— У переробці була, братик ти мій, нашого хліба поїла
— А все-таки вона принадність, — промовив Аркадій
— Таке багате тіло! — продовжував Базарів, — хоч зараз в анатомічний театр
— Перестань, заради бога, Євгеній! це ні на що не схоже.
— Ну, не гнівайся, неженка. Сказано — перший сорт. Треба буде поїхати до неї» (стор. 545). «Базарів устав і підійшов до вікна (у кабінеті Одинцової, наодинці з нею).
— Ви бажали б знати, що в мені відбувається?
— Так, — повторила Одинцова, з якимось їй ще незрозумілим переляком
— И ви не розсердитеся?
— Немає.
— Немає? — Базарів стояв до неї спиною. — Так знайте ж, що я люблю вас нерозумно, безумно… От чого ви домоглися
Одинцова простягнула вперед обидві руки, а Базарів уперся чолом у скло вікна. Він задихався: все тіло його видимо тріпотіло. Але це було не тріпотіння юнацької боязкості, не солодкий жах першого визнання опанував ним: це пристрасть у ньому билася, сильна й важка, — пристрасть, схожа на злість і, бути може, те саме що їй… Одинцовій стало й страшно й шкода його. (- Євгеній Васильович, — проговорила вона, і мимовільна ніжність задзвеніла в неї голосі
Він швидко обернувся, кинув на неї пожираючий погляд — і, схопивши її обидві руки, раптово залучив її до себе на груди…
Вона не негайно звільнилася з його обіймів; але мгновенье через вона вже стояла далеко в куті й дивилася звідти на Базарова» (догадалася, у чому справа).
«Він рвонувся до неї…
— Ви мене не зрозуміли, — прошептала вона із квапливим переляком. Здавалося, ступни він ще раз, вона б скрикнула… Базарів закусив губи й вийшов» (туди йому й дорога).
«Вона до обіду не показувалася, і все ходила взад і вперед по своїй кімнаті, і повільно проводила хусткою по шиї, на якій їй усе чудилася гаряча пляма (мабуть, мерзенний поцілунок Базарова). Він випитувала себе, що змушувало її «домагатися», по вираженню Базарова, його відвертості, і чи не підозрювала вона чого-небудь… «Я винувата, — промовила вона вголос, — але я це не могла передбачати». Вона замислювалася й червоніла, згадуючи майже звірячу особу Базарова, коли він кинувся до неї».
От трохи чорт тургеневской характеристики «дітей», риси дійсно непоказні й не утішні для молодого покоління, — що ж робити? З ними нема чого було б робити й нема чого було б сказати проти них, якби роман м. Тургенєва був викривального повістю в модерантивном дусі13, тобто озброювався б проти зловживань справи, а не проти його сутності, як, наприклад, у повістях взяточних повставали не проти чиновництва, а тільки проти зловживань чиновницьких, проти хабарів; саме ж чиновництво залишалося недоторканним; були дурні чиновники, їх і викривали. У цьому випадку зміст роману-от які «діти» попадаються іноді! — був би непохитний. Але, судячи з тенденцій роману, він належить до форми викривальної, радикальної й походить на повісті, покладемо, відкупні, у яких виражалася думка про знищення самого відкупу, не тільки його зловживань; зміст роману, як ми вже помітили вище, зовсім іншої — от як дурні «діти»!
Але заперечувати й проти такого змісту в романі якось ніяково; мабуть, викриють у пристрасті до молодого покоління, а що ще гірше, стануть докоряти в недоліку самовикривання. Тому пускай хто хоче захищає молоде покоління, тільки не ми. От жіноче молоде покоління, ця інша справа; отут ми осторонь, і ніяке самовихваляння й самовикривання неможливо. — Питання про жінок «піднятий» недавно, на наших очах і без ведена м. Тургенєва; «поставлений» він зовсім зненацька, і для багатьох поважних панів, як, наприклад, для «Російського вісника», був совершеннейшим сюрпризом, так що цей журнал, із приводу потворного вчинку колишнього «Століття», зі здивуванням запитував: про що клопочуть російські жінки, чого їм бракує й чого вони хочуть? Жінки, на диво поважних панів, відповідали, що вони хочуть, між іншим, учитися тому, чому вчать чоловіків, учитися не в пансіонах і інститутах, а в інших місцях. Нема чого робити, відкрили для них гімназію; ні, говорять вони, і цього мало, подавай нам більше; вони захотіли «поїсти нашого хліба», не в брудному змісті м. Тургенєва, а в змісті того хліба, яким живе розвинена, розумна людина. Чи дали їм більше й чи взяли вони більше, — це з точністю невідомо. А дійсно є й такі емансиповані жінки, як Eudoxie Кукшина, хоча все-таки, може бути, не напиваються шампанським; бовтають же так точно, як і вона. Але й при цьому нам здається несправедливістю виставляти її як зразок сучасної емансипованої жінки із прогресивними прагненнями
Г-Н Тургенєв, на жаль, спостерігає батьківщину із прекрасного далека; поблизу він би побачив жінок, яких з більшою справедливістю можна було б зобразити замість Кукшиной як екземпляри сучасних дочок. Жінки, особливо останнім часом, досить часто стали з’являтися в різних школах як учительок безмездних, а в більше вчених — як учениць. Імовірно, і в них, м. Тургенєв, можливі теперішня допитливість і дійсна потреба знання. Інакше що ж за полювання було б їм тягатися й просиджувати по нескольку годин де-небудь у задушливих і незапашних класах і аудиторіях, замість того щоб пролежати цей час де-небудь у більше комфортабельному місці, на м’яких диванах, і любуватися Тетяною Пушкіна або хоч ваших добутків? Павло Петрович, по ваших же словах, удостоїв піднести помащене зіллями особа до мікроскопа; а деякі з живих дочок уважають за честь для себе піднести свою непомащену особу до речей, які ще більше — фи!, чим мікроскоп з інфузоріями. Трапляється, що під керівництвом якого-небудь студента молоді дівиці власними руками, понежнее ручок Павла Петровича, разрезивают незапашний труп і навіть дивляться на операцію литотомии15. Це надзвичайно непоетично й навіть мерзотно, так що всяка чимала людина з породи «батьків» плюнув би із цієї нагоди; а «діти» дивляться на цю справу надзвичайно просто; що ж отут такого дурного, говорять вони. Все це, може бути, рідкісні винятки, і в більшості випадків молоде жіноче покоління керується у своїх прогресивних діях форсом, кокетством, фанфаронством і т. д.
Не сперечаємося; дуже можливо й це. Але адже різниця в предметах непорядної діяльності дає різне значення й самої неблаговидности. Інший, наприклад, для шику й по капризі кидає гроші на користь бедних; а інший так само точно для шику й по капризі б’є свою прислугу або підлеглих. І в тім і в іншому випадку один каприз; а різниця між ними більша; і на який із цих капризів художники повинні витрачати більше дотепності й жовчі в літературних викриттях? Обмежені меценати літератури, звичайно, смішні; але в сто разів смішніше, а головне, презреннее меценати паризьких гризеток і камелій. Це міркування можна прикласти й до міркувань про жіноче молоде покоління; набагато краще хизуватися книгою, чим криноліном, кокетувати з наукою, чим з порожніми франтами, фанфаронити на лекціях, чим на балах. Це зміна предметів, на які спрямоване кокетство й фанфаронство дочок, дуже характеристично й представляє дух часу в дуже вигідному світлі. Подумайте, будь ласка, м. Тургенєв, що це все значить і отчого це колишнє жіноче покоління не хизувалося на вчительських кріслах і учнівських ослонах, отчого йому й у голову не приходило забиратися в аудиторії й лигатися зі студентами, хоч би по капризі, отчого для його серця був завжди миліше образ гвардійця з вусиками, чим вид студента, про животіння якого воно навряд чи й догадувалося? Отчого відбулася така зміна в жіночому молодому поколінні й що тягне його до студентів, до Базарову, а не до Павла Петровичу? «Це все від моди порожній», — скаже м. Костомаров, якого вченим словесам жадібно слухало й жіноче молоде покоління. Так отчого ж мода-те саме така, а не інша? Колись у жінках було «щось заповітне, куди ніхто не міг проникнути». Але що ж краще — заветность і непроницаемосгь або допитливість і полювання до ясності, до навчання? і над чим варто більше посміятися? Втім, не нам учити м. Тургенєва; ми самі краще повчимося в нього. Він зобразив Кукшину в смішному виді; але його Павло Петрович, кращий представник старого покоління, набагато смішніше, їй-богу. Уявіть собі, живе в селі пан, що вже наближається до старості, і увесь свій час убиває на те, щоб митися так чиститися; нігті в нього рожеві, вичищені до сліпучого блиску, білосніжні рукавчики з великими опалами; у різні часи дня він одягається в різні костюми; майже щогодини він переміняє галстучки, один іншого краще; пахощами несе від нього на целую версту; навіть у роз’їздах він возить із собою «срібний несесер і похідну ванну»; це Павло Петрович. А от у губернському місті живе молода жінка, приймає до себе молодих людей; але, незважаючи на це, вона не занадто піклується про свій костюм і туалет, — чим м. Тургенєв думав принизити її в очах читачів