Асмодей нашого часу (Батьки й діти Тургенєв И. С.) — Частина 2

Ця мстивість доходить до смішного, має вигляд шкільних щипків, виявляючись у дріб'язках і дрібницях. Головний герой роману з гордістю й зарозумілістю говорить про своє мистецтво в картярській грі; а м. Тургенєв змушує його постійно програвати; і це робиться не для жарту, не для того, для чого, наприклад, містер Винкель, що хвастається влучністю стрілянини, замість ворони попадає в корову, а для того, щоб уколоти героя й уразити його горде самолюбство. Героя запросили поборотися в преферанс; він погодився, дотепно натякнувши, що обіграє всіх. "А тим часом, - зауважує м. Тургенєв, - герой всі ремизился так ремизился. Одна особа майстерно грала в карти; інша теж могла постояти за себе. Герой залишився в програші, хоча незначному, але все-таки не зовсім приємному" . "Батько Олексій, говорили героєві, і в картки не ладь пограти. Що ж, відповідав він, засядемо в єралаш, і я його обіграю. Батько Олексій сіл за зелений стіл з помірним виявленням задоволення й скінчив тим, що обіграв героя на 2 руб. 50 коп. асигнаціями". - А що? обіграв? не соромно, не соромно, а ще хвастався! - говорять звичайно в таких випадках школярі своїм товаришам, осоромленим хвалькам. Потім м. Тургенєв намагається виставити головного героя ненажерою, що тільки й думає про те, як би поїсти й попити, і це знову робиться не з добродушністю й комізмом, а все з тою же мстивістю й бажанням принизити героя навіть оповідання про обжерливість. Півня написаний спокійніше й з більшим співчуттям з боку автора до свого героя. При всіх сценах і випадках їжі м. Тургенєв як би не навмисно зауважує, що герой "говорив мало, а їв багато"; чи запрошують його куди-небудь, він насамперед справляється, чи буде йому шампанське, і вуж якщо добереться до нього, то втрачає навіть свою пристрасть до балакучості, "зрідка скаже слово, а усе більше займається шампанським". Це особиста неприхильність автора до свого головного героя проявляється на кожному кроці й мимоволі обурює почуття читача, якому нарешті стає прикро на автора, навіщо він так жорстоко надходить зі своїм героєм і так злобливо знущається з нього, потім він, нарешті, позбавляє його всякого змісту й всіх людських властивостей, навіщо вкладає в її голову думки, у його серце почуття, зовсім незгідні з характером героя, з іншими його думками й почуттями

У художнім відношенні це означає нестриманість і неприродність характеру - недолік, що складається в тім, що автор не вмів зобразити свого героя так, щоб він постійно залишався вірний самому собі. На читача така неприродність робить ту дію, що він починає не довіряти авторові й мимоволі стає адвокатом героя, визнає неможливими в ньому ті безглузді думки й те потворне сполучення понять, яке приписує йому автор; докази й докази в наявності в інших словах самого ж автора, що ставляться до того ж героєві. Герой, изволите бачити, медик, парубок, за словами самого ж м. Тургенєва, до пристрасті, до самовідданості відданий своїй науці й заняттям взагалі; на жодну мінуту не розстається він зі своїми інструментами й апаратами, постійно зайнятий досвідами й спостереженнями; де б він не був, куди б не з'явився, негайно ж при першій зручній мінуті він починає ботанизировать, займатися ловом жаб, жуків, метеликів, анатомує їх, розглядає під мікроскопом, піддає хімічним реакціям; по вираженню м. Тургенєва, він усюди носив із собою "якийсь медицинско-хірургічний захід"; для науки він життя не щадило й умер від зараження при анатомуванні тифозного трупа. І раптом м. Тургенєв хоче запевнити нас, що ця людина - дрібний хвастунишка й п'яничка, що ганяється за шампанським, і затверджує, що він не має любові ні до чого, ні навіть до науки, що він не визнає науки, не вірить у неї, що він навіть нехтує медицину й сміється над нею. Чи натуральна ця справа? уже чи не занадто автор розгнівався на свого героя? В одному місці автор говорить, що герой "володів особливим уменьем збуджувати до себе довіра в людях нижчих, хоча він ніколи не потурав їм і обходився з ними недбало" (стор. 488); "слуги панські прив'язалися до нього, хоч він над ними жартував; Дуняша охоче з ним хихикала; Петро, людина до крайності самолюбний і дурний, і той посміхався й світлішав, як тільки герой обертав на нього увага; двірські хлопчиськи бігали за "дохтуром" як собачки" і навіть вели з ним учені розмови й диспути (стор. 512). Але, незважаючи на все це, в іншому місці зображується комічна сцена, у якій герой не вмів і двох слів сказати з мужиками; мужики не могли зрозуміти того, хто говорив зрозуміло навіть із двірськими хлопчиськами

Його міркування з мужиком цей останній охарактеризував так: "пан бовтав дещо, мова почухати схотілося. Відомо, пан; хіба він що розуміє?" Автор і отут не стерпів і при цій вірній оказії вставив шпильку героєві: "на жаль! а ще хвастався, що вміє говорити з мужиками" (стор. 647).

И подібних несообразностей у романі досить. Майже на кожній сторінці видно бажання автора будь-що-будь принизити героя, якого він уважав своїм супротивником і тому звалював на нього всілякі безглуздості й усіляко знущався з нього, розсипаючись у гостротах і колкостях. Це все дозволено, доречно, мабуть навіть добре в якій-небудь полемічній статті; а в романі це кричуща несправедливість, що знищує поетичну дію його. У романі герой супротивник автора є істоту беззахисне й безмовне, вона весь у руках автора й безмовно примушений вислухувати всякі небилиці, які зводяться на нього; він у тім же положенні, у якому перебували супротивники в учених трактатах, написаних у вигляді розмов. У них автор ораторствує, говорить завжди розумно й резонно, тоді як його супротивники представляються жалюгідними й обмеженими дурачками, які слова не вміють сказати порядно, а то щоб представити яке-небудь ділове заперечення; що б вони не сказали, автор все спростовує самим переможним образом. З різних місць роману м. Тургенєва видно, що головний герой його людин не дурний, - навпроти, дуже здатний і обдарований, допитливий, що прилежно займається й багато знаючий; а тим часом у суперечках він зовсім губиться, висловлює нісенітниці й проповідує безглуздості, непрощенні самому обмеженому розуму

Тому, як тільки м. Тургенєв починає гострити й знущатися зі свого героя, так і здається, що якби герой був живу особу, якби він міг звільнитися від безмовності й заговорити самостійно від себе, то він наповал убив би м. Тургенєва, посміявся б над ним набагато дотепніше й основательнее, так що самому м. Тургенєву довелося б тоді відігравати жалюгідну роль безмовності й сумирності. Г-Н Тургенєв через якогось зі своїх фаворитів запитує героя: "ви заперечуєте всі? не тільки мистецтво, поезію... але й... страшно вимовити... - Всі, з невимовним спокоєм відповідав герой" (стор. 517). Звичайно, відповідь незадовільний; але як знати, живий-те герой, може бути, відповів би: "Ні", і додав би: ми заперечуємо тільки ваше мистецтво, вашу поезію, м. Тургенєв, ваше й; але не заперечуємо й навіть вимагаємо іншого мистецтва й поезії, іншого й, хоч такого й, яке уявляв собі, наприклад, Ґете, такий же поет, як, і ви, однак отрицавший ваше и. - Про моральний характер і моральні якості героя й, говорити нема чого; це не людина, а якась жахлива істота, просто диявол, або, виражаючись більш поетично, асмодей.


Загрузка...