Авторська позиція в оповіданні А. П. Чехова «Людин у футлярі»
В 80-х роках, коли Чехов писав свої оповідання, казенщина в людських відносинах проникнула в усі шарів суспільства й головним правилом стало механічне, бездушне виконання запропонованих правил і норм. Повсякденна вульгарність, сірість і бруд калічать людські душі, позбавляють людини божественної іскри, безпосередності й готовності сприймати життя в разнообразнейший формах
Проти цього омертвляння й бореться Чехов, виводячи квінтесенцію казенної бездумности в геніальному по граничній стислості й глибині образі людини «у футлярі». Оповідання про вчителя грецької мови Беликове читач чує не з вуст автора, а одного з персонажів, і це не випадково, тому що подібний композиційний прийом дозволяє читачеві глибше відчути й зрозуміти основну ідею оповідання. «Футлярний» вид Беликова (окуляри у футлярі, парасоль у футлярі й т.д.) перетворюється в «футлярний» образ думки, почуття й в остаточному підсумку існування. Далі читач довідається, що він є не просто казенно-бездушною істотою, а силою, що давить, гнітюче й нищівне будь-яке джерело живого життя. Буркин зауважує: «От подите ж, наші вчителі народ весь мислячий, глибоко чималий, вихований на Тургенєві й Щедріні, однак же цей чоловічок, що ходив у калошах і з парасолькою, тримав у своїх руках всю гімназію мети п’ятнадцять років…» І це не випадково. Тиск дієво там, де є готовність йому підкорятися
Весь бюрократический-бюрократичний-самодержавно-бюрократичний порядок російського життя такий, що в ньому можуть процвітати тільки беликови, тільки «беликовщина» — єдино можливий стан російського суспільства, і тому російська інтелігенція задихається в мережах «чоловічка у футлярі», що, подібно павукові, обплутав всі сфери громадського життя
Нудний, дріб’язковий, вульгарний побут провінційного міста перетворюється в оповіданні в буття, що відрізняється бесприютностью людських почуттів і непотрібністю живого життя. «Ви чинодрали, у вас не храм науки, а управа благочиния, і кислятиною смердить, як у поліцейській будці», — говорить обивателям губернського міста герой цього оповідання — Викладачковаленко.
З появою свіжого джерела життя в гімназії ламається бездушний механізм, є на результаті сторіччя Беликова, підходить до логічному завершенню. Тепер, «коли він лежав у труні, вираження в нього було лагідне, приємне, навіть веселе, точно він був радий, що зрештою його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу!»
Але з відходом Беликова «беликовщина» не зникає, вона живуча, так що й саме життя залишається «не забороненої циркулярно, але й не дозволеної цілком».
Лейтмотивом оповідання є думка: «Ні, так більше жити неможливо». «Футлярность» життя всепроникающа, і чеховська майстерність дає читачеві можливість відчути неї на різних рівнях Твір
Після гнівної й емоційної тиради Івана Івановича про неможливість такого бездуховного існування ми знову чуємо глухі кроки селянки Маври, цього народного варіанта «беликовщини», і байдужу репліку співрозмовника Івана Івановича Буркина: «Ну, уже це ви з іншої опери… Давайте спати». І мінут через десять Буркин уже спав». Але якщо все-таки в душах людей зріє бажання змінити мир, прагнення до добра, якщо люди усвідомлять безбарвність і мерзенність такого життя, то мир рано або пізно позбудеться від «футлярности». У цьому змісті символичен фінал оповідання, коли Іван Іванович захоплюється зоряним небом, його глибиною й бездонністю, адже таким просторам потрібні велетні, люди е росіянці широтою й розмахом, а не Беликови, Ковявкини й Подзатильникови.