Аналіз поеми Рилєєва «Войнаровский» Рилєєва завжди відрізняли виняткова чесність і безкорисливість. Він зберігав у чистоті звання революціонера. Ці шляхетні моральні якості Рилєєв поетизувала й у героях своїх добутків. До них належав центральний образ поеми «Войнаровский». У ній Рилєєв прагнув до історичної правдивості й психологічної конкретності. Він надавав серйозного значення описам сибірського краю, домагаючись етнографічної, географічної й побутової точності. Рилєєв увів у поему безліч реальних подробиць, що стосуються природи, звичаїв і побуту суворого краю. В основу поеми Рилєєв поклав дійсну історичну подію, маючи намір підкреслити масштабність і драматизм особистих доль героїв — Войнаровского, його дружини й Мазепи. Автор у поемі навмисно відділений від героя.
Завдяки широкому історичному тлу, на якому виступає реальний історичний герой — особистість неабияка, вольова, цілеспрямована, в «Войнаровском» посилений у порівнянні з думами оповідальний елемент. Однак поема Рилєєва залишалася романтичної. Хоча герой і відділився від автора, він виступав носієм авторських ідей. Особистість Войнаровского була в поемі ідеалізована, емоційно піднята. З історичної точки зору Войнаровский — зрадник. Він, як і Мазепа, хотів відокремити Україну від Росії, переметнувся до ворогів Петра I і одержував чини й нагороди те від польських магнатів, то від шведського короля Карла XII. У поемі ж Рилєєва Войнаровский — республіканець і тиран6оборец.
Він говорить про себе: «Шанувати Брута з дитинства я звик». Образ Войнаровского в Рилєєва роздвоївся: з одного боку, Войнаровский зображений особисто чесним і не присвяченим у задуми Мазепи. Він не може відповідати за таємні наміри зрадника, оскільки вони йому невідомі. З іншого боку, Рилєєв зв’язує Войнаровского з історично несправедливим суспільним рухом, і герой у посиланні замислюється над реальним змістом своєї діяльності, намагаючись зрозуміти, чи був він іграшкою в руках Мазепи або сподвижником гетьмана.
Це дозволяє поетові зберегти високий образ героя й одночасно показати Войнаровского на духовному розпутті. На відміну від томящихся у в’язниці або вигнанні героїв дум, які залишаються цільними особистостями, анітрошки не сумніваються в правоті своєї справи й у повазі потомства, засланець Войнаровский уже не цілком переконаний у своїй справедливості, та й умирає він без усякої надії на народну пам’ять, загублений і забутий. Між вільнолюбними тирадами Войнаровского і його вчинками немає розбіжності: він служив ідеї, пристрасті, але справжній зміст повстанського руху, до якого він примкнув, йому недоступний. В остаточному підсумку політичне посилання — закономірна доля героя, що зв’язав своє життя зі зрадником Мазепою Приглушаючи любовний сюжет, Рилєєв висуває на перший план суспільні мотиви поводження героя, його цивільні почуття. Драматизм поеми укладений у тім, що герой-тираноборец, у щирій і переконаній волелюбності якого автор не сумнівається, поставлений в обставини, що змушують його оцінити прожите життя.
Так у поему Рилєєва входить волі й страждалець, що мужньо несе свій хрест, полум’яний борець проти самовластья й що міркує, що аналізує свої дію мученик. Войнаровский не дорікає себе за свої почуття. І в посиланні він тримається тих же переконань, що й на волі. Він сильна, мужня людина, що воліє мучення самогубству. Вся його душа як і раніше звернена до рідного краю. Він мріє про волю вітчизни й жадає бачити її щасливої.
Однак у міркування Войнаровского постійно уриваються коливання й сумніви. Вони стосуються насамперед ворожнечі Мазепи й Петра, діяльності гетьмана й російського царя. До своєї останньої години Войнаровский не знає, кого знайшла в Петрові його батьківщина — ворога або друга, як не розуміє він таємних намірів Мазепи, але це означає, що Войнаровскому не ясно зміст власного життя: якщо Мазепою керували марнославство, особиста користь, якщо він хотів «спорудити трон», те, отже, Войнаровский став учасником неправої справи, якщо ж Мазепа — герой, то життя Войнаровского не пропала даром. Згадуючи про своє минуле, розповідаючи про нього історикові Міллерові (більша частина поеми — монолог Войнаровского), він жваво малює картини, події, епізоди, зустрічі, ціль яким — виправдатися перед собою й майбутнім, пояснити свої вчинки, свій щиросердечний стан, затвердити чистоту своїх помислів і відданість суспільному благу. Але ті ж картини й події спонукують Рилєєва інакше освітити героя й внести переконливі виправлення до його декларацій. Поет не приховує слабості Войнаровского.
Цивільна пристрасть заповнила всю душу героя, але він змушений визнати, що багато чого не зрозумів в історичних подіях, хоча й був їх безпосередньою й активною діючою особою. Войнаровский кілька разів говорить про свою сліпоту й омани: «Мазепі зрадився я сліпо… Ах, може, був я в заблужденье, Киплячими ревнощами горя, — Але я в сліпому ожесточенье Тираном почитав царя… Бути може, захоплений пристрастю, Не міг я ціну дати йому І відносив те до самовладою, Що світло віднесло до його розуму». Свою бесіду з Мазепою Войнаровский називає «фатальний» і вважає її початком лих, що випали на його частку, а «вдача» самого «вождя» «хитрим». Він і тепер, у посиланні, дивується про справжні мотиви зрадництва Мазепи, що був для нього героєм: «Ми в ньому главу народу шанували, Ми обожнювали в ньому батька, Ми в ньому батьківщина любили Не знаю я, чи хотів він Урятувати від лих народ України Иль у ній собі спорудити трон, — Мені гетьман не відкрив цієї таємниці До вдачі хитрого вождя Встиг я в десять років звикнути; Але ніколи не в силах я Був задумів його проникнути Він потайливий був від юних днів, І, мандрівник, повторю: не знаю, Що в глибині душі своєї Готовив він рідному краю». Тим часом, виразні картини, що спливають у пам’яті Войнаровского, підтверджують його сумніву, хоча істина постійно вислизає від героя. Народ, чиє благо Войнаровский ставить над усе, таврує Мазепу Полонений батуринец сміло кидає в особу зрадникові: «Народ Петра благословляв І, радуючись перемозі славної, На стогнах галасливо бенкетував; Тебе ж, Мазепа, як Іуду, Клянуть українці всюди; Палац твій, узятий на спис, Був відданий нам на расхищенье, І ім’я славне твоє Тепер — і лайка й поношенье!
» Малюючи останні дні Мазепи, Войнаровский згадує про каяття нечистої совісті гетьмана, перед поглядом якого були тіні нещасних жертв: Кочубея, його дружини, дочки, Іскри. Він бачить ката, тремтить «від страху», у його душу входить «жах». І сам Войнаровский часто занурений в «думу неясну», йому теж властива «боротьба душі». Так Рилєєв, всупереч оповіданням Войнаровского, частково відновлює історичну правду. Поет співчуває заколотному героєві-тираноборцу й патріотові, але він розуміє, що цивільні почуття, що переповняють Войнаровского, не позбавили його від поразки Рилеевская поема як би попереджала, що справжній зміст цивільної діяльності залежить не тільки від бажання особистості, від її активності й готовності принести себе в жертву загальному добру, але й від істоти суспільного руху Однак властиво художнє завдання Рилєєва розходилося із цим висновком. Основна мета поета складалася в створенні героїчного характеру. Безкорисливість і особиста чесність в очах поета виправдували Войнаровского, що остались непримиренним борцем проти тиранії. З героя як би знімалася історична й особиста провина.
Рилєєв перекладав відповідальність із Войнаровского на мінливість, мінливість долі, на її непояснені закони. У його поемі, як і в думах, зміст історії становила боротьба тираноборцев і патріотів із самовластьем. Тому Петро, Мазепа й Войнаровский зображувалися односторонньо. Петро в поемі Рилєєва — тільки тиран, а Мазепа й Войнаровский — свободолюбци, що виступають проти деспотизму.
Тим часом зміст реального, історичного конфлікту було незмірно складніше. Мазепа й Войнаровский діяли цілком свідомо й не персоніфікували собою цивільну доблесть. Поетизація героя, якому приписані в поемі волелюбність, патріотизм, демонічні риси, що надають йому значущість і піднімають його, вступала в протиріччя з історично правдивим його зображенням На ґрунті романтизму це протиріччя залишалося недозволеним. У поемі «Войнаровский» Рилєєв впритул зштовхнувся з життєвою ситуацією, що зацікавить його надалі. Войнаровский визнає можливість особистої омани.
Його суб’єктивні наміри розійшлися з об’єктивним змістом того суспільного руху, до якого він примкнув.