Аналіз вірша Некрасова «Лицар на годину»
Н. А Некрасов виріс у селі Грешнево Ярославської губернії, у басейні великої російської ріки Волги. З раннього дитинства він проводив багато часу на природі: на полях, у лісах — і дуже сильно любив її (саме росіянку природу). Він жив у ній, дихав їй і не міг представити свого життя без її. Його батько дуже егоистично й жорстоко ставився до членів своєї сім’ї, у тому числі й до його матері. Олена Андріївна (його мати) дуже терпимо ставилася до всьому й, щоб згладити сум, віддавала всю свою любов дітям. Не витримавши життєвих позбавлень, вона рано померла. Це було сьогоденням ударом для Некрасова: Він втратив найближчого йому людини
Його стих написаний так само, як і вищеописані події життя: воно теж складається із двох логічних частин, перша частина розповідає про природу, друга — про матір. Перша частина починається смутним описом осінньої природи: «Якщо похмуро день, якщо ніч не світла, / Якщо вітер осінній бушує, / … / Розум, не діючи, в’януло тужить», що контрастно переходить у радість від розглянутої їм краси природи: «Слава богові! морозна ніч — / Я сьогодні не буду нудитися. / По широкому полю йду, / Звучать кроки мої лунко…». Автор дуже захоплюється описом природи, своєї любові до неї й нескінченності цієї любові, він показує, наскільки природа йому дорога. Тут у ньому прокидається романтика: вигадливі тіні, бачення, місячне світло будять у ньому уява, змушують мріяти про щось високому. Він підбадьорюється, молодіє, на якийсь час його відвідує почуття щастя: «Віддаєшся мимоволі у владу / Навколишньої бадьорої природи; / … / І велике почуття волі / Наповнює віджилі груди…». Поступово автор переходить до теми російського села, що гарна, навіть незважаючи на свою бідність: «Не видна її бідність нагая! / Запаслася скиртами, рідна, / … / Побажай їй покійного сну — / Стомилася годувальниця наша!..».
Недавно йшли окличні речення, автор писав про природу, як отут на нього набрели смутні спогади, про їхнього автора нікуди було дітися (вони мали дуже серйозні наслідки й не могли не прийти на розум йому при наявності стількох натяків): «Спи, хто може, — я спати не можу, / Я коштую потихеньку, без шуму, / … / І мимовільну думаю думу…», «У цю ніч я хотів би ридати / На могилі далекої, / Де лежить миючи бідна мати…». Авторові потрібна допомога, головним чином від матері, і він хоче з нею поговорити, хоче попросити Бог забезпечити це: йому в главу прийшов образ церкви: «За селом, на горі невисокої, / Вся біла, вся видна при місяці, / Церква стара чудиться мені…». Так почалася друга частина вірша. У ній автор говорить про свою нескінченну любов до матері, а також соромі перед матір’ю, просить її прийти до нього з того миру й допомогти: «Побач із мною, рідна! / З’явися легкою тінню на мить! / Всю ти життя прожило нелюбима, / Всю ти життя прожило для інших…». Автор використовує прийом антитези, щоб підкреслити складність життя своєї матері, що на кожне її добру справу відповідали (у тому числі й Бог) несправедливістю. Він описує її як «найчистішої води божество», дуже поважаючи й люблячи її: «З неземним вираженьем в очах, / Русокудра, блакитноока, / З тихим смутком на блідих вустах, / Під грозою величаво безмовна…». Авторові потрібна допомога; він усвідомить, що її тільки може надати йому мати, що ні співчутливі друзі, ні вороги-наклепники не замінять йому її в цьому; вона йому потрібна, вона його найближча людина. Він воззивает до неї на піднебіння за допомогою: «…я гину — і заради порятунку / Я твою призиваю любов! / Я співаю тобі пісня покаяння, / Щоб лагідні очі твої / Змили жаркої слезою страданья, / Всі ганебні плями мої!..». Некрасов хоче зустрітися зі своєю матір’ю після смерті на тім світлі, тому що іншого способу поспілкуватися з нею він не знаходить: «Той, чия життя дарма разбилася, / Може смертю ще довести, / Що в ньому серце не боязке билося, / Що вмів він любити…».
Наступає третя, заключна частина, і автор прокидається від нічних бачень, роздумів, розуміє, що він «дитина слабкий», що він дуже сильний, але не може застосувати свою силу, масове вивільнення сили закінчилося, він виріс: «Усе, що в серце кипіло, боролося, / Усе промінь блідого серця злякав, / И глузливий внутрішній голос / Злу пісню свою затяг…». У вірші поет жалує про несправджені мрії, про загублений час, про безвихідність його положення, про неможливість змінити мир у кращу сторону. Стих написаний анапестом, що надає віршу тривалості й гіркоти. Мені дуже подобається цей вірш, тому що воно написано дуже щиро й просто, з повною передачею почуттів і переживань автора.