Апологія Плюшкина — Частина 1

Характеризуючи різні інтерпретації принципу, що визначає послідовність глав, що описують поміщиків, не можна не згадати про зовсім особливому підході В. Н. Топорова, що прагне в статті з показовою назвою «Апологія Плюшкина...» захистити й виправдати цього персонажа від «обвинувачень» самого автора. В. Н. Сокир займає позицію, яку можна визначити скоріше як філософську, а не філологічну: текст поеми трактується як свідчення про світ, про буття, що кардинально не збігається з інтенцією автора. Прагнучи представити, що «реальний» Плюшкин богаче й складніше авторської оцінки, В. Н. Сокир неодноразово прибігає до своєрідного «дописуванню» гоголівського тексту

Так, В. Н. Сокир міркує: «И важко повірити, що в кращі свої роки Плюшкин ...> не розкривав стародавню книгу в шкіряному плетінні ...> щоб знайти в ній що-небудь повчальне й возвишающее розум або отвечающее його почуття (а не як Манилов, за два роки не зрушився із чотирнадцятої сторінки); що він не зупинявся залежно від настрою те перед «довгим пожовтілої гравюром» у гарній рамці, що експресивно изобразили якийсь бій, те перед величезним натюрмортом (і це теж було дуже несхоже ні на Маврокордато, Миаули, Камари, Багратіона, Бобелину, чиї портрети висіли в Собакевича, ні на портрети Кутузова і якогось старого із червоними обшлагами на мундирі в будинку Коробочки, та й чи підходили вони до ці портретам і що бачили вони в них?)». Однак гоголівський текст не містить ніяких свідчень, що Плюшкин цю книгу читав. Чи не є вона свого роду річ у загальній «купі» разнообразнейших і не потрібних практично скупареві предметів, ним збираються з маніакальною пристрастю? (Книга, імовірно, отримана в спадщину, але в сутнісному відношенні це нічого не міняє.) Гоголь аж ніяк не затверджує, що Собакевич і Коробочка, швидше за все, не підходили до висячим у них портретам. Сполучення картин у будинку Плюшкина саме співвідноситься одночасно з портретами полководців, що належать Собакевичу (батальний «гравюр», героїчна тема), і з анималистикой Коробочки («натюрморт», приватна, побутова тема). Коли ж автор статті затверджує, що «відносно ж свого гостя, як тільки він виявив свої благодійні наміри, Плюшкин взагалі доброзичливий і, по суті справи, поводиться майже светски - злодій усякому випадку (і це головне), по змісту ...>», те це твердження розходиться зі свідченням тексту: Плюшкин, як і всі інші поміщики (крім особливо розташованого Манилова), проявляє стосовно Чичикову мінімум гостинності, необхідний етикетом дворянського садибного життя - і не більше того

Показовий і суперечка інтерпретатора з авторським висловленням про останню появу живого почуття на особі поміщика при спогаді про колишнього однокласника: «Але важко вірити авторові на слово, що це «поява була останнє» і що «глухо всі». Чи не помиляється він і чи не бере гріх на душу, виносячи остаточний вирок? А якби Чичиков відвідував би його щодня або хоча б раз на місяць? А якби приїхав онук ...> і якби мати всім своїм видом не виявляла корисливої мети приїзду? До речі, у перший раз Плюшкин простив дочку, а внучонку дав пограти ґудзик, а в другий раз «Плюшкин п р и л а с к а л обох онуків і, посадивши їх до себе одного на праве коліно, а іншого на ліве, покачав їх зовсім таким чином, начебто вони їхали на конях»? Або з'явився б з каяттям син?». ...> Є щось що бентежить душу в цій поспішності Гоголя, що - у відомому відношенні - сам до кінця сподівався на порятунок і знав, що якщо воно збудеться, то чиїх це буде рук справа» (Сокир В. Н. Річ в антропоцентрической перспективі (апологія Плюшкина). // Сокир В. Н. Міф. Ритуал. Образ. Символ: Дослідження в області мифопоетического: Вибране. М., 1995. С. 59, 74, 73).

Але в загальній ідеї про противопоставленности Плюшкина іншим поміщикам В. Н. Сокир солідарний з Ю. В. Манном: «Ні з Маниловим, ні із Собакевичем, ні з Новосибірським, ні навіть із Коробочкою в автора немає й не може бути особистої співучасті або навіть просто особистого відношення до них: вони не що інше, як маски, як знаки типів, нескінченно вилучених від реальних і конкретних живих людей». Як і автор «Поетики Гоголя», В. Н. Сокир звертає особливу увагу на фрагмент, що зображує пробудження слабкої подоби почуття в душі персонажа, що згадав про колишнього однокласника: «Властиво, цей фрагмент і повинен розглядатися як текст апології Плюшкина, як виправдання його за допомогою погляду в його минуле, де виявляється природжений, від природи даний, справжній характер героя й де лежать причини, приведшие до вторинного, обставинами життя обумовленої псуванню характеру». Робиться висновок: «Тому доводиться визнати, що при н о р м а л ь н о м ...> ході життя, більше того, навіть при невдалому, але не настільки тотальному, напрямку її Плюшкин зберіг би позитивність свого характеру й гідно, не втрачаючи людських рис, продовжив би своє життя» (Там же. С. 69).

Обґрунтовуючи свою інтерпретацію, В. Н. Сокир, як і Ю. В. Манн, указує на композиційну виделенность «плюшкинской» глави, хоча й розуміє її трохи інакше: «Цикл, утворений відвідуванням Чичиковим Плюшкина, істотно відмінний від інших «візитних» циклів. «Негативно» він - на відміну від всіх інших, позначених трохи раніше, - може бути визначений як «незадуманий», « не-ожиданний» і «не зовсім випадковий», хоча все-таки в ньому присутні елементи й «задуманности», і «несподіванки», і «випадковості», хоча й в іншому змісті, ніж той, котрий визначає інші візити. На губернаторському балі Чичиков не зустрічався із Плюшкиним і нічого про нього не чув. Виїжджаючи з міста з метою нанесення візиту поміщикам, Чичиков не міг навіть припускати, що йому доведеться відвідати Плюшкина й Коробочку. Але якщо в останньої Чичиков виявився зовсім випадково, тому що коні збилися зі шляхи, то до Плюшкину він потрапив у силу свідомого й обміркованого рішення, що зложилася після «випадкової» інформації, отриманої від Собакевича ...>». - Там же. С. 28. І ще: «Цікаво, що поїздка до кожного поміщика укладається повністю в одну главу ...>; інакше обстоит справа з поїздкою до Плюшкину, що повністю присвячена глава шоста, але початок поїздки винесений у кінець п'ятої глави, а настрій автора, викликане розглядом Плюшкина, безпосередньо перенесено в початок сьомої глави, і воно, відірвавшись від свого джерела-причини, подвигло автора до глибоких міркувань незрівнянно більше широкого плану» (Там же. С. 103).

Але от що пише Ю. В. Манн: «Легені відхилення від стрункості можна побачити вже в зовнішньому малюнку глав. Хоча кожний з поміщиків - «хазяїн» своєї глави, але хазяїн не завжди єдиновладний. Якщо глава про Манилова побудована за симетричною схемою (початок глави - виїзд із міста й приїзд до Манилова, кінець - від'їзд із його маєтку), то наступні виявляють помітні коливання (початок третього розділу - поїздка до Собакевичу, кінець - від'їзд від Коробочки; початок четвертої - приїзд у трактир, кінець - від'їзд від Ноздрева). Лише в шостому розділі, що повторює щодо цього малюнок глави про Манилова, початок гармоніює з кінцем: приїзд до Плюшкину й від'їзд із його маєтку» (Манн Ю. В. Поетика Гоголя. С. 255). Очевидно, у тексті немає виделенности «плюшкинской» глави по якомусь одному «зовнішньому» композиційному ознаці

Але на відміну від Ю. В. Манна В. Н. Сокир убачає розрив, глибинне протиріччя між установкою автора представити Плюшкина сущностно подібним з іншими поміщиками й живою плоттю поеми: «Із Плюшкиним, навпроти (на противагу відношенню автора до інших поміщиків. - А. Р.), є особиста співучасть, хоча Гоголь дуже намагається довести і його до ступеня маски, майже до алегоричного образа скнарості. На щастя, авторові не вдається здійснити це до кінця» (Сокир В. Н. Річ в антропоцентрической перспективі (апологія Плюшкина). С. 43).

Недавно нові міркування про принципи розташування «поміщицьких» глав висловив у статті на порталі «Слово» Д. П. Ивинский. На його думку, послідовність глав визначається принципом антитетичного чергування двох почав: мрійності, ідеалізму в самому широкому змісті слова в сполученні з деяких часток акторства, бажанням зробити враження (Манилов і Ноздрев, зовсім далекі корисливості, що не намагаються вигідно використовувати речення Чичикова придбати померлих селян) і голого практицизму (Коробочка й Собакевич). Плюшкин, у характері якого проявляється й безкорислива симпатія до заїжджого гостя, і скаредність, що сполучить користолюбство, що дійшло до абсурду, з деякою позою нещасного, всіма напівзлиденного старого, що обманюється, - персоніфікує «синтез двох відзначених початків». Побудована автором «Мертвих душ» конструкція відрізняється симетричністю: «по краях» її перебувають образи двох персонажів, «домовлятися з якими було Чичикову простіше всього»; у центрі - образ Ноздрева, угода з яким взагалі не відбулася, причому Чичикову ледь не був заподіяний моральний і фізичний збиток

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector