великі неприємності. Він був його викрито в некоректних діях по закупівлі продовольства для голодуючих (через шведського торговця Лидваля, що не виконав контракт) . Скандальна історія стала надбанням преси. Справа Гурко розглядалося в Сенаті. Очевидно, Гурко вдалося відхилити обвинувачення в хабарництві, але зі служби він був звільнений. Це викликало невдоволення пануючи, що цінував Гурко. Столипин же, зважаючи на все, досить спокійно поставився до долі своею товариша
У цей чи час не головною турботою голови Ради міністрів стало положення, у яке потрапив Селянський поземельний банк. Масштаб його операцій по закупівлі землі в цей час зріс майже в три рази. Багато поміщиків поспішали розстатися зі своїми маєтками. В 1905-1907 гг. банк скупив понад 2,7 млн. дес. землі. У його розпорядження перейшли державні й питомі землі. Тим часом селяни, розраховуючи на ліквідацію помещичьею землеволодіння в найближчому майбутньому, не дуже охоче робили покупки. З листопада 1905 р. по початок травня 1907 р. банк продав усього близько 170 тис. дес. У нею руках виявилося дуже багато землі, до господарського керування якої він не був пристосований, і мало грошей. Для підтримки нею уряд використовував навіть нагромадження пенсійних кас
Діяльність Крестьянскою банка викликала зростаюче роздратування серед поміщиків. Це виявилося в різких випадах проти нього на III з’їзді вповноважених дворянських суспільств у березні-квітні 1907 г. Делегати були незадоволені тим, що банк продає землю тільки селянам (деякі поміщики були не ладь скористатися нею послугами як покупці) . Їх турбувало також те, що банк не зовсім ще відмовився від продажів землі сільським суспільствам (хоча він намагався продавати землю в основному окремим селянам цільними ділянками) . Загальний настрій дворянських депутатів виразив А. Д. Кашкаров: «Я думаю, що Селянський банк не повинен займатися дозволом так званого аграрного питання… аграрне питання повинен бути припинений силоміць влади».
У цей же час селяни досить неохоче виходили із громади й зміцнювали свої наділи. Ходив слух, начебто тим, хто вийде із громади, не буде прирізки землі від поміщиків
Тільки після закінчення революції аграрна реформа пішла швидше. Насамперед, уряд почало енергійні дії по ліквідації земельних запасів Селянського банку. 13 червня 1907 р. це питання розбиралося в Раді міністрів, було вирішено утворити на місцях тимчасові відділення Ради банку, передавши їм ряд важливих повноважень. У тривале відрядження, для участі в роботі цих відділень, відправилися багато видних чиновників Міністерства фінансів, МВС і Головного управління землевпорядження й землеробства
З деякою образою А. А. Кофод пізніше згадував, що «навесні 1907 р. навіть Столипин уважав землевпорядження побічним питанням у порівнянні з величезною роботою, що було потрібно провести для розподілу величезних земельних площ, куплених Селянським банком». До Кофода дійшла звістка, що і його збираються заслати в одне з тимчасових відділень. Товариші по службі радили не пручатися, оскільки «Петро Аркадійович не любить, коли суперечать нею планам, навіть у деталях». Але Кофод був зайнятий складанням інструкції із землевпорядження й уважав себе «єдиною людиною, що має ясне подання про те, як правильно повинна бути зроблена ага робота». Виконаний власного достоїнства як щирий європеєць, він з’явився до Столипину й зумів себе відстояти
Почасти в результаті вжитих заходів, а більш того — внаслідок зміни загальної обстановки в країні справи в Селянського банку пішли краще. Усього за 1907-1915 гг. з фонду банку було продано 3909 тис. дес., розділених приблизно на 280 тис. хутірських і отрубних ділянок. До 1911 р. обсяг продажів щорічно зростав, а потім почав знижуватися. Це пояснювалося, по-перше, тим, що в ході реалізації указу 9 листопада 1906 р. на ринок була викинуто велика кількість дешевої надельной «селянської» землі, а по-друге, тим, що із закінченням революції поміщики різко скоротили продаж своїх земель. Виявилося, що придушення революції зрештою не пішло на користь створенню хуторів і отрубов на банківських землях, а реалізація проекту Гурко сильно підрізала цю справу. Воно зайняло видне, але все-таки другорядне місце в аграрній політиці уряду. Тим часом саме цей напрямок політики було найбільше близько Столипину.
Питання про те, як розподілялися покупки банківських хуторів і отрубов серед різних шарів селянства, досліджений недостатньо. По деяких прикидках, багата верхівка серед покупців становила всього 5-6 %. Інші належали до середнього селянства й бідноти. Її спроби закріпитися на землях банку пояснювалися досить просто. Багато поміщицьких земель, рік у рік сдававшиеся в оренду тим самим суспільствам, стали як би частиною їх надягла. Продаж їхньому Селянському банку вдарив у першу чергу по малоземельних хазяїнах. Тим часом банк давав позичку в розмірі до 90-95 % вартості ділянки. Продаж укріпленого наділу звичайно дозволяв сплатити перший внесок. Деякі земства надавали допомогу по обзаведенню на хуторах., Все це штовхало бідноту на банківські землі, а банк, маючи збитки від змісту куплених земель на своєму балансі, не був розбірливий у виборі клієнтів
Ступивши на банківську землю, селянин як би відновлював для себе ті виснажливі й нескінченні викупні платежі, які під тиском революції уряд скасував з 1 січня 1907 р. Незабаром з’явилися недоїмки по банківських виплатах. Як і колись, влади змушені були прибігати до розстрочок і пересрочкам. Але з’явилося й щось таке, чого селянин раніше не знав: продаж з молотка всього господарства. З 1908 по 1914 р. таким шляхом було продано 11,4 тис. ділянок. Це, очевидно, було колись всею мірою лякання. І основна частина бідноти, треба думати, залишилася на своїх хуторах і отрубах. Для неї, однак, тривало те ж життя («перебитися», «протриматися», «дотягти») , яку вона вела вобщине.
Втім, це не виключає того, що на банківських землях з’явилися й досить міцні фермерські господарства. Із цього погляду землевпорядження на банківських землях було перспективніше, ніж на надельних. Однак, як уже діялося, таких господарств споконвічно було небагато.
Налагодивши діяльність Селянського банку, уряд впритул зайнявся реалізацією указу 9 листопада 1906 р. На місця заспішили міністерські ревізори, що зажадали від губернських і повітових чиновників, щоб всі їхні сили зосередилися на проведенні аграрної реформи. Земські начальники, викриті в недбайливості, звільнялися у відставку. Це різко підхльоснуло активність тих, хто залишався на службі. З’явившись у те або інше село й зібравши схід, вони першою справою запитували: «Чому не зміцнюєте? Хто вас бентежить? » Печатка була переповнена повідомленнями про сваволю адміністрації. Арешти сільських старостів і окремих селян, заборона висловлюватися на сходах проти указу, виклик стражників і зміст їх за рахунок суспільства — такий перелік засобів, що найбільше широко застосовувалися владою. Практикувалася й адміністративна висилка особливо активних супротивників реформи із числа селян. Відомості про такі висилки можна знайти й у літературі, і в архівах. На жаль, загальне число селян, висланих за агітацію проти реформи, дотепер не підраховане
Деякі з відповідних справ доходили до МВС, і навряд чи Столипин про тім не знав. Це не перешкодило йому 15 березня 1910 р. заявити в Державній раді: «Не вводячи, силою закону, никакою примуса до виходу із громади, уряд уважає зовсім неприпустимим установлення якого-небудь примуса, якого-небудь насильства, якого-небудь гніта чужої волі над вільною волею селянства в ледве пристрої його долі, розпорядження його надельною землею».
Психологія державних діячів, що говорять одне й роблять інше, — явище воістину загадкове. Очевидно, рідко хто з них у такі моменти свідомо бреше й лицемірить. Благі наміри проголошуються найчастіше цілком щиро. Той же Столипин, як ми пам’ятаємо, споконвічно зовсім не хотів насильницького руйнування громади. Інша справа, що не вони, що виступають із високих трибун, становлять безліч тих паперів, у які й виливається реальна політика. Вони їх тільки підписують, не завжди встигши навіть, швидко переглянути, не запам’ятавши й, звичайно ж, не маючи подання, яка статистика тих або інших розпоряджень. Якщо під час ідписання якого-небудь документа виникне сумнів, то його чиновник, що доповідає (людина, безсумнівно, розумний і діловий, що показав свою відданістю відразу все пояснить або почне який-небудь маневр. У крайньому випадку — образиться (це на начальство теж іноді діє) . Після недовгих коливань документ буде підписаний
Року за три до мовлення в Державній раді, 9 грудня 1906 р., за підписом Столипина був розісланий циркуляр МВС, у якому встановлювалося наступне правило: домохазяїн, що подала заява про вихід із громади після прийняття на сході вироку про черговий переділ, але до твердження нею повітовим з’їздом, зміцнює свій наділ у колишньому розмірі. Фактично це рівнялося забороні загальних переділів, тому що всякий, що втрачає частина надягла, міг подати заяву про вихід, удержати за собою весь наділ і розбудувати переділ. І уряду було відомо, що багато селян тримаються за громаду тільки тому, що вона періодично переділяє землю. У ті часи для селянства це було те, що зараз називається соціальною гарантією: кожний селянський юнак, як би не зложилася нею доля, міг розраховувати на свою частку в земельному наділі рідного села. Циркуляр МВС, виданий всею лише через місяць після указу 9 листопада 1906 р., наносив ще один, дуже точно розрахований удар по громаді
Місцеві влади широко використовували циркуляр 9 грудня 1906 р., і справа незабаром дійшла до Сенату. 5 грудня 1907 р., розбираючи одну зі скарг, И департамент Сенату поставив уряду на вид, що указ 9 листопада «був виданий з метою полегшення окремим селянам виходу із громади, а не позбавлення сельскою суспільства фактичної можливості робити загальні переділи мирської землі». МВС змушено було відступити, і в тім же місяці на місця була відправлена телеграма про скасування циркуляра. Багато членів Государственною ради, що слухали Столипину, треба думати, були інформовані, що протягом целою року діяв циркуляр, пізніше визнаний незаконним
Але сам дивне було те, що в тім же мовленні Столипин підтримав речення оголосити, що перейшли до подвірного володіння громади, тривалий час не робили загальних переділів. Він лише уточнив: нехай такими вважаються ті громади, які не переділялися після наділення їхньою землею з реформи 1861 р. Ця норма була закріплена в законі 14 червня 1910 р., що заменили собою указ 9 листопада 1906 р., і згодом стала для багатьох громад джерелом нових насильств. Вони виносили рішення про перехід всім «миром» до багатопільних сівозмін — їм забороняли. Вони намагалися замінити свої вкрай измельчившиеся й смуги, що заплуталися, на широкі — їм теж забороняли. Був і такий випадок. Казенні землеміри розділили два селища, що мали загальний надяг (зрослих «сіамських близнюків») . Після цього влади, визнавши обоє селища подвірними, забороняють їм загальний переділ, і мужикам доводиться орати на безглуздих клаптиках і обривках смуг, що утворилася після поділи
Різноманітний і безустанний, законний і незаконний тиск центральної й місцевої влади на громаду з метою виштовхування з її селян почалося відразу ж після указу 9 листопада 1906 р. Столипин, що заперечував такий тиск, виглядає в невигідному світлі. Можливо, він щось не знав або не пам’ятав і взагалі недостатньо тверезо представляв політику власного міністерства. Але не треба забувати, що найголовніший обов’язок керівника такого рангу — не підписування паперів, а підбор кадрів. Які люди — такі й паперу. Столипин не освіжив МВС. Гурко був вилучений, але «дух Гурко» у міністерстві залишився. На словах як би віддаючи данину колишнім своїм поглядам, Столипин і сам незабаром став перейматися цим духом. Інститути сильніше людей. Хоча, справедливості заради, треба сказати, що після Столипина, в 1912-1914 гг., тиск на громаду ще більше підсилилося
Третьеиюньский державний переворот докорінно змінив обстановку в країні. Селянам довелося залишити мрії про швидку «прирізці». Темпи реалізації указу 9 листопада 1906 р. різко зросли. В 1908 р. у порівнянні з 1907 р. число домохазяїнів, що зміцнилися, збільшилося в 10 разів і перевищило полмиллиона. В 1909 р. був досягнутий рекордний показник — 579,4 тис. що зміцнилися. Представники уряду, у тому числі Столипин, жонглювали цими цифрами в законодавчих зборах і в бесідах з репортерами. Але з 1910 р. темпи зміцнення стали знижуватися. Штучні міри, уведені в закон 14 червня 1910 р., не виправили криву. Чисельність селян, що виділяються із громади, стабілізувалася тільки після виходу закону 29 травня 1911 р. «Про землевпорядження». Однак знову наблизитися до найвищих показників 1908-1909 гг. так і не вдалося
За ці роки в деяких південних губерніях, наприклад у Бессарабській і Полтавської, общинне землеволодіння було майже зовсім ліквідоване. В інших губерніях, наприклад у Курської, воно, втратило головне положення. (У цих губерніях і раніше було багато громад з подвірним землеволодінням) . Але в губерніях північних, північно-східних, південно-східних, а почасти й у центрально-промислових реформа лише злегка торкнулася товщі общинного селянства
Чересполосно земельна власність, що зміцнюється особиста селянська, досить віддалено походила на класичну римську «священну й недоторканну приватну власність». І справа не тільки в правових обмеженнях, що накладали на укріплені наділи (заборона продавати особам неселянського стану, закладати в приватних банках) . Самі селяни, виходячи із громади, першорядне значення надавали закріпленню за собою не конкретних смуг, а загальної їхньої площі. Тому вони, траплялося, були не ладь взяти участь у загальному переділі, якщо при цьому не зменшувалася площа їх надягла (наприклад, при переході на «широкі смуги») . Щоб влади не втрутилися й не розбудували справу, такі переділи іноді вироблялися таємно. Бувало, що такий же погляд на зміцнюється землю, що, засвоювало й місцеве начальство. Міністерська ревізія 1911 р. виявила в Орловській губернії численні випадки часткового зміцнення. Виходить, зміцнювали не певні смуги, а частка того або іншого домохазяїна в мирському землеволодінні. Та й сам уряд зрештою встало на таку ж точку зору, привласнивши собі за законом 29 травня 1911 р. право пересувати укріплені смуги при виділенні хуторів або отрубов.
Тому масове зміцнення черезсмужних земель фактично приводило тільки до утворення беспередельних громад. До початку столипінської реформи біля третини громад у Європейській Росії не переділяли землю. Іноді поруч сусідили дві громади що переділяється й беспередельная. Великої різниці в рівні їхнього землеробства ніхто не відзначав. Тільки в беспередельной богатие були побогаче, а бедние переможніше.
У радянській літературі довгий час панував подання, начебто указ 9 листопада 1906 р. ставив своїм завданням віддати общинні землі на розгарбування купці багатих селян. У дійсності уряд, звичайно, не хотіло зосередження землі в руках деяких мироедов і руйнування маси хліборобів. Не маючи засобів їжі в селі, безземельна біднота повинна була заюшити в місто. Промисловість, до 1910 р. находившаяся в депресії, не змогла б упоратися з напливом робочої сили в таких масштабах. Маси бездомних і безробітних людей загрожували новими соціальними потрясіннями. Тому уряд поспішив зробити доповнення до свого указу, заборонивши в межах одного повіту зосереджувати в одних руках більше шести вищих душових наділів, певних з реформи 1861 р. По різних губерніях ярмо становило від 12 до 18 дес. Установлений для «міцних хазяїв» потовк був досить низьким. Відповідна норма ввійшла в закон 14 червня 1910 г.
Для доказу того, що указ 9 листопада! 906 р. був виданий з метою підняти й зміцнити нечисленну сільську верхівку, часто використовується мовлення Столипина в Думі, де він затворів про те, що уряд зробив «ставку не на вбогі й п’яних, а на міцні й сильних». Ці слова звичайно вириваються з контексту мовлення й подаються поза зв’язком з обставинами, при яких вони були сказані
5 грудня 1908 р., коли було вимовлене цей мовлення, у Думі виникло запитання, визнавати ділянки, що зміцнюються чи, особистою або сімейною власністю. Настрій Думи заколивалося під впливом численних звісток про те, що деякі домохазяїни пропивають укріплені наділи й пускають по мирі свої сімейства. Але створення сімейної власності замість общинної не влаштовувало Столипина, тому що більша сім’я нагадувала йому громаду. На місці зруйнованої громади, думав він, повинен бути дрібний власник. Бачачи погрозу одному з основних положень своєї реформи, Столипин вирішив втрутитися впрения.
Пропивание наділів, доводив він у своєму мовленні, — це виняткове явище, доля «слабких». «Не можна створювати загальний закон заради исключительною виродливого явища, — підкреслював Столипин, — не можна вбивати цим кредитоспроможність селянина, не можна позбавляти нею віри у свої сили, надій на краще майбутнє, не можна ставити перешкоди збагаченню сильного для того, щоб слабкі розділили з ним нею вбогість». (Коли говорилися ці слова, уряд уже саме запроектувало такі «перешкоди» у вигляді правила про шість наділів, але Столипин, видимо, уважав головними «перешкодами» громаду й сімейну власність) . Для боротьби з виродливими явищами, продовжував Столипин, треба створювати спеціальні закони, установлювати опіку за марнотратність, але при виробленні загальних законів треба «мати на увазі розумних і сильних, а не п’яних і слабких». Закінчуючи цю думку, він виразив упевненість, що «таких сильних людей у Росії більшість».
Із всіх цих обставин аж ніяк не випливає, що «розумними й сильними» Столипин уважав лише багатих селян, а «п’яними й слабкими» — всіх інших. Аматори випити їсти серед всіх соціальних шарів, і саме цих людей таврував у своєму мовленні прем’єр-непитущий. Міцний роботящий власник, за задумом Столипина, повинен був формуватися на основі широких шарів заможного й середнього селянства. Уважалося, що дух заповзятливості, звільнений від стиснень із боку громади й сім’ї, у короткий час здатний перетворити навіть досить кволе господарство середняка. Кожний повинен стати «ковалем своею щастя» (слова Столипина з того ж мовлення) , і кожний такий «коваль» міг розраховувати лише на міцність своїх рук і рук своїх ближніх, тому що скільки-небудь значної допомоги з боку на перебудову господарства не передбачалося. (Фінансове забезпечення реформи було її слабким місцем) . Ставка робилася майже винятково на «дух заповзятливості». Це показує, що й Столипин, при всій своїй практичності, вільно або мимоволі бував ідеалістом
Історія жартує з ідеалістами невеселі жарти, і в реальному житті із громади виходили в основному біднота, а також міські жителі, що згадали, що в давно покинутому селі в них є наділ, що тепер можна продати. Продавали землю й переселенці, що їхали в Сибір. Величезна кількість земель черезсмужного зміцнення йшло в продаж. В 1914 р., наприклад, було продано 60 % площі укріплених цього року земель. Покупцем землі іноді виявлялося селянське суспільство, і тоді вона верталася в мирський казан. Частіше ж купували землю заможні селяни, які, до речі творячи, самі не завжди поспішали з виходом із громади. Купували й інші селяни-общинники. У руках того самого хазяїна виявлялися землі укріплені й суспільні. Не виходячи із громади, він у те ж, час мав і укріплені ділянки. Свідок і учасник всієї цієї перетряски ще міг пам’ятати, де і які в нею смуги. Але вже в другому поколінні повинна була початися така плутанина, у якій не в силах був би розібратися жоден суд. Щось подібне, втім, один раз уже мало місце. Достроково викуплені наділи (з реформи 1861 р.) один час сильно порушували однаковість землекористування в громаді. Але потім вони стали поступово підрівнюватися. Оскільки столипінська реформа не дозволила аграрною питання й земельне утискання продовжувало зростати, неминуча була нова хвиля переділів, що повинна була змести дуже багато чого зі спадщини Столипина. І дійсно, земельні переділи, у розпал реформи майже затихлі, з 1912 р. знову пішли по висхідної
Столипин, видимо, і сам розумів, що черезсмужне зміцнення не створить «крепкою власника». Недарма він призивав місцеві влади «перейнятися переконанням, що зміцнення ділянок лише половина справи, навіть лише початок справи, і що не для зміцнення черезсмужжя був створений закон 9 листопада». 15 жовтня 1908 р. за узгодженням міністрів внутрішніх справ, юстиції й главноуправляющего землевпорядженням і землеробством були видані «Тимчасові правила про виделе надельной землі до одними місць». «Найбільш доконаним типом земельного пристрою є хутір, — говорилося в правилах, — а при неможливості утворення такого — суцільний для всіх польових угідь отруб, відведений особливо від корінної садиби».
З 1909 р. всі інструкції із землевпорядження стали видаватися Комітетом із землевпорядним справам, міжвідомчим органом, що перебував під егідою Головного управління землевпорядження й землеробства. Аграрні теоретики з Головного керування (А. А. Кофод, А. А. Риттих і ін.) мріяли про те, щоб розбити на квадратики, на зразок шахівниці, всі селянські землі. При цьому в Головному керуванні мало вважалися зі столипінськими мріями про «міцного хазяїна».
19 березня 1909 р. Комітет із землевпорядним справам затвердив «Тимчасові правила про землевпорядження цілих сільських суспільств». Із цього часу місцеві землевпорядні органи усе більше орієнтувалися на розверстання наділів цілих сіл. У новій інструкції, виданої в 1910 р., особливо підкреслювалося: «Конечною метою землевпорядження є розверстання всею надягла; тому при провадженні робіт по виделам слід прагнути до того, щоб ці роботи охопили, можливо, більшу площу устраиваемою надягла… » При призначенні робіт на чергу першими повинні були йти справи по розверстанню всього надягла, потім — по груповим виделам і тільки після них — по одиночним. Практично, при недостачі землемірів, це означало припинення одиночних виделов. Дійсно, міцний хазяїн довго міг очікувати, поки в сусіднім селі не виженуть на отруба всіх бідняків
29 травня 1911 р. був виданий закон «Про землевпорядження». У нього ввійшли основні положення інструкцій 1909-1910 гг. Новий закон установлював, що для переходу до отрубному й хутірського господарства відтепер не потрібно попереднього зміцнення надельних земель в особисту власність. Із цього часу черезсмужне зміцнення втратило колишнє значення, реформа стала переходити з рук МВС у руки Главною управління землевпорядження й землеробства
Із усього кількості хуторів і отрубов, створених за час реформи, 64,3 % виникло в результаті розверстання цілих селищ. Землевпорядникам зручніше було так працювати, підвищувалася результативність їхньої праці, високе начальство одержувало для жонглювання круглі цифри, але разом з тим множилося число дрібних хуторян і отрубников, яким ніяк не можна було назвати «міцними хазяями». Багато господарств були нежиттєздатні. У Полтавській губернії, наприклад, при повнім розверстанні селищ у середньому на один хазяїна доводилося 4,1 дес. Селяни говорили, що на інших хуторах «курку нікуди вигнати».
Тільки близько 30 % хуторів і отрубов на общинних землях утворилося шляхом видела окремих хазяїв. Але це, як правило, були міцні хазяї. У тій же Полтавській губернії середній розмір одиничного видела становив 10 дес. Але більшість таких виделов було зроблено в перші роки реформи. Потім ця справа практично зійшла на немає.
Зі змішаним почуттям ставився Столипин до такого розвитку. З одного боку, він розумів, що тільки розсічення надягла на отруба ізолює селянські господарства друг від друга, тільки повне розселення на хутори остаточно ліквідує громаду. Селянам, розосередженим по хуторах, важко буде піднімати заколоти. «Спільне життя селян у селах полегшували роботу революціонерам», — писала М. П. Бік явно зі слів батька. Цей поліцейський підтекст реформи не можна упускати з виду
З іншого боку, Столипин не міг не бачити, що замість міцних, стійких господарств землевпорядне відомство фабрикує масу дрібних і свідомо слабких — таких, які ніяк не могли стабілізувати обстановку в селі й стати опорою режиму. Один раз, прочитавши звіт, підготовлений у Головному управлінні землевпорядження й землеробства, Столипин написав главноуправляющему А. В. Кривошеину: «Із занадто большою силою хулятся одноособові видели. Хвалите й дайте належну оцінку суцільному розверстанню цілих селищ, але не опорочуйте одноособових виделов». Однак він не має сил був розгорнути громіздку машину землеустроительною відомства таким чином, щоб вона діяла не так, як їй зручно, а як потрібно для користі справи. Тим більше, що керівники відомства були впевнені, що діють так, як треба.
Щоб домогтися від селян згоди на розбивку всею надягла, чиновники з органів землевпорядження, траплялося, прибігали до самих безцеремонних мір тиску. Про один характерний випадок розповідається в спогадах земського начальника В. Поливанова. Автор служив у Грязовецком повіті Волошдской губернії. Один раз рано ранком у гарячу пору в одну із сіл наскочив неодмінний член землевпорядної комісії. Був скликаний схід, і неодмінний член пояснив «мужичкам», що їм треба виходити на хутори: суспільство невелике, землі досить і вода із трьох сторін. «Я як план подивився, так і творю своєму писареві: скоріше Лопатиху на хутори перекладати треба». Порадившись між собою, сходчики відповіли відмовою. Ні обіцянки надати позичку, ні погрози заарештувати «бунтівників» і привести на постій солдатів не набули дії. Селяни повторювали: «Як старі жили, так і ми будемо жити, а на хутори не згодні». Тоді неодмінний член відправився пити чай, а селянам заборонив розходитися й сідати на землю. Після чаювання неодмінно потягнуло на сон. До селян, що очікували під вікнами, він вийшов пізно ввечері. «Ну як, згодні? » — «Усі згодні! — дружно відповідав схід. — На хутори, так на хутори, на осику, так на осику, тільки щоб усім, виходить, разом». В. Поливанов затверджував, що йому вдалося дійти до губернатора й відновити справедливість. Якщо ярмо так, то перед нами типовий випадок з нетиповою кінцівкою. Іноді адже бував і кривавий результат
У травні 1910 р. поліцейські стражники розстріляли схід у с. Волотове Лебедянского повіту Тамбовської губернії. Було вбито шестеро селян. Конфлікт відбувся через занадто явне заступництво отрубщикам з боку влади. Землевпорядний проект передбачав створення отрубов на кращих землях поблизу села. Общинники ж повинні були їздити на край надягла, навіть і за ріку Дон
Селяни пручалися переходу на хутори й отруба не по темряві своєї й неуцтву, як уважали влади, а виходячи зі здорових життєвих міркувань. Селянське землеробство дуже залежало від капризів погоди. Маючи смуги в різних частинах суспільного наділу, селянин забезпечував собі щорічний середній урожай: у посушливий рік виручали смуги в низинах, у дощовий — на взгорках. Одержавши наділ в одному отрубе, селянин виявлявся у владі стихії. Він розорявся в перший же посушливий рік, якщо нею отруб був на високому місці. Наступний рік був дощовим, і черга розорятися приходила сусідові, оказавшемуся в низині. Тільки великий отруб, розташований у різних рельєфах, міг гарантувати щорічний середній урожай
Взагалі у всій цій витівці з хуторами й отрубами було багато надуманого, доктринерського. Самі по собі хутора й отруба не забезпечували підйом селянської агрикультури, і необхідність повсюдного їхнього введення ніким не доведена. «Ніде у світі не спостерігалося такого практичного досвіду, — пише американський історик Дж. Ейни, — який би показав, що з’єднані в одне ціле поля принесли із собою агрикультурний прогрес, і деякі сучасні дослідники селянської агрикультури фактично заперечують подібний причинно-наслідковий зв’язок… З 40-х років ХХ в. у Західній Європі додавалися потужні зусилля до об’єднання володінь, але система відкритих полів дотепер широко поширена серед деяких найбільш продуктивних господарств». Тим часом Столипин і нею сподвижники усе більше затверджувалися в думці, що хутора й отруба — єдиний універсальний засіб, здатне підняти селянську агрикультуру від Польщі до Дальнею Сходу, «від фінських хладних скель до полум’яної Тавриди».
Така ортодоксальна прихильність почасти пояснювалася тим, що багато провідних діячів реформи, починаючи з П. А. Столипина, були пов’язані із Західним краєм і найбільше близько знайомі саме із західним селом. В. И. Гурко, син прославленого генерала часів російсько-турецької війни, починав свою кар’єру в Польщі, під крильцем у батька, що зайняв на той час пост варшавського губернатор^-губернатора-генерал-губернатора. Потім перебрався на службу в Петербург. Датчанин А. А. Кофод приїхав у Росію у віці 22 років, ні слова не знаючи по-російському, і потім довго жив у невеликій датській колонії в Псковській губернії. З них трьох тільки Столипин мав безпосередні подання про сільське життя в центральній Росії. Хоча й він за два роки в Саратовской губернії, буваючи в селі наїздами, не встиг глибоко неї пізнати. Однак, втім, саме він відрізнявся більше м’яким, більше терпимим відношенням до селянської громади. Принаймні на словах
Що ж стосується А. В. Кривошеина, в 1908 р. занявшего посаду главноуправляющего землевпорядженням і землеробством і ставшего найближчим сподвижником Столипина, те він взагалі мало був пов’язаний із селом. Кар’єру він починав юрисконсультом Донецької залізниці, потім перейшов у Переселенське керування й став петербурзьким чиновником. «Він був талановитий, енергійний, надзвичайно імпульсивний і мав щасливу здатність уловлювати, у яку сторону дме вітер», — згадував про нього Кофод. Вітте, що вважав Кривошеина «найбільшим кар’єристом», відзначав, що в 1905 р. він був ще прихильником громади, але після крутого повороту урядової політики різко змінив свої погляди
Незважаючи на всі старання уряду, хутори прищеплювалися тільки в північно-західних губерніях, включаючи почасти Псковську й Смоленську. У попередній главі відзначалося, що селяни Ковенской губернії ще до початку столипінської реформи стали розселятися по хуторах. Таке ж явище Кофод спостерігав у Псковській губернії. У цих краях позначався вплив Пруссії й Прибалтики. Місцевий ландшафт, мінливими, порізаними річками й струмками, теж сприяв створенню хуторів
У південних і південно-східних губерніях головною перешкодою для широкої хуторизации були труднощі з водою. Але тут (у Північне Причорномор’я, на Північному Кавказі й у степове Заволжя) досить успішно пішло насадження отрубов. Відсутність сильних общинних традицій у цих місцях сполучалося з високим рівнем розвитку аграрного капіталізму, винятковою родючістю ґрунту, її однорідністю на дуже більших просторах і низькому рівні агрикультури. Селянин, майже не затративши на поліпшення своїх смуг праці й засобів, без жалю їх залишав і переходив на отруб.
У Центрально-нечорноземному районі селянин, навпаки, мною сил повинен був вкладати в оброблення своею надягла. Без відходу тутешня земля нічого не народить. Добриво ґрунту тут почалося з незапам’ятних часів. А з кінця ХIХ в. почастішали випадки колективних переходів цілих селищ до багатопільних сівозмін з висівом кормових трав. Одержав розвиток і перехід на «широкі смуги» (замість вузьких, заплутаних) . «Самий факт глибокої інтенсивності польового господарства… уложившейся в систему общинно-чересполосною землекористування, не тільки не викликає потреби, але навіть є на перешкоді до переходу на дільничне землекористування», писав П. Н. Першин, автор однієї із кращих книг по цій проблемі. Діяльність уряду принесла б набагато більше користі, якби в центральнонечерноземних губерніях воно, замість насадження хуторів і отрубов, надавало допомогу інтенсифікації селянської агрикультури в рамках громади. Перший час, особливо при князі Васильчикове, така допомога почасти виявлялася. Але із приходом Кривошеина землевпорядне відомство повело різко антиобщинну політику. У підсумку коса знайшла на камінь: селяни пручалися насадженню хуторів і отрубов, а уряд чи ледве не відкритий перешкоджало впровадженню передових систем землеробства на общинних землях. Єдине. у чому знайшли спільні нтерес землевпорядники й місцеві селяни, цей поділ спільного землеволодіння декількох сіл. У Московській і деяких інших губерніях цей вид землевпорядження одержав настільки великий розвиток, що став відсувати на другий план роботи з виділення хуторів і отрубов.
У центрально-чорноземних губерніях основною перешкодою до утворення хуторів і отрубов на общинних землях було селянське малоземелля. Побувавши в Курській губернії, Кофод скаржився, що так і не зміг знайти загальну мову з місцевими селянами: «Вони хотіли поміщицьку землю негайно й даром». Із цього випливало, що перш ніж насаджувати хутора й отруба, у цих губерніях треба було вирішити проблему селянського малоземелля — у тому числі й за рахунок роздутих поміщицьких латифундій
Підсумки столипінської аграрної реформи виражаються в наступних цифрах. ДО 1 січня 1916 р. із громади в черезсмужне зміцнення вийшло 2 млн. домохазяїнів. Їм належало 14,1 млн. дес. землі. 469 тис. домохазяїнів, що жили в беспередельних громадах, одержали удостоверительние акти на 2,8 млн. дес. 1,3 млн. домохазяїнів перейшли до хутірського й отрубному володінню (12,7 млн. дес.) . Крім того, як уже говорилося, на банківських землях утворилося 280 тис. хутірських і отрубних господарств — це особливий рахунок. Але й інші наведені вище цифри не можна механічно складати, оскільки деякі домохазяїни, зміцнивши наділи, виходили потім на хутори й отруба, а інші йшли на них відразу, без черезсмужного зміцнення. По приблизних підрахунках, усього із громади вийшло близько 3 млн. домохазяїнів, що становить трохи менше третьої частини саг загальної їхньої чисельності в тих губерніях, де проводилася реформа. Втім, як відзначалося, деякі з виделенцев фактично давно вже закинули землеробство. З общинного звороту було вилучено 22 % земель. Біля половини їх пішло на продаж. Якась частина повернулася в общинний казан. В остаточному підсумку владі не вдалося не зруйнувати громаду, не створити стійкий і досить масовий шар селян-власників. Так що можна творити про загальну невдачу столипінської аграрної реформи
Разом з тим відомо, що після закінчення революції й до початку першої світової війни положення в російському селу помітно покращилося. Деякі журналісти легковажно зв’язують це із проведенням аграрної реформи. Насправді ж діяли інші фактори. По-перше, як уже діялося, з 1907 р. були скасовані викупні платежі, які селяни виплачували протягом 40 із зайвим років. По-друге, окончился світова сільськогосподарська криза й почався ріст цін на зерно. Від цього, треба думати, дещо перепадало й простим селянам. По-третє, за роки революції скоротилося поміщицьке землеволодіння, а у зв’язку із цим зменшилися й кабальні форми експлуатації. Нарешті, по-четверте, за весь період був тільки один неврожайний рік (1911) , але зате підряд два роки ( 1912-1913) були відмінні врожаї. Що ж стосується аграрної реформи, то такий широкомасштабний захід, що зажадав настільки значної земельної перетряски, не могло позитивним образом позначитися в перші ж роки своею проведення
Проте, навряд чи можна вважати справедливим те огульно негативне відношення до реформи, яким сильно грішили радянські історики в минулі роки. Деякі заходи, що супроводжували їй, минулого гарною, корисною справою. Це стосується надання більшої особистої волі селянам, пристрою хуторів і отрубов на банківських землях, переселення в Сибір, деяких видів землевпорядження