Аркушів В. С. Німецькі казки Музеуса й творчість А. С. Пушкіна.
звичайно представлений іншими, більше відомими в Росії авторами, — Ґете, Шиллером, Лессингом, Гердером, Виландом, Клопштоком. На відміну від названих письменників Музеус у Пушкіна жодного разу не згадають. Але дещо про казкаря Пушкін безсумнівно знав. Йому добре були знайомі «Листи російського мандрівника» Н. М. Карамзина. Старший сучасник Пушкіна відвідав Веймар в 1789 році й серед інших пам’ятних місць міста докладно описав могилу професора Музеуса, автора німецьких народних казок, що вмер двома роками раніше. Карамзин привів навіть надгробний напис, зроблений Ганною-Амалией, герцогинею Саксен-Веймарской1. При дворі цієї високошляхетної дами, а потім у місцевій гімназії, Музеус служив учителем німецької мови, латині й елоквенції2.) точніше, користувалися — «Легенди про Рюбецале». Це твір Музеуса входило в коло домашнього читання культурних сімей Петербурга й Москви, служило дітям для вивчення німецької мови. Відносна популярність «Легенд про Рюбецале» у Росії, можливо, пояснювалася й слов’янськими мотивами, що сходять до чеського фольклору
Розбір «Рюбецаля» — не наша тема. Але вже «Легенда перша»3Джерело: Література Освіти )»друзів Людмили й Руслана». От — у короткому викладі — фабула легенди. Молодий князь Ратибор і силезская принцеса Емма люблять один одного. Вони заручені. Але незадовго до весілля наречена зникає. Її викрав якийсь дyx, гном, що живе в надрах Исполинових гір. Кілька сторінок легенди присвячено опису життя красуні в підземному замку гнома. Зрозуміло, безутішний Ратибор скитается по лісах і скелям у пошуках Емми. Щаслива розв’язка історії досягається розумом і хитрістю принцеси. Вона змушує гнома вважати бульби ріпи, а сама в цей час біжить із гірських надр на поверхню, в обійми Ратибора.
Саме цей епізод і дав ім’я головному героєві всього циклу легенд: «рюбецаль», «рюбецеллер» — у перекладі з німецького означає «лічильник ріпи».)»Легенди про Рюбецале» і «Руслана й Людмилу» — не дає приводів для якихось конкретних, зобов’язуючих висновків. Звичайно, ні тут, ні далі мовлення не йде про прямі запозичення Пушкіна в Музеуса. Важливо вже й те, що обоє автора, розділені часом, мовами й державними кордонами, черпають із єдиного резервуара загальної для них європейської культури. Особливо ясно це при звертанні до іншої легенди Музеуса, безумовно близкородственной південним поемам Пушкіна. Ланками традицій, що зв’язують німецького казкаря й російського поета, служать тут добутку декількох іменитих європейських письменників. Просвітительська роль Н. М. Карамзина й у цьому випадку зовсім очевидна.)»Листах російського мандрівника» Пушкін читав докладний опис поїздки майбутнього історіографа в тюрингенский місто ерфурт. Контекст оповідання не залишає сумнівів: Карамзин відвідав ерфуртський монастир бенедиктинцев для того, щоб відшукати могилу воїна, чиє ім’я було йому відомо заздалегідь — граф ернст фон Глейхен. Історія цього доблесного хрестоносця знаходить під пером Карамзина риси готичного роману. Хрестовий похід графа, ознаменований багатьма подвигами, завершився сумно — полоном і невільництвом у знатного сарацина, що зробив лицаря своїм садівником.»Граф, нещастний Граф, — оповідає Карамзин, — поливав квіти й стенав у тяжкому рабстві. Але марні були б його стогону й всі обітниці, естьли б прекрасна Сарацинка, мила дочка пана його, не звернула поглядів ніжної любові на злощастного Героя lt;…gt;. Боязка соромливість довгий час не допускала її изъясниться й сказати йому, що вона бере участь у його сумі. Нарешті іскра воспилала — соромливість зникла — любов не могла вже таїтися в серце, і вогненної рекою вилила з вуст ея в душу здивованого Графа. Ангельська безвинність ея, що цвіте краса й спосіб розірвати ланцюг неволі не дали йому згадати, що в нього була чоловіка. Він клявся Сарацинке вічно любити її, естьли вона погодиться залишити свого батька, батьківщину, і бігти з ним у країни Християнські. Але вона вже не пам’ятала ні батька, ні батьківщини — Граф була для неї все. Прекрасна летить, приносить ключь, відмикає двері в поле — летить зі своїм коханим, і тиха ніч, одягши їх похмурим своїм покривом, благоприятствует їх побіжу. Щастливо досягають вони батьківщини Графського lt;…gt;. При вході в палац Графиня кидається в його обійми. «Ти знову мене бачиш люб’язна дружина! говорить Граф: дякуй їй (указує на свою рятівницю) — вона все для мене залишила. Ах! я клявся любити її!» — Граф хоче рукою закрити поточні сльози свої. Сарацинка відкриває своє особі, кидається на коліна перед Графинею, і ридаючи говорить: я тепер раба твоя! — Ти сестра моя, відповідає Графиня, піднімаючи й цілуючи Сарацинку: чоловік мій буде твоїм чоловіком; розділимо серце його». Граф дивується великодушності дружини — притискає її до серця — усе обіймаються й клянуться любити один одного до труни. Небеса благословили цей потрійний сполучник, і сам Тато затвердив його»4.)»Кавказького бранця» і «Бахчисарайського фонтана». Не станемо затверджувати, що ключові образи бранця-християнина й коханки-мусульманки, упорядниці втечі, просто перекочували з карамзинских листів у поему Пушкіна; настільки ж неочевидний зв’язок між «потрійним сполучником» Глейхенов і трьома головними діючими особами «Бахчисарайського фонтана». Нам ще має бути показати, що глейхенскую одиссею Пушкін знав не тільки по «Листах російського мандрівника».
Зараз важливо встановити лише одна обставина: Карамзин знаком із твором Музеуса, і весь ерфуртський епізод є повторення легенди Музеуса «Мелексала»5. У порівнянні з німецьким оригіналом карамзинская версія сильно спрощена; видиме, російський мандрівник записував її по пам’яті
Глейхен і не названа по ім’ю Сарацинка в анотації Карамзина з’являються чи героями те похмурого лицарського роману, чи те персонажами сентиментальної повісті із щасливою розв’язкою. Інтонація Музеуса зовсім інша: його граф і мусульманка Мелексала (ім’ям якої й озаглавлене добуток) беруть участь у пародійному, дотепному оповіданні, повному жартів, сторонніх сюжету анекдотів, іноді навіть ризикованих. Наприклад, щаслива сім’я втрьох спочатку дає Римському Татові Григорію IX великий хабар, а потім, сполучившись настільки дивним у християнському світі шлюбом, замовляє собі трехспальную ліжко. Проте південні поеми Пушкіна нерідко ближче до Музеусу, чим до «Листів російського мандрівника». Наприклад, у Карамзина між графом і Сарацинкой спалахує взаємна пристрасть; у Музеуса, як і в Пушкіна, всі не так просто. Звичайно, Глейхен німецької легенди у своєму XIII столітті не страждає байронічним розчаруванням. Але все-таки Мелексалу він не любить. Початок їхнього зв’язку взагалі засновано на непорозумінні. Граф-Садівник не знає прийнятого на Сході мови квітів і один раз підносить дівиці квітка мушируми, що дорівнює поясненню в любові. І далі — протягом багатьох сторінок — Глейхен, властиво, тільки причиняється люблячої, а насправді, подібно Германові з «Пікової дами», використовує почуття діви у своїх цілях, у цьому випадку з метою втечі. У Карамзина немає й найважливішої деталі, що зближає «Мелексалу» з «Бахчисарайським фонтаном». Оказивется, у мусульманки, героїні Музеуса, у раннім дитинстві була християнка-годувальниця, викрадена піратом в Італії. Християнські мотиви напівзабутого дитинства в Грузії, мимовільної морської подорожі, звучать у монолозі Зареми, зверненому до Марії. У Музеуса годувальниця-італійка як би визначає для Мелексали спочатку інтерес до Заходу, а потім і сильне почуття до германського хрестоносця
Звідси знов-таки не треба, що Пушкін запозичив мотив у німецького казкаря. Але, у всякому разі, ясно, що якщо взагалі мова йде про запозичення, то шукати треба не тільки в «Листах російського мандрівника».
Очевидно, першим, хто в доступної Пушкіну літературі записав історію двох дружин графа Глейхена, був французький мислитель Пьер Бейль. Пушкіна, як і його герой, Євгеній Онєгін, читав «скептичного Білячи» (VI, 183). Знаменитий «Історичний і критичний словник» Пьера Бейля включав — серед інших сюжетів — і ерфуртську легенду про двоеверной любові хрестоносця. Не зайво буде помітити, що бейлев «Словник» у паризькому виданні 1820 -1824 р. був в особистій бібліотеці Пушкіна6.
Запис Бейля, імовірно, надихнула самого Ґете»7. У його ранній драмі «Стелла» (у двох редакціях — 1775 і 1805 р.), в основі якої лежить традиційний любовний трикутник, історія графа Глейхена розказана в довгому монолозі однієї з героїнь — Цецилії. Контури оповідання в загальному ті ж, що в Музеуса й Карамзина. І фінал монологу милостивий: «єдине житло, єдине ложе, єдина могила блаженно объемлют» графа, його дружину й рятівницю-мусульманку8. У першій редакції «Стелли» Ґете надає цьому монологу вирішальне значення. Герої його «трикутника» — Фернандо, Стелла й Цецилія — примиряються прямо в дусі середньовічної легенди. Друга редакція — трагична. Свій монолог про графа-хрестоносці героїня вимовляє й тут. Але це нічому не допомагає: Фернандо робить самогубство, а Стелла вмирає. У нас немає доказів того, що Пушкін був знаком із драмою Ґете. Але в південних поемах Пушкіна героїні гинуть, і це ближче до другої редакції «Стелли», чим до ідилічних розв’язок у Бейля, Музеуса й Карамзина.
Загальна культурна традиція зв’язує Пушкіна з Музеусом і на найважливішому фабульному русі «Кам’яного гостя». Тут серед попередників російського поета звичайно називають Мольера, Тирсо де Молина, італійського оперного лібретиста Лоренцо да Понтье й деяких інших авторів. Нескладний сюжет легенди Музеуса «Вірна любов», швидше за все, вислизнув від уваги дослідників. Для докладного аналізу цього добутку тут немає місця; тому обмежимося лише найкоротшим коментарем
Герої «Вірної любові» — лицар Генріх фон Халерманд і його дружина Ютта, уроджена графиня Ольденбург. Сильно перебільшуючи свої можливості, чоловіки клянуться один одному у вічній любові не тільки тут, на цьому світлі, але й там, за труною. Лицар убитий, і нерозважна вдова споруджує йому пам’ятник у парку свого замка. Але проходить час, і Ютта забуває свою обіцянку покійному. Вона любить іншого, прекрасного пажа Ирвина. Напередодні весілля наречений і наречена прогулюються по парку, і Ютта в жаху отшативается від пам’ятника: мармуровий Генріх киває їй головою й загрозливо піднімає руку. Наступного дня, у розпал весілля, при спалаху сліпучого світла, дух Генріха є серед гостей і вбиває невірну Ютту. Для нас тут важливо не тільки ще одне наповнення бродячого сюжету, цікаве й саме по собі. Справа в тому, що Пушкін в «Кам’яному дст» відступив від загальноєвропейської традиції як мінімум в одній деталі: у всіх попередніх авторів9 оживаюча статуя була кінна. Випливаючи такому загальному розумінню легенди, художник К. П. Брюлов, ілюструючи «Кам’яного гостя», посадив статую Командора на коня9. Тільки в Музеуса й Пушкіна скульптура не кінна — у повний ріст…
Тут ми перервемо ланцюг наших спостережень. Давно настав час поставити корінне питання: чи читав Пушкін твору Музеуса? Якщо читав, то ціна нашим співвіднесенням одна, а якщо не читав, — зовсім інша. Обговорюючи це питання, ми уникнемо мотивів старої суперечки про те, чи знав німецьку мову учень ліцейського викладача Богдана Івановича Вильма10.)11. Друге видання — уже шеститомне — вийшло в Орлі в 1822 році. «Легенди про Рюбецале», «Мелексала» і «Вірна любов» увійшли в обоє видань.) видавця казок, що повинне було викликати додатковий інтерес Пушкіна. Так що в знайомстві Пушкіна з легендами Музеуса нічого дивного не було б. І 1811 рік реальні підстави
5 Musaus. Ibid. S. 245-328.
6 Модзалевский Б. Л. Бібліотека А. С. Пушкіна. Спб.,1910. С. 154.
7 Goethes Werke. I) // Пушкін. Полн. собр. соч. М. (1935). Т. VII. С. 569 (примітка).
10 Див.: Черейский Л. А. Пушкін і його оточення. Л., 1975. С. 68.
11 Народні казки Музеуса, видані Виландом /Переклад з німецького Вас. Полякова. М., 1811. Т. 1-2.
Аркушів В. С. Німецькі казки Музеуса й творчість А. С. Пушкіна // Пушкін і інші: Сб. ст. Новгород, 1997. С. 67-72