Античність — Середні століття — Новий час. Причини й механізми зміни століть
Античність, Середні століття й Новий час — три великих епохи в історії Західної Європи. Під античністю ми розуміємо історію Древньої Греції й Древнього Рима
Древня Греція або Еллада — загальна назва територій давньогрецьких держав на півдні Балканського півострова, островах Егейського моря, узбережжя Фракії, по західній береговій смузі Малої Азії. Перші держави на території Греції (Кнос, Фест, Микени, Тиринф і ін.) утворилися на початку 2-го тисячоріччя до н.е. Вторгнення дорийцев (ок. 1200 р. до н.е.) спричинило розпад держав і пожвавлення родових відносин. У результаті боротьби демосу з родовою аристократією в 8-6 століттях до н.е. у Греції сформувалися міста-держави — поліси. Найбільшими з них були Афіни, Спарта, Коринф, Аргос.
Греки приділяли особливу увагу вихованню, що дозволило їм створити культуру, що встановила еталон прекрасного в архітектурі, скульптурі, музиці, літературі, що повністю зберігається й у наш час. Величезним впливом у Греції користувалися філософи Платон, Аристотель, Сократ і близькі до них Пифагор, Евклид, Архімед, відомі нам більше як математики. У грецькій системі виховання мистецтво, наука й спорт були нерозривно зв’язані. Кволе тіло, відсутність музичного слуху й неграмотність засуджувалися, (це не стосувалося нижчих верств населення й рабів) . Втіленням еллінського духу були Олімпійські ігри, що проводилися в 8-4 століттях до н.е. і спортивні змагання, що включали, театральної й релігійної дії
5-4 століття до н.е. — період найвищого розквіту полісів. Він був пов’язаний з піднесенням Афін у результаті перемоги греків у греко-перських війнах. Боротьба між Афінами й Спартою за гегемонію в Греції до кінця 5-го століття до н.е. привела до Пелопонесской війни, у яку були утягнені всі поліси. Афіни потерпіли поразку, але втрата була нанесена всієї Греції. Греція втратила свою силу, що виразилося в припиненні Олімпійських ігор. У середині 4 століття до н. е Греція була завойована царем Македонії Пилипом, а його син Олександр направив свої завоювання на весь інший древній мир. Незабаром після розпаду держави Олександра Македонського Греція стала однієї з римських провінцій, а з 4 століття н.е. — основною частиною Східної Римської імперії
Відповідно до переказу Древній Рим був заснований в 753 році до н.е. В 8-6 століттях до н.е. Римом правили царі. В 510-509 до н. е. року була встановлена республіка. До середини 3 століття, підкоривши всю територію Італії, Рим перетворився у велику державу, що домагалася гегемонії у всім Середземномор’я, що привело до зіткнення з Карфагеном. В 146 до н.е. року після трьох Пунічних воєн, здобувши перемогу над Карфагеном, Рим стає найбільшої средиземноморской державою
Римляне майже не створили своєї культури, але сприйняли й перетворили грецьку. До питань релігії вони підходили з позицій практицизму. Жерці вибиралися на певний строк, як посадові особи, богів розглядали як помічників вделах.
У Древньому Римі досяг апогею інститут рабства. До середини 2 століття до н.е. остаточно оформилися два антагоністичних класи — раби й рабовласники, протиріччя між якими вилилися у великі повстання рабів (Сицилійське повстання, повстання Спартака) . Великого землеволодіння, що підсилилося у зв’язку з ростом, руйнування селян викликало широкий революційний рух сільського плебсу й перші спалахи громадянської війни на вулицях Рима. У соціально-політичному житті Рима в 1 столітті до н.е. все більшу роль стали грати армія і її вожді. У результаті громадянської війни 49-45 років необмеженим правителем держави став Цезар. В 44 році Цезар був убитий прихильниками республіки. Після нового періоду громадянських воєн, що завершився перемогою Октавиана, Рим став імперією
Середні століття варто відраховувати від часу, коли пізня Римська імперія ( III-V вв.) була завойована германськими й іншими племенами. Так що період пізньої Імперії виявляється одночасно епілогом колишньої епохи — Античності, і прологом нової — Середньовіччя. Перехід від стародавності до Середньовіччя займає тривалий історичний період. Історики намагаються пояснити, чому впала Римська імперія, і звертають увагу на ті сторони життя пізнього Рима, які свідчать про історичну неминучість загибелі цієї величезної держави
До рубежу II і III століть Римська імперія досягла максимальних розмірів. На заході імперію обмивали води Атлантики, на півночі, на острові Британія, границя проходила в нинішній Шотландії, на континенті границя йшла по правобережжю Рейну, потім по Дунаєві до Чорного моря. На сході римські володіння простиралися аж до верхів’їв Тигру і Євфрату й до пустель Аравійського півострова. На півдні, на Африканському континенті, Імперію обмежували піски Сахари, і в Єгипті — перший поріг Нила
Для підтримки порядку в Імперії, для оборони границь і завоювання нових територій потрібна була величезна армія, на зміст якої були потрібні колосальні засоби. А щоб ніхто не міг ухилитися від сплати податків, імперська влада перейшла до політики прикріплення підданих до місця їхнього проживання й до закріплення їх у тій професії, який вони займалися. На городян, і в тому числі членів міського керування, була покладена колективна відповідальність за збір і сплату податків. У випадку недоїмок вони повинні були розплачуватися власним майном
Так вільний громадянин міста перетворився в залежного від держави платника податків. Те ж саме відбулося й з масою сільського населення. Бідні хлібороби, що орендували ділянки в земельних власників — КОЛОНИ (поселенці) — теж були позбавлені права залишати місце проживання
Поряд з колонами масу трудового населення як і раніше становили раби, але праця їх був досить малопродуктивним, тому що раб зовсім не зацікавлений у господарстві й трудиться тільки по примусі. Збереження рабської праці було головною причиною того, що техніка майже зовсім не розвивалася: власникові раба було вигідніше використовувати його дешеву робочу силу, чим витрачатися на які-небудь технічні вдосконалення. Вихід знаходили в тім, що частина рабів наділяли маленькими ділянками землі
Проте, в Імперії зберігалися й примножувалися величезні багатства. У містах будувалися храми, суспільні будинки й цирки. І в уряду, і в багатих людей було досить засобів для пристрою свят, циркових і театральних видовищ, гладіаторських боїв і імператорських тріумфів. У великих містах і, насамперед, у Римі, концентрувалися маси вільних людей, які не займалися продуктивною працею й паразитували за рахунок суспільства. Для того щоб тримати їх у покорі, уряд намагалося забезпечити їх «хлібом і видовищами» .
Опорою імператора були армія й чиновництво, а це приводило до того, що вояччина висувала на престол своїх проводирів, яких нерідко незабаром скидали інші претенденти на владу. Боротьба між різними військовими угрупованнями вилилася в III в. у серію внутрішніх воєн, смут і повстань
Заглиблювалася криза й у духовному житті. Разом зі знищенням цивільних воль відбувається моральний занепад суспільства. Римська релігія була нездатна протистояти цьому занепаду. Язичеські боги — втілення тих або інших природних сил і людських якостей — не були носіями високих чеснот. По тодішніх віруваннях, боги могли втручатися в людське життя, вони вимагали поклоніння й жертвоприносин, за які оплачували людям якимись благами, але моральними ідеалами вони не були. Римське язичество терпиме ставилося до вірувань інших народів, що входили в Імперію, і суцільно й поруч після скорення нової провінції місцеві божества приєднувалися до римського пантеону (співтовариству богів) і в Римі відправлявся культ цих богів. Головним же був культ імператорської влади й поклоніння особі імператора
В II-Ш вв. серед населення Імперії стала здобувати вплив нова релігія — християнство. Первісне християнство було СЕКТОЮ (відносно невелика група, що відділилася від якої-небудь релігії) ІУДАЇЗМУ — віри євреїв, що виділялася на тлі інших религий визнанням єдиного Бога
Навчання Христа було «не від миру цього» . Головної в ньому була проповідь любові до ближнього, безсмертя людської душі й тлінності тілесного миру. Христос і його послідовники проповідували високу моральність і засуджували гріховний спосіб життя, що загрожує загибеллю душі. Всі інші існуючі в Імперії релігії були религиями племінними: їхній боги були богами того й іншого плем’я або народу. Тим часом, християнство заперечувало в національні розходження, як, втім і інші розходження між людьми, у тому числі між вільними й рабами. Воно сповідало віру в єдиного Бога, творця миру й людини. Християнство не призивало бідняків і рабів до непокори, як не призивало воно підданих до виступу проти мирської влади. Але воно як би ігнорувало ці влади, і надавало вирішального значення не суспільному або майновому положенню людини, а тільки лише його відношенню до Бога, внутрішньому миру людини, що повинен отрешиться заради Бога від всіх земних прихильностей. У цій відчуженості від земного миру, в ігноруванні панів і правителів імператорська влада не могла не побачити великої небезпеки для себе. Тому спроби деяких римських імператорів залучити християнські громади на свою сторону перемінялися жорстокими гоніннями на християн: їх заточали в темниць і піддавали стратам. Нерідко поряд із гладіаторськими боями в містах Імперії влаштовувалися видовища, під час яких на християн нацьковували диких звірів. Може бути те, що на подібні видовища збиралися городяни, наслаждавшиеся борошнами християнських жертв, краще вага характеризує моральний занепад римського суспільства
Християнським громадам доводилося ховатися в затишних місцях і в підземеллях-катакомбах, де вони продовжували шанувати свого невидимого Бога. Показово, що незважаючи на жорстокі гоніння, чисельність прихильників нової релігії продовжувала зростати, складалася організація християнської церкви, а культ святих мучеників, що постраждали за віру, виявлялося більше впливовим, чим поклоніння язичеським богам
Незважаючи на всі труднощі й внутрішні протиріччя, Імперія продовжувала існувати. У ній зберігалися традиції древньої вченості, освіченості, мистецтва й права. Між різними частинами Імперії підтримувалися торговельні зв’язки. Вона вистояла, незважаючи на всі перевороти й війни Ш століття, хоча центр ваги в Імперії перемістився в більше багаті східні провінції. В 330 р. імператор Костянтин заснував на березі протоки, що відокремлює Європу від півострова Мала Азія, нову столицю Імперії — Константинополь. Однак Рим зберіг значення центра римського культурного мира
Разом з тим господарське й громадське життя більше не зосереджувалося в центрі. Провінції внутрішньо відокремилися й від центрального уряду, і одна від іншої. Усе більше підсилювався натиск варварів на границі Імперії. Минули часи, коли Рим вів завойовницькі війни проти його варварів, що оточували, тепер всі частіше вони вторгалися в межі Імперії. Частина цих племен доводилося розселяти в прикордонних районах, щоб з їхньою допомогою обороняти Імперію. В V столітті натиск варварів, насамперед германців, привів ккатастрофе.
Відносини між Римською імперією й варварами були напруженими й навіть ворожими протягом сторіч. Римляне прагнули підкорити собі варварів, перетворити полонених у рабів, які були потрібні їм для ведення господарства й продовження звичного способу життя. Варвари, зі своєї сторони, шукали в римських володіннях багатий видобуток і більше родючі, чим у Німеччині, землі. Начавшиеся ще в II в. до н.е. війни між Римом і варварами перемінялися періодами відносного спокою. Племена, що жили неподалік від границь імперії, вступали в торгівлю з римлянами, засвоювали деякі господарські й побутові навички, їм властиві. Але натиск варварських племен на Імперію згодом підсилювався. Ріст чисельності населення спонукував германців шукати нові території. Германські племена, що жили в північних і східних частинах Європи, поступово переміщалися в південному й західному напрямках
Різкий перелом у відносинах між Римом і варварами наступив після того, як гуни — войовничий народ, що жив у Центральній Азії в I-II вв. н.е. став переселятися на простори Східної Європи, тіснячи племена, що жили там тоді готів
Гуни із всіх варварів, з якими довелося зштовхнутися римлянам, вселяли їм найбільший страх. Германці були знайомі із землеробством, тоді як гуни були кочівниками. У цих одягнені в шкіри вершниках незвичного монгольського типу римляне бачили не стільки людей, скільки породження демонів. Під напором гунів готи, що жили в Північне Причорномор’я, перейшли Дунай і стали пересуватися на північ Балканського півострова, у римські володіння. Константинопольський імператор дозволив їм оселитися в римській провінції Фракії як союзників Імперії. Але насильства й зловживання римських чиновників привели до того, що готи виявилися перед погрозою голодної смерті й повстали. В 378 р. у битві між готами й римськими легіонами при Адріанополі імператорська армія була розгромлена й сам імператор загинув. Війська готовий підійшли впритул до Константинополя, але владі вдалося досягти з ними угоди, розселити їх у своїх володіннях на Балканському півострові й частина готських вождів включити з їхніми людьми в імператорську армію
Вторгнення в Європу полчищ гунів з’явилося тим історичним поштовхом, що перетворив боротьбу між варварами й Римом у завоювання ними Імперії. Рух германських і інших племен під впливом цього поштовху одержало назву Великого переселення народів. Але, незважаючи на поразку при Адріанополі східна половина Імперії встояла. Інший виявилася доля західної частини Імперії
Наприкінці IV, в V і в 1-й половині VI в. захід Римської імперії був завойований племенами германців і деяких інших народів, які розселилися на її території. Завойовники були не настільки вуж численні й становили невеликий відсоток населення в захоплені ними провінціях. Але під їхніми ударами валила імперська система керування. Руйнування й розгарбування міст і маєтків вели до остаточного розпаду старих зв’язків усередині Імперії
Місцеве населення було тероризовано. Однак відношення його до завойовників було двоїстим. Загарбники вселяли страх. «У містах, страждання, пожарища, руїни й скорбота. Лише дим залишився від Галлії, що згоріла в загальній пожежі» , — писав очевидець
И разом з тим від погляду свідків германських нападів не вкрилося те, що порядки, які несли із собою варвари, обіцяли полегшення важкого положення підданих Імперії. «Римляне самі собі були ворогами гіршими, ніж зовнішні вороги, — писав в V в. священик Сальвиан Марсельський — і не стільки варвари їх розгромили, скільки самі вони себе знищили. Щоб не загинути під вагою державного тягаря, вони йдуть шукати у варварів римської людяності, оскільки не можуть більше зносити варварської нелюдськості римлян» .
На завойованих територіях виникли перші германські королівства. Звичайно, це ще не були держави в буквальному значенні. їхні королі, Що Стояли на чолі, були, насамперед, племінними вождями, проводирями бойових дружин. У їхніх королівствах не існувало єдиної системи права, і місцеве населення продовжувало жити за римськими законами, тоді як германці дотримувалися їхніх правових звичаїв. Не було й системи керування. Єдиною організацією, що уцелели після завоювання, була церква, єпископи якої зберігали свій релігійний і суспільний вплив
Германці поступово прийняли християнську релігію, хоча значній мері зовні, тому що їхнє старе язичество все зберігало свою силу
Найбільше, мабуть, драматичним моментом в історії падіння Західної Імперії було захоплення Рима готами. Король вестготів (західних готів) Аларих рушив з Балкан на Італію й в 410 р. захопив і розграбував Рим. Завоювання це не мало тривалих практичних наслідків, тому що вестготи незабаром перейшли в Південну Галлію й Іспанію. Однак той факт, що, як його називали римляне, Вічне Місто впало під ударами варварів, зробив величезне враження на сучасників. Узяття Рима готами в 476 році ознаменувало кінець ери високої античної цивілізації й початок періоду середніх століть
Середньовіччя — епоха в історії Європи, що охоплює більше тисячі років, які відокремлюють часи пізньої Римської імперії, коли вона була завойована й заселена германськими й іншими племенами, від часів Великих географічних відкриттів, коли Христофор Колумб досяг Америки (1492 рік) і було покладене початок колоніальним захопленням; мир перестав бути роз’єднаним, і почалася справжня епоха всесвітньої історії
Середньовіччя — це епоха, коли були закладені багато основ сучасного миру. У Середні століття розвилися ті мови, на яких і понині говорить населення Європи, і сформувалися — до кінця цієї епохи — європейських націй з їхнім укладом життя й особливостями психології. У ту епоху зложилися основні європейські держави, багато парламентів і судових систем
Однак для багатьох Середньовіччя — період застою, тисячолітньої спячки Європи. Загальне утворення, характерне для Древнього Рима, змінилося в Середньовіччя загальною неграмотністю. Грамотність була доступна деяким, її провідниками були монастирі. Ченці вели літописи з оповіданнями про події, що відбуваються навколо, художня література зникла. Середні століття — епоха панування звичаю, традиції, поваги до «сивої старовини» . До нововведень у народі суцільно й поруч ставилися з підозрілістю, а церква, що контролювала багато сторін життя суспільства, нерідко бачила в нових ідеях єресь, відхід від щирої віри, і суворо карала єретиків. Тому що церква була пануючою силою в середньовічному суспільстві, то зміни в суспільному й духовному житті, у науці й техніку відбувалися дуже повільно.
Завершенням Середньовіччя ми вважаємо початок XVI в. Однак будь-яке завершення в історії є не одноразова дата, а відносно тривалий перехідний період. Новий час, у яке ми живемо, характеризується процесами, приведшими до панування ринкової економіки, політичної демократії, наукового погляду на мир, до промислового, а потім і науково-технічної революції. Фахівці звичайно відраховують початок Нового часу в Західній Європі із середини XVII в., з Англійської революції. Таким чином, період від початку XVI до середини XVII в. є якимось історичним проміжком, що ми назвали передоднем Нового часу
Характерним для Нового часу є додавання особливого новоєвропейського типу особистості. Цей тип особистості досить відмінний від середньовічного. Людина Середньовіччя була в першу чергу частиною якогось більшого або меншого колективу — церкви, стану, громади, цеху й т.п. Людина Нового часу відділена від колективу, основи для свого існування він шукає в самому собі, навіть із Богом він воліє зноситися прямо, а не через церковну ієрархію
Період «канунов» , про яке ми говоримо, і є час додавання цього нового типу особистості, додавання нових відносин людей один з одним, з Богом, з навколишнім світом. Європа знала різні й шляхи, що переплітаються між собою, до цього. Історичні явища, завдяки яким стали можливі зазначені зміни, які самі виникли в результаті цих змін, Відродження й Реформація. Результат феодальної епохи, формування раннекапиталистических відносин породили духовну культуру, унікальну по своїй виразності. Її ідеологічною основою став гуманізм, головний зміст якого — культ людини, поставленого в центр світобудови, пов’язаного з Божественним і земним мирами
Люди, що жили в Середні століття, не знали, що вони — люди Середньовіччя. Люди Відродження знали, що їхній час — епоха Відродження. По їхніх поглядах. Античність — якийсь ідеальний історичний період. Тоді процвітали науки й мистецтва, держави й громадське життя. Потім прийшли варвари, і світло знань померкло, замість латині з’явилися грубі прислівники. А в їхній час — в Італії XIV-XVI вв. — знову відродилося «золоте століття» , знову відродилася класична латинь. Звідси й назва епохи — Відродження, або, як стали говорити пізніше, французькою мовою — Ренесанс
Відродження Античності було потрібно не просто заради її самої. Люди пізнього Середньовіччя поривали із традицією, але свідомість їх залишалося все-таки традиційним. Підстави для нових цінностей вони шукали як і раніше в минулому. Це минуле, відоме, поважне, але не подібне із сьогоденням, вони й виявили в Античності. У ній вони шукали й знаходили ті знання, ті цінності, які їм були потрібні внастоящем.
Словом «гуманізм» ми нині називаємо любов до людей, а також таку філософію, що проповідує цю любов, уважає людини вищою цінністю у світі. Але спочатку це слово, що народилося в епоху Відродження, значило щось інше. В XIV в. виникає поняття «studia humanitatis» , що можна перевести як «вивчення людського» , від латинського «homo» — «людина» . Тих, хто займався «вивченням людського» , з кінця XV століття стали називати гуманістами
Щоб стати гуманістом не було потрібно ні аристократичного походження, ні великого стану. Випливало лише володіти мовою Цицерона. Це заміняло й знатність і багатство. У гуманістичних кружках, що представляли собою співтовариства друзів, могли запросто сходитися й розмовляти — на латині, зрозуміло, — майбутній правитель Флоренції банкір Козимо Медичи, чернець Луиджи Марсильи, канцлер флорентійської республіки, син небагатого купця Леонардо Бруни. Перед великою Античністю всі вони були рівні. До середини XVI в. вищі державні посади, як у Флоренції, так і в інших містах Італії, пости секретарів тат і государів займали гуманісти, тому що співгромадяни й правителі вважали, що тільки гуманістичні знання, тільки духовна близькість до Античності можуть дати людині можливість стати сьогоденням державним діячем. Томмазо Перетунчелли, переписувач рукописів, син шевця завдяки знайомству з «вивченням людського» став римським татом Миколою V.
Уперше в західноєвропейській історії еліта, тобто сукупність кращих, найповажаніший людей, формувалася не по ознаці походження, а за принципом володіння певними пізнаннями й здатностями
Гуманісти були щирими християнами, але центром у їхніх поглядах на життя була людина, що відрізняється чеснотами не тільки й навіть не стільки християнськими. Центральними моральними принципами гуманістів були ті, які вони називали «достоїнством» і «доблестю» .
Гуманіст Джованни Пико делла Мирандолла (1463-1494) у своїй «Мовленні про достоїнство людини» викликував: «Велике чудо є людина!» . Суть людського «достоїнства» , по Пико, у тім, що людина не має певного місця у Всесвіті. Він сам, по своїй волі може стати й вище ангелів, і нижче скотов. Його доля відкрита, він сам неї творець
Обладающий «доблестю» , думали люди Ренесансу, є людина-герой, перед яким відкритий увесь світ і який своїми зусиллями, мужністю й пізнаннями може домогтися всього, притім не в інший світі, а в цьому. Він — людина-титан, людина, що є як би другим Богом. Причому досягти всього бажаного цей титан міг як на поприще «вивчення людського» , так і в інших сферах — мистецтвах, державній діяльності. Всі пізнання, всі вміння, всі здатності поєднуються в одній особі, «універсальній людині» — от доконана особистість Відродження, от його ідеал. Ідеал цей — відкритий, кожний здатний стати таким, але не кожний стає, тому ідеал цей одночасно демократичний і елітарний. Цінності ренесансної людини — земні цінності, він мало думає про небеса. Навіть у посмертній долі його більше хвилює вічна слава, а не вічне блаженство
Коли ми говоримо про Відродження, те першою справою згадуємо ренесансне мистецтво — образотворче й словесне. Якщо письменники Ренесансу були, як правило, гуманістами, то художники скульптори, навіть і, що стояли близько до кухлів гуманістів, самі не віддавалися «вивченню людського» . Але гуманістичні ідеал виражалися в їхній творчості з не меншою силою, чим у гуманістичних трактатах або поемах. Ці ідеали, проголошені гуманістами, знаходили відгук серед всіх тих, кого можна, з деякою натяжкою, назвати інтелігенцією, тобто сукупністю людей, уперше в європейській історії положивших собі основним заняттям інтелектуальну або художню діяльність. В епоху Відродження жили й творили письменники Франческо Петрарка, Джованни Бокаччо, Франсуа Рабле, художники Джотто де Бондоне, Сандро Боттичелли, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроти й Рафаель Санти й багато інші
Гуманісти бачили у своєму часі епоху розквіту, щастя й краси. Але не тільки це було характерним для Відродження. Захват перед майбутнім сусідив зі страхом перед ним же, захват новим — зі свідомістю небезпеки від його
Людина Ренесансу відчувала свою долю як відкриту, незавершену. Людина могла сам вибирати собі долю й творити неї. Можливість вибирати була ценней самого вибору. Але безперервний стан цього вибору породжувало непевність. Людям Ренесансу властив «меланхолія» , але не в нинішньому змісті — «легкий сум» , а в значенні — «тяжкий роздум» , «зневіра» . Якщо майбутнє відкрите, то в ньому може бути всі, у тому числі й найжахливіше. Сучасні дослідники встановили, що жах, що охопив Європу в 1000 р., коли всі нібито чекали кінця світу, сильно перебільшений і перебільшений саме ренесансними істориками, що переносили в минуле страхи свого часу. В 1500 р. светопреставления очікували напруженіше, ніж в 1000 р. і у всім — падінні Константинополя, відкритті Америки бачили знаки пришестя, що наближається, Антихриста. Прагнення до краси раптом оберталося тягою до багатства, нескутість застарілими моральними нормами — аморальністю, всемогутність людини — всевладдям правителів
Відчуття крихкості гуманістичного мирка викликалася вузькістю його. Навіть в Італії, навіть у її містах, навіть у Флоренції гуманістичні ідеї не охоплювали всієї товщі населення, та й не могли його охопити. Гуманізм не аристократичен, але елітарний, гуманістичні чесноти відкриті кожному, але мало хто може вмістити їх повною мірою, тому що вони вимагають напруги доблесної душі, а це є не в усіх. Мистецтво Ренесансу представляється найбільш повним втіленням гуманістичних ідеалів, але й це мистецтво не була тоді загальновизнаним: значна частина художників продовжувала життя цехових майстрів, працювала в старій манері і їхніх добутках користувалися популярністю серед рядових співгромадян
И все-таки, при всіх труднощах, трагізмі, непевності, вузькості соціальної бази Ренесанс закладав основи новоєвропейської культури, новоєвропейського світського світогляду, новоєвропейської суверенної особистості
Епоха Відродження породила в Західній і Центральній Європі широкий суспільний рух, що ввійшов в історію як Реформація
31 жовтня 1517 року невисоких чоловік в одязі ченця ордена августинцев прибив до дверей палацової церкви в місті Виттенберге великий аркуш паперу. Ченця цього кликали Мартін Лютер. Текст, виставлений на загальний огляд, містив 95 тез, спрямованих проти індульгенцій. Ці тези зробили враження бомби, що розірвалася. Не тільки у Виттенберге, але й по всій Німеччині їх прийняли із захватом. Тато римський вимагав Лютера до відповіді й наполягав на зреченні від висловлених ідей. Скінчилося це тим, що в 1520 році Лютера відлучили від церкви
Слово це виникло ще до епохи, їм позначеної. Наприкінці XIV — початку XV в. у Європі розгорнувся рух, учасники якого виступали за «реформу церкви на чолі й членах» , за викорінювання зловживань, за поліпшення її організації. Але критики віровчення в русі за реформу не було. Саме слово «реформація» (панцира. «перетворення» ) з’явилося в XV в. у Німеччині, але воно в той час означало «проект політичної перебудови Імперії» . Тепер же прихильники Лютера, прихильники релігійних, та й політичних змін, застосували цей термін до свого руху. Чому ж так багато людей підтримали Лютера.
Що таке індульгенція? По навчанню католицької церкви, Христос і святі зробили стільки «добрих справ» , здатних урятувати рід людський, що утворився як би надлишок благодаті, що перебуває в розпорядженні церкви («скарб церкви» ) . Цей надлишок благодаті міг бути використаний священнослужителями для відпущення гріхів. Сам грішник, або його рідн і близькі повинні були зробити якісь справи, найчастіше, внести суму грошей на благодійні цілі або на потреби церкви, і тоді душу цього грішника звільнялася від борошн Чистилища, або строк перебування в ньому істотно скорочувався. Подібні ідеї привели зрештою до появи індульгенцій — виданих від імені тата письмових відпущень гріхів. Таку індульгенцію, у якій перераховані відпускаються грехи, що, можна було купити за гроші. Ціна індульгенції збільшувалася з ростом ваги гріхів
Подібна практика обурювала в людей із чуйною совістю. Як же так? — вопрошали вони. Невже можна без внутрішнього каяття очиститися від гріхів, тільки заплативши за це гроші? Згадаємо: у пізніше Середньовіччя відбувається процес індивідуалізації релігійної свідомості. Віруючого хвилює особисте відношення його самого, його душі до Бога. Йому незрозуміло як хто-небудь, навіть святий, може передати іншому свої заслуги, свою благодать, тобто як би частина своєї душі, своєї особистості? І звичайно, особливо став тривожити людей факт торгівлі індульгенціями, сам факт продажу благодаті за гроші
Ці думки й емоції узагальнив Лютер у своїх тезах. З його точи зору, людина вже покутувана страстями Христа, цим добровільним актом любові до людей. Зрозуміло, людина грішна, але тільки Бог може прощати гріхи раскаявшемуся, внутрішньо перенародженому індивідові. Людина може врятуватися, лише ввірувавши, причому віра розуміється не як переконаність в існуванні Бога, а як внутрішня довіра до Нього, прийняття Його волі
Але якщо людина рятується тільки вірою, тільки в результаті акту божественної любові, то індульгенції не тільки нечестиви, — вони марні. Марні всі обряди, заупокійні молитви, так звані «добрі справи» — паломництва, пожертвування, навіть справи милосердя та ін. Якщо людина не вірить, всі ці справи його не врятують. Ніяких «сверхдолжних заслуг» не існує, а виходить, зайвий культ святих реліквій і священних зображень. Не потрібна по суті, якщо розвити цю думку, і сама церква як подателька всіх благ, тому що блага лунають милосердним Богом по Ньнього розсуду
Але якщо віра виходить від Бога, то коритися треба лише Його велінням, викладеним у Св. Писанні. Постанови Соборів, тат, утвору батьків церкви — є лише думка людей, що не володіють ніяким авторитетом. Всі, заповіданим Богом, уже сказано в Писанні, треба лише правильно зрозуміти його. А щоб зрозуміти, кожний повинен читати Писання й тлумачити його відповідно до власного розуму (втім, у цьому питанні Лютер коливався) , правильне тлумачення забезпечить Дух Святий, що осіняє будь-яку людину, а не тільки професійного богослова
Лютер дійшов такого висновку, міркуючи про можливість порятунку власної душі: цей чернець боявся, що, залишаючись правовірним католиком і корячись приписанням церкви, він догодить у пекло. Подібні ж страшні сумніви терзали багатьох його сучасників. Ці сумніви й виразив Лютер у своїх тезах
Падіння авторитету церкви, релігійний індивідуалізм — все це сприяло поширенню ідей Лютера. Реформаційний рух поступово охоплює всю Європу. Видатним діячем Реформації був Жан Кальвін, що жив у Швейцарії. Він заснував кальвіністське напрямку-реформації
Основний у його навчанні є ідея приречення. Душу кожної людини визначена до порятунку або до погибелі. Протягом свого життя людина може одержати від Бога знак, натяк на те, що йому призначене. Якщо він процвітає в справах — це можна витлумачити як вказівка на вибраність, якщо ні, потрібно подвоїти зусилля. Таким чином, людина повинен все життя трудитися не заради наживи, але заради впевненості в тім, що він обранець божий
Ідеї избранничества й приречення, висунуті Кальвіном, виявилися навчанням, що відповідало глибоким потребам нарождавшейся буржуазії. Ці ідеї поширилися з Женеви в ті країни, де в XVI в. почали розвиватися капіталістичні відносини
Кальвінізм сприяв виробленню нового типу психології, глибоко відмінного від психології людини Середньовіччя. Якщо купці й банкіри попереднього періоду, здобуваючи багатства, діяли в інтересах особистого збагачення, мучилися своєю гріховністю перед Богом, то кальвіністи в процесі збагачення лише затверджувалися у впевненості своєї вибраності. Земна практика виявилася в гармонії з релігійними переконаннями. З’являються люди, упевнені в правильності свого поводження, працьовиті, ощадливі, скромні по способі життя й далекі марнотратству
Одним з вимог прихильників Реформації на самому початку її було скликання Всесвітнього собору, якому призначалося реформувати віровчення. Однак такий Собор був скликаний лише тоді, коли розкол між католицтвом і протестантизмом повністю виявився. Цей Собор, скликаний в 1545 році в місті Тренто (панцира. Tridentum) і получивший назва Тридентского, тривав з перервами й переносом місця засідань до 1563 р. Він був зборами тільки католиків, стурбованих боротьбою з Реформацією, собором Контрреформації. Собор цей підтвердив всі католицькі догмати, різко виступив проти волі віросповідання, зажадав здійснення строгого контролю з боку духівництва над розумами й душами віруючих, провів деякі реформи, спрямовані на поліпшення утворення священиків, підвищення їхнього морального рівня, на посилення дисципліни. Наполягаючи на беззастережній владі тат усередині церкви, Собор, разом з тим, не зажадав підпорядкування світської влади духовним
У результаті Реформації й Контрреформації було покінчено із церковною єдністю середньовічного Заходу. В обстановці крайнього релігійного порушення всі суспільні й політичні протиріччя XVI в. незмінно одержували релігійне фарбування й тому до крайності загострювалися. Суперечки про зміст віри виплеснулися за межі зборів богословів на вулиці й площі міст і сіл» розділяли народи й держави й навіть сімейні й дружні сполучники. Будь-яка людина могла виявитися поставленим перед проблемою, якої релігії дотримуватися для того, щоб урятувати свою власну душу. Віра перестала бути традиційної, успадкованої від дідів і батьків, суцільно й поруч вона ставала справою особистого вибору
Все це не могло не накласти свого незгладимого відбитка на психологію людей. Ідеї реформаторів стали силою, що перетворила Європу. Антифеодальна спрямованість цього суспільного руху, що прийняв форму боротьби проти католицької церкви в остаточному підсумку привела до перемоги буржуазних відносин
Список використаної літератури
Росія у світовій історії И. П. Смирнов Навчальний посібник
Історія середніх століть А. Я. Гуревич
Д. е. Харитонович Радянський енциклопедичний словник гл. ред. А. М. Прохоров
Pocketbook 360 black електронна книга.