Акмеизм і творчість Ганни Ахматовій

Акмеизм і творчість Ганни Ахматовій

Своєрідність поезії Ганни Ахматової полягає в тім, що вона особливо гостро відчувала біль своєї епохи, сприймала її як свою власну, а трагедія Росії відбилася в трагедій особистої долі поетеси й у її творчості. Ахматова стала голосом часу й голосом совісті свого часу. Вона не
Брала участь у злочинах і подлостях влади, не таврувала її у своїх віршах, а просто й скорботно розділила долю країни й відбила у творчості російську катастрофу

Ахматова гостро відчувала себе дітищем двох епох - тієї, що пішла назавжди, і тієї, що царює. Їй довелося ховати не тільки близьких, але й «ховати» свій час, свій «срібне століття», залишивши йому «нерукотворний» пам'ятник віршів і поем

Коли ховають епоху, Надгробний псалом не звучить, Кропиві, будяку Прикрасити її має бути...-
Напише поетеса в серпні 1940 року, підводячи риску під збіглою епохою. Наступав новий, «залізний» (по визначенню А. Блоку) вік. І в цьому столітті не найшлося гідного місця для творчості поетеси, Ахматова душею залишилося в тім, минулому, такому близькому й одночасно такому далекому часі

Але все-таки на всьому протязі життя Ахматова зберігала акмеїстичні принципи творчості: битийность, християнська освіта, дбайливе відношення до слова, творчий початок, зв'язок і повноту часів. Вона перша і єдина у світовій жіночій поезії стала великим національним і загальнолюдським поетом, гранично глибоко й психологічно вірно втіливши у своєму художньому світі внутрішній мир ліричної героїні й створивши при цьому ідеал жінки - улюбленої й люблячої. Саме Ахматовій удалося першої в російської поезії дати любові «право жіночого голосу» (до її писати про любов уважалося чи ледве не монопольним правом поетів-чоловіків). «Я навчила жінок говорити»,- дуже точно помітила вона у вірші « чиМогла Бичі...» Вона мріяла у своїй поезії про ідеал, героя-чоловікові...

Особисте в Ахматової завжди зливалося із загальнонаціональним і вічним. Прийняття на себе національної й світової скорботи в епоху історичних катастроф розкрило в ліричній героїні Ахматової її «всесвітню чуйність»: вона бачила свій «хресний шлях» у черзі світових трагедій; бачила себе продовжувачкою трагічних жіночих доль:

Мені з Морозовой класти уклони,
З пасербицею Ірода танцювати,
З димом летіти з багаття Дидони,
Щоб з Жанною на багаття знову...

( «Остання троянда» ).

Хрещений шлях злиття з долею Росії, коли в черзі пам'ятних дат «немає ні один не проклятої», дозволяв Ахматовій відчути свою наступність із великими російськими поетами, чиї «ліри дзенькають на галузях царскосельских верб»: «Тут стільки лйр повішено на гілки... але й моєї начебто місце є» («Царскосельские рядка»), Ахматова гуманизировала свою епоху, відроджувала зв'язок часів, традиції і єдину правду буття: культурну, національну, християнську, загальнолюдську... Вона зберегла пам'ять про свою епоху й з повним правом писала, звертаючись до своїх сучасників:

Я - голос ваш, жар вашого диханья,
Я - отраженье вашої особи,
Даремних крив даремний трепетанья,-
Адже однаково я з вами до кінця

( «Многим» )

В 1910-е роки в російської поезії наступає криза - криза символізму як художнього плину. У середовищі поетів, стремившихся повернути поезію до реального життя з містичних туманів символізму, виникає кружок «Цех поетів» (1911 р.), на чолі якого стають Н. Гумилев і С. Городецький. Членами «Цеху» були в основному починаючі поети: А. Ахматова, Г. Іванов, О. Мандельштам, В. Нарбут і ін. В 1912 р. на одних зі зборів «Цеху» був вирішений питання про акмеизме як про нову поетичну школу. Назва цього плину (від грецького слова «акме» - вищий ступінь чого-небудь, колір, що цвіте пора, вершина чого-небудь) підкреслювало спрямованість його прихильників до нових вершин мистецтва

Акмеизм об'єднав поетів, різних по своїй творчості й літературних долях. Але загальне, що поєднувало їх,- пошуки виходу із кризи символізму. Прагнучи звільнити поезію від ірраціонального, містичного, акмеисти приймали увесь світ - видимий, звучний, чутний; вони культивували в поезії адамизм - мужній, твердий і ясний погляд на життя. «Ладь від символізму, так здраствує живаючи троянда!» - викликував О. Мандельштам.

Акмеисти верталися у своїй поезії до традицій світової культури. «Поети говорять мовою всіх часів, всіх культур»,- підкреслював Мандельштам. Тому для акмеистов є характерним звертання до світової міфології (античної, біблійної, східної, слов'янської), до переказів, легендам - античні Греція й Рим у віршах Мандельштама, біблійні мотиви ахматовских віршів, всемир-ность гумилевской «Музи далеких мандрівок». Акмеисти приймали реальність земного буття у всій повноті й цілісності, не протиставляли себе миру й не намагалися його переробити. Вони втягували у свою творчість самі приземлені, побутові реалії: сміття, лопухи, курну дорогу, колодязь, пісок, час і вічність, з'єднуючи «високе» з «земним», прозріваючи в темному високе - і навпаки.

Акмеисти розробляли «поетику речей» - «поезію деталі»: «свіжо й гостро пахнули морем на блюді устриці в льоді» (Ахматова); «у кімнаті білої, як прядка, коштує тиша» (Мандельштам). «Любити існування речі більше самої речі й своє буття більше самих себе - от вища заповідь акмеизма»,- проголошував Мандельштам.

Всі ці риси акмеизма знайшли своє втілення у творчості Ганни Ахматової. Але, будучи акмеисткой у своїй ранній творчості, Ахматова значно виходила за межі однієї літературної течії. Її поезія не укладається у вузькі рамки одного поняття, вона набагато ширше й глибше по своєму змісті й значніше по тематиці

Що ж «революційного» було в появі Ганни Ахматової? До її історія знала багатьох дружин-щин-поетес, але тільки їй удалося стати жіночим голосом свого часу, жінкою-поетом вічного, загальнолюдського значення. Ахматова вперше в росіянці й світовій літературі представила у своїй творчості всеосяжну ліричну героїню - жінку

Її лірична героїня - вічна всесвітня жінка, не побутова, сиюминутная, але буттєва, вічна. Вона з'являється у віршах Ахматової у всіх відбиттях і іпостасях. Це і юна дівчина чекаючи любові (збірники «Вечір», «Молюся віконному променю», «Два вірші» і т.п.), це й зріла жінка, спокушена й що спокушається, поглиненою складною любов'ю («Прогулянка»,'«Сум'яття» і т.д.), це й невірна дружина, що затверджує правоту своєї «злочинної» любові й готова, на будь-які борошна й розплату за миті

Страсті («Сіроокий король», «Чоловік хльостав мене візерунковим..,», «Я плакала й каялася...»). Однак - і в цьому своєрідність Ахматовій-Поета - її лірична героїня не збігається з особистістю автора, а є своєрідною маскою, що представляє та або інша грань жіночої долі, жіночої душі. Природно, Ахматова не переживала тої ситуації, які представлені в її поезії, вона втілила їхньою силою поетичної уяви. Вона не була бродячої циркачкой («Мене покинув у новолунье») або селянкою («Пісенька»), отруйницею («Стисла руки під темною вуаллю») або «бражницей, блудницею» («Я с тобою не стану пкть вино»). Просто Ахматова, завдяки своєму особливому дарунку, зуміла у віршах показати всі втілення росіянці (і світовий) жінки

Пізніше лірична героїня Ахматової з'являється в незвичайному для жіночої поезії ракурсі поета й громадянина. Якщо основою жіночої поезії завжди вважалася любов, то Ахматова показала трагічний шлях жінки-поета. Цей трагізм був заявлений нею у вірші «Музі» (1911 р.), у якому говориться про несумісність жіночого щастя й долі творця. Ця тема не тільки одного вірша - вона є однієї з головних у всій творчості Ахматової. У художньому світі поетеси неможливо благополучне в життєвому змісті дозвіл конфлікту любові й творчості. Творчість жадає від поета повної самовіддачі, тому « Муза-Сестра» відбирає в ліричної героїні знак земних радостей - «золоте кільце», символ заміжжя й звичайного жіночого щастя. Але жінка-поет не може й не хоче відмовитися від своєї любові й щастя, у цьому полягає трагічність її положення: «Повинен на цій землі випробувати кожного любовне борошно».


Загрузка...

Добавить комментарий