Белоусов Р. С.: Таємниця Иппокрени.
Навіщо Мелвилл зустрівся з капітаном Поллардом.
Але пакетбот з розпачливою нерозсудливістю летів уперед. З розбігу зариваючись бушпритом у хвилю, він розкидав носом швидку піну подібно, що фиркає лошаті.) китобійного промислу. Вони мріяли вийти під вітрилами в море, зборознити все світло, зазнати тяготи й радості матроської служби, осягти романтикові океану.)- це й спонукало його тоді відправитися вплавание.
Коли пакетбот повільно сковзнув долілиць по ріці Акушнет, повз замерзлих без руху в причалів китобійних судів, на нього нахлинули спогаду.)»Акушнет», молодої, повний сил і надій. Спереду було загадкове море й невідомі землі. Потім був жорстокий, норовливий капітан, бунт і втеча з корабля, життя серед дикунів. Додому, у Нью-Йорк він повернувся колишнім моряком, пробувши в море в цілому десять років. Три роки через послу повернення розповів про свої пригоди в романах «Тайпи» і «Ому». Потім з’явилися нові його «морські романи», засновані значною мірою на особистих враженнях. Як помітив згодом один з дослідників його творчості, досвід мореплавця послужив йому стапелями для побудови книг.)- роман про китобоїв з докладним зображенням деталей китобійного промислу. «Книга ця, — писав він про первинний задум своєму видавцеві, — пригодницький роман, заснований на деяких диких легендах про китобоїв». Давно задуманий твір вимагало величезної творчої напруги, зосередженості й спокою — стану, як він говорив, «співзвучного тихо зростаючій траві». На жаль, ні втеча на ферму із шумного Манхеттена, ні самітництво в маленької комнатке на третьому поверсі нью-йоркського будинку не принесли бажаного спокою й самоти. І все-таки Мелвилл «працював, як невільник», забуваючи про їжу, не щадячи своїх хворих око, випробовуючи величезну нервову напругу й утому.) китобойце «Пекод».
Куди ж тримав курс пакетбот, на палубі якого стояв Герман Мелвилл? Попутний вітер гнав судно убік острова Нантакет, розташованого в Атлантичному океані.)»Коштує собі в сторонці, далеко від великої землі, ще більш самотній, чим еддистонский маяк». І проте дві третини земної кулі належали Нантакету, тому що йому належало море. Не можна не помітити, що за формою острів схожий на півмісяць, між «ріжками» якого, що відстоять друг від друга миль на п’ятнадцять, лежить бухта, що захет добре від вітрів. Містечко Нантакет, що розкинулося на її берегах, здавна вважався самим багатообіцяючим портом для починаючого китобоя й аматора пригод.) обігнути мис Горн і вийти в Тихий океан. Тому слова Мелвилла про те, що його герой «запхнув пару сорочок у свій старий килимовий саквояж і відправився в шлях до мису Горн, у простори Тихого океану», цілком відповідають дійсності. Моряки з Нантакета жили й годувалися морем, і навіть по ночах їм снилися морські глибини, де проносилися череди китів-велетнів. Мир, здавалося їм, буквально «тримався на китах», на честь їх складалися пісні й вслід їм неслися прокльони.)- цетус, англійці, американці й канадці — уейл, голландці — вал, французи — бален, іспанці — бальен, а на островах Фіджі його ім’я звучить пеки-нун-нун. Про кити згадує Біблія, про їх писали давньогрецькі автори Плутарх, Плиний і Лукиан, а пізніше — Рабле й Шекспір, Монтень і Мільтон, Беньян і Голдсмит, Готорн і Купер і багато хто інші. Учені й мандрівники описували в працях і записках звички китів і образ їхнього життя, а моряки-китобої розповідали про свої зустрічі з ними незвичайні історії. Як відгомони відомостей про кити виникали картини й гравюри, що прикрашали стіни будинків і книжкові сторінки. Причому нерідко замість китів малювали якихось немислимих морських чудовиськ. Але й автори, що претендують на вірогідність зображення, часом малювали допотопні виродливі туші, нічого загального не мають із існуючими в природі прототипами. Фігурки китів з жерсті маячили на шпилях будинків, виконуючи роль флюгерів, а ще вище, на темній тканині небокраю, немов вишитий брильянтовим бісером, спалахував зоряний Кит, що пливе в безкрайніх просторах Всесвіту.)- воістину унікальним економічним ефектом, одержуваним від китового промислу. І дійсно, з китового жиру, або, як його називають, спермацету, варили мило, виготовляли свічі й ворвань для висвітлення, робили фарби; його застосовували при виробленні шкіри й вовняних тканин, косметичних кремів і бальзамів. У справу йшло все — м’ясо, жир, кості, кров, внутрішності. Особливо цінувалася так звана амбра -, що витягається іноді з кишечника самців, незамінна в парфумерії, особливо при виготовленні парфумів
А знаменитий китовий вус! На ньому не одне століття буквально трималися корсети європейських модниць, його застосовували при виготовленні лорнетів і окулярів, каркасів парасольок, пружин для диванів. Не дивно, що здавна в Англії існував закон, по якому королівська пара користувалася особливим привілеєм: їй належав кожний знайдений на березі або вбитий у море кит
У часи Мелвилла в китобійному промислі, добуванні «наисладчайшего з масел» — спермацету було зайнято біля ста тисяч чоловік. А з 900 судів, що становили тоді світовий китобійний флот, 735 належали американцям. Полювання на кити перетворилися в «великий бізнес», поступово втрачаючи романтичний ореол. І тільки в легендах і морських переказах про подвиги й загибель китобоїв продовжуючи жити героїчний дух героїчної професії. Це була «живаючи» історія китобійного промислу. Оповідання старих китобоїв здаються неймовірними, викликував Мелвилл, але в них починаєш вірити, довідавшись, як день у день живуть ці сміливці. Властиво, заради того, щоб знову побачити своїх героїв, почути з їхніх вуст оповідання про пригоди на море, він і відправився Внантакет.
Звичайно, у нього був особистий досвід моряка, непогане знання життя китобоїв, їхнього фольклору й легенд. Була відома йому й література про кити, у тому числі й художня. Наприклад, оповідання письменника-мандрівника Д. Рейнольдса про лютий і непереможний білий кит Мохів Дике, опублікований в 1839 році в «Никербокере». Сподобалася у свій час Мелвиллу й книга «Гравюри, що зображують плавання на китобійному судні», він навіть написав на неї рецензію в «Литерари уорлд». Користувався він відомостями, почерпнутими й в інших авторів, що писали про китобоїв, безумовно, знав і роман про нантакетских моряків, написаний Джозефом Хартом.
Однак під час роботи над власною книгою про китобоїв йому знадобилося, як говорять, «добрати» матеріал, поповнити пам’ять свіжими враженнями. А головне — зустрітися з капітаном китобійної шхуни «ессекс», по слухах, що жив тоді в Нантакете. Особливо цікавили його подробиці загибелі шхуни і її екіпажа в 1820 році в результаті нападу величезного киту в Тихому океані. Історія ця була досить добре відома серед американських моряків і згодом обростила численними фантастичними варіантами, що часом невпізнанно спотворили справжня суть трагедії
Під час плавання на «Акушнете» Мелвилл чув про цю історію від матросів, і вона зробила на нього «приголомшливе враження». Тоді ж, в 1841 році, у морі він зустрів з одним з тих, хто пережив драму «ессекса», — старшим помічником капітана шхуни Оуеном Чейсом. Він плавав тоді на китобойце «Чарлз Керрол».
Тепер Мелвилл розраховував на нову зустріч із ним у Нантакете. Припускав він також роздобути свого роду звіт Чейса про катастрофу, виданий у Лондоні за назвою «Оповідання про досить надзвичайну й трагічну аварію корабля китобійного судна «ессекс» з Нантакета».
Коли пакетбот кинув якір у гавані й Мелвилл, підхопивши свій багаж, зійшов на берег, він відразу опинився серед пропахлим тютюном і вітрами всіх морів нантакетских китобоїв. Удивляючись у їхні засмаглі обличчя, він згадав моряків, з якими не один рік борознив океан, немов власну ріллю. Море для них було будинком, вони жили на ньому, як куріпка в преріях, ховалися серед його хвиль, піднімалися на них, точно мисливець за сарнами, що піднімається на Альпи. Море ставало і їхнім останнім пристановищем. На землі ж, у Каплиці Китобоїв, у безмовному горі дружини відмінювалися перед мармуровими плитами із чорною окантовкою — скромними пам’ятниками тим нещасним, хто один раз не повернувся із плавання.)»старий милий Нантакет» і герої епопеї Германа Мелвилла, всі вони на чолі з Ахавом, своїм одержимим капітаном, загинуть у сутичці з Білим Китом. Лише один Ізмаїл залишиться в живих, щоб повідати про долю інших членів екіпажа, як розповів про загибель матросів з «ессекса» Оуен Чейс у своїй книзі
Протиснувшись крізь юрбу на пристані, пройшовши повз довгий жовтий пакгауз і минувши білу церкву по лівому борті, Мелвилл опинився у вузьких вуличках, забудованих невеликими дерев’яними будиночками з незмінними галявинами перед входом і високими кам’яними трубами
Не важко було помітити, що він добре орієнтувався в цьому лабіринті, упевнено йшов до відомому йому закладу «Під казанами», де у свій час пригощався чудової отварной рибою із приправами.) раковин перед входом і рахункові книги хазяїна, переплетені в акулячу шкіру. А головне — немислима кількість риби, що цілодобово варилася на кухні цього закладу
Улаштувавшись у готелі й нашвидку проковтнувши обід із тріски, Мелвилл направився до основної мети свого візиту. Шлях його лежав до стародавнього двоповерхового дерев’яного будинку з пофарбованими в червоний колір стінами й білими лиштвами на вікнах. Тут доживало своє століття Джордж Поллард — колишній капітан шхуни «ессекс». Зустріч і бесіда із цим старим китобоєм, що служив тепер десь сторожем, була необхідна письменникові. Звичайно ж, цей моряк, що пережив трагедію загибелі своєї шхуни, міг повідомити такі подробиці, про які неможливо було не віднімати в книгах, не довідатися від інших оставшихся в живих вісьмох матросів з «ессекса».) Стара матроська скриня, «співучасник» багатьох плавань і пригод, гарпун, що колись стискала сильна й тверда рука, зуби кашалота з нарізаними на них сценками з життя китобоїв — плоди океанського дозвілля. Нарешті, на стінах гравюри з епізодами полювання на кити. Деякі були знайомі, наприклад малюнки із книги Дж. Росса Брауна, що зображують кашалота, про що Мелвиллу довелося якось написати рецензію. Однак малюнки ці були кепсько гравіровані (не з вини автора), хоча й точні по зображенню
Кращим виконанням відрізнялася гравюра, на якій був відбитий шляхетний кашалот у всій величі своєї моці в ту мить, коли він піднявся із глибин океану прямо під кілем вельбота й високо в повітря підніс на своєму зашийку лиховісні уламки розбитих дощок. Керманич і перелякані матроси, дерев’яні рукоятки розбитих гарпунів, весла — усе виявилося в білій піні, збитої розлютованим морським гігантом
«Чи не так загинула й шхуна «ессекс», коли на неї напав величезний кашалот?» — подумав Мелвилл. І, немов угадавши його думку, хазяїн пояснив, указуючи на гравюру:
— От так само й нас один раз розніс у друзки лютий кашалот. Вас цікавлять подробиці?
И старий капітан почав своє оповідання
— Ми вийшли в море з Нантакета на початку 1820 року. У місті тоді налічувалося вісім тисяч жителів. Місцевим судновласникам належало біля сотні китобійних шхун, на яких плавало не менш 1700 китобоїв. Кожна експедиція була ризикованим підприємством, тому для промислу відбирали сміливих, колишніх моряків. Шхуна «ессекс», водотоннажність її доходило до 240 тонн, була побудована й оснащена в Нантакете й володіла достатньої бистроходностью й маневреністю. Екіпаж складався із двадцяти чоловік
Рейс звичайно тривав року два, а іноді й довше, але не завжди китобої верталися додому сдобичей.
Нам, однак, у той рік везло, і трюми поступово заповнювалися бочками з м’ясом і жиром наших жертв
Ніхто з нас не думав, що це плавання буде для більшості останнім.)- 0deg;40′ південних широт і 119deg; західної довготи. Погода стояла штильна. О восьмій годині ранку вахтовий крикнув із щогли: «Бачу фонтан!» Вітрила були відразу прибрані, спустили три вельботи, і ми, налягаючи на весла, поспішили до місця, де були замічені кити
Я перебував у першому вельботі, а Оуен Чейс — мій помічник — готовив гарпун у другому. Спочатку нам здалося, що кити пішли, але пройшло кілька мінут, і неподалік від нас сплив кашалот. Гарпун негайно впився в тушу тварини. Поранений кашалот з люттю ринувся на вельбот і сильний удар хвоста розкроїв один борт. Чейс, не барячись ні секунди, вихопив ніж і обрізав лин, до якого був прив’язаний гарпун. Маневр удався, хоча гарпун був загублений. Матроси ушкодженого вельбота Чейса абияк заткнули одягом пробоїну й почали гребти до шхуни. Незабаром вони піднялися на «ессекс». Я ж із другим помічником залишився у двох вельботах, продовжуючи полювання. Дуже незабаром ми загарпунили іншого киту
Тим часом Чейс, помітивши, що наші вельботи занадто вийшли від судна, вирішив випливати за нами. Тим часом ушкоджений вельбот підняли на палубу, і Чейс, оглянувши його, подумав, що буде простіше закрити пробоїну дошками, чим спускати на воду запасний вельбот. Він прибивав обшивання, як раптом помітив величезний кит. На вид у ньому було метрів тридцять. Гігант сплив по носі корабля метрах у ста від нас. Ми теж помітили його — я направився до шхуни. Випустивши два або три рази фонтан води, кит пірнув, але через кілька секунд з’явився на поверхні вже метрах у п’ятдесяти від шхуни. Він ішов прямо на неї зі швидкістю не менш трьох вузлів. Приблизно з тією же швидкістю йшло й судно. Якщо спочатку ніхто не додав значення появі киту, то тепер усім стало ясно, що той на величезній швидкості несеться прямо на корабель
Чейс крикнув кермовому, щоб він змінив курс, прагнучи уникнути зіткнення й поступитися киту дорогу. Але не встиг Чейс віддати команду, як кит завдав страшного удару головою в борт шхуни в самого носа
Удар був таким потужним, що всі попадали на палубу. Здавалося, що судно налетіло на скелю: весь корпус здригнувся
Пройшло кілька секунд, перш ніж усі зрозуміли, яка непоправне лихо приключилося снами.
Кит же пройшов під кілем, сплив в іншого борта шхуни й з мінуту лежав на воді, приголомшений ударом. Потім повільно вийшов
Оправившись від потрясіння й оглянувшись, Чейс переконався, що в корпусі судна утворилася пробоїна й потрібно негайно откачивать воду. Однак не проробили насоси й мінути, як усі побачили, що ніс корабля починає повільно опускатися. Ми на вельботах помітили сигнал про небезпеку, що подається зі шхуни. А в наступну мить, приблизно в напівмилі від судна, побачили кашалота, що робив якісь судорожні руху. Тварина була все обкутано піною, що воно збивало своєю люто, що смикалася тушею. Було гарно видно, як кит у сказі стискає й розтискає величезні щелепи. Зненацька він швидко сплив у навітряну сторону
Тим часом судно усе більше поринало у воду, і було ясно, що його вже не врятувати. Насоси, однак, продовжували працювати, а Чейс став обмірковувати положення. Насамперед він оглянув вельбот, що залишився на борті, і вирішив спустити його на воду й тримати напоготові. У цей момент пролунав лемент одного з матросів: «Він знову мітить у нас!» Чейс обернувся й побачив кашалота, що був уже метрах у п’ятистах від шхуни й нісся на неї зі швидкістю вдвічі більшої, ніж раніше. Здавалося, що їм рухає якась скажена спрага помсти за страждання своїх побратимів, загарпунених нами
Треба сказати, що напрямок його ударів було точно розраховане: він атакував з носа, тим самим використовуючи для удару швидкість обох предметів, що рухаються, маючи намір заподіяти нам найбільша шкода. Кит немов робив обмірковане лиходійство. Жахливий, мстивий його вигляд невблаганно наближався. Вода, здавалося, розступилася перед ним, і весь його шлях був відзначений смугою піни метрів у десять ширин, що він збивав потужними ударами хвоста.) судно повернути й на один градус, як одержало другий удар. Я думаю, що швидкість «ессекса» не перевищувала трьох вузлів, а кит ішов зі швидкістю шести вузлів. Цього разу удар довівся по корпусі з іншого боку, саме під клюзом. З носа було зірване весь обшивання. Після чого кит знову пройшов під кілем і вийшов у навітряну сторону. Видимо, він порахував свою місію месника закінченої. Більше ми його, слава богові, не бачили
Не пройшло й десяти мінут, як судно нахилило, а потім, значно осівши, перевернулося й пішло до дна. Чейс встиг спустити на воду вельбот
Всі ми, безпомічні свідки трагедії, немов заціпнули. Нас не стільки пугал чорний океан і вали, що здіймають, скільки жахливий, розлютований вигляд, що урізався в пам’ять, морського чудовиська
Що було далі? Чесно говорячи, важко згадати про це без здригання. Мені довелося провести в океані целую чверть року!) на самому початку наших скитаний по морю зволіли чекати порятунку на крихітному ненаселеному острівці — єдиній землі, що зустріла нам в океані. Чейса врятували в лютому. Крім нього, у живі залишалися лише двоє. А через тиждень підібрали й мене з єдиним уцілілим матросом на борті вельбота. Такий жалюгідний підсумок нашого плавання. Із двадцяти моряків, що покинули «ессекс» після нападу на нього киту, у живі залишилося лише вісім, — закінчив свою сумну сповідь капітан Поллард.
По ходу оповідання Мелвилл дещо записував
— А після загибелі «ессекса» ви ходили в море? — полюбопитствовал він
— Так, один раз ризикнув. Але мені знову не повезло. Судно, з такою працею споряджене, розбилося об рифи в Тихому океані. Втративши другий раз корабель, я назавжди відрікся від моря. По правді ж говорячи, власники судів перестали вірити в мене, уважали невдачливим. Так що поневоле довелося встати на якір
Якщо вас цікавлять ще деякі подробиці про загибель «ессекса», — продовжував балакучий капітан, — ви знайдете їх у книжці Оуена Чейса.
— Я б хотів з ним зустрітися. Адже він теж живе Внантакете.
— На жаль, тепер уже немає. Бідолаха Чейс недовго простягнув. Останнім часом він плавав на «Керроле», потім болів… Але ви можете побачити тут його сина Вільяма
Мелвилл зрадів: можливо, не все загублено й він роздобуде книгу, що цікавить його
Так і трапилося. Письменник розмовляв із сином Оуена Чейса й одержав від нього в подарунок один з деяких екземплярів записок китобоя. Нині цей екземпляр зберігається в бібліотеці Гарвардського університету. Сторінки його покриті позначками письменника. А це значить, що Мелвилл уважно вивчив ці спогади й так само, як і свідчення капітана Полларда, використовував у своїй книзі
Для Мелвилла було важливо послатися на показання надійних людей і в такий спосіб розсіяти можливі сумніви у вірогідності описуваних подій. Він добре пам’ятав, як йому не хотіли вірити із самого початку його шляху в літературі. Першу його книгу «Тайпи», написану на основі власного досвіду, критики зустріли вигуками: «Не може бути!» — вимагаючи документальних підтверджень описаним фактам. Його підозрювали в підробці й називали книгу суцільною містифікацією. Так тривало доти, поки матрос, що пережив разом з ним описані пригоди, не виступив у пресі з підтвердженням того, що все в його романі щира правда
Т же саме, або майже те ж, відбудеться й з його книгою про жорстоку, надприродну сутичку китобоїв зі злісним гігантом кашалотом
Ледь його новий роман «Моби Дикий» вийшов у світло, як критики, визнавши вражаючу силу й оригінальність добутку, поставили все-таки під сумнів правдивість сюжету. «Сумно,- писав рецензент на сторінках «екземинера», — що такий майстер пера, такий здатний письменник ужив свою фантазію на створення настільки екстравагантного добутку». Виходить, йому знову не повірили, хоча в главі, цілком серйозно озаглавленої «Свідчу під присягою», він прагнув переконати читачів у вірогідності описуваних подій. Передбачаючи сумніву щодо лютого Білого Киту, що розбійничає на океанських дорогах, і бажаючи розсіяти їх, Мелвилл у цій главі перераховує окремі факти, відомі йому як китобою з особистого досвіду або від надійних людей. Коротенько викладає він тут і історію загибелі «ессекса». Але, крім випадку із цим китобойцем, приводить інші приклади й свідчення. Всі вони, зауважує письменник, як ні мало знають про це на суші, засвідчені в історії китобійного промислу. Одним словом, стурбований тим, що його знову обвинуватять у неправді, Мелвилл печатно, багатьма фактами підтверджує вірогідність всієї історії з Білим Китом, особливо трагічного кінця — загибелі шхуни «Пекод» і її екіпажа в результаті нападу кашалота-альбіноса, «тому що тут, — пише він, — перед нами один з тих сумних випадків, коли істина не менш, ніж неправда, має потребу в підтвердженнях». Які ж факти приводить Герман Мелвилл?
Взяти хоча б знаменитого Левіафана, відомого по прозванню Тиморский Том. Весь у фляках, немов айсберг, він довгий час розбійничав у водах протоки, що носить це ж ім’я. Такий же, можна сказати, всеокеанською славою користувався й Новозеландец Джек — гроза всіх китобойцев, так до кінця й оставшийся непереможеним, хоча «від безлічі гарпунів, що встромилися в нього, і пік він був схожий на гігантського їжака». Не менш лютим уважався й кашалот-одинак, відомий під ім’ям Пайта-Том. Звичайно він першим атакував китобоїв, палив вельботи, на його рахунку значилося біля сотні вбитих їм моряків. Не він чи віроломно напав і на китобійне судно «Юнион», приписане до Нантакету, і страшним ударом розніс носову частину корабля? Це відбулося в 1807 році й уважається одним з перших зареєстрованих випадків нападу киту на людей. Якщо, звичайно, не мати на увазі того морського чудовиська, що, відповідно до Біблії, проковтнуло пророка Іону, щоб потім вивергнути його непошкодженим на сушу. Але кит, що проковтнув пророка, був явно більш миролюбно настроєний у відношенні людей, чим його нащадки, зіткнення з якими для людини часто кінчалися не настільки благополучно. Лиховісною славою користувалися, скажемо, і кашалот Моркан, чий високий фонтан, що звичайно виникав у японських берегів, нагадував часом білосніжний хрест на тлі неба, і Дон Мигуель зі спиною в шрамах, начебто панцир черепахи, і багато хто інші. Але, мабуть, перевершив усіх у силі й люті прославлений Білий Кит на прізвисько Мохів Дикий (у романі — Моби Дикий), від назви острова Мохів у берегів Чилі, де, відповідно до поголоски, пішов до дна перший потоплений имкорабль.
Не один рік величезний Білий Кит, довжина якого досягала тридцяти метрів, розбійничав в океані, нападав, як здавалося, цілком продумано й палив, розносячись у тріски своїми щелепами, вельботи, а те й таранячи цілі суду
Вразливі й марновірні моряки поширювали про біле чудовиська всілякі слухи, перебільшуючи й згущаючи те щире, що було в оповіданнях про зіткнення з Мохів Дикому. Про нього говорили, наприклад, що він всюдисущий, і начебто його можна в те саме час зустріти під різними широтами. Його вважали по-диявольському хитрим і невразливим. Своєю жахливою славою він був зобов’язаний тій безприкладній розважливій злості, що він, по оповіданнях, не один раз проявляв, нападаючи на людей. Слухи про Білий Кит наростали немов сніжний кому, перекочуючись над бурхливими морськими просторами, і зрештою він став вселяти людям такий жах, що рідко хто з тих, кому траплялося хоч по слухах познайомитися з Білим Китом, наважився б випробувати небезпеку зустрічі із цією твариною. І все-таки такий сміливець найшовся. Їм став шкіпер із британського китобойца «Джон Дей». Як пізніше герой Мелвилла капітан Ахав вийде в море з Нантакета на китобойце «Пекод» з однієї-єдиною всепоглинаючою метою — наздогнати й здолати Білий Кит, так і англійський шкіпер, вирішивши раз і назавжди покінчити із зухвалим піратом, відправився на «Джоні Дее» вистежувати морського розбійника. Той, немов розгадавши намір розпачливого шкіпера, зненацька сам напав на моряків з «Джона Дея». Це було наприкінці травня 1841 року. Китобоям все-таки вдалося всадити в кашалота один гарпун, перш ніж той встиг розбити вельботи й ушкодити сам корабель. П’яти чоловік недорахувалися на борті китобойца після цієї сутички й зволіли відмовитися від погоні. Що стосується Мохів Дика, то через кілька місяців він атакував і потопив вантажне судно в берегів Японії. І в ту ж годину хотів розправитися із трьома китобойцами, оказавшимися поблизу. Однак моряки не стали чекати й першими рушили назустріч киту, що вичікував, тримаючись у милі від них. Шість вельботів оточили кашалота. Кілька гарпунів устромилися в його тіло. Китобої готові були тріумфувати — кит завмер на поверхні й здавався мертвим. Але коли вельботи підійшли зовсім близько, гігант зненацька ожив! В одна мить він розніс у тріски й потопив три човни. Четверту, затисши щелепами, підняв над водою, потряс нею, як фокстер’єр пійманою мишею, а потім роздавив щелепами. На поверхні моря серед уламків борсалися в червоній від крові воді оставшиеся в живі. У той день загинуло тринадцять чоловік, двадцять шість одержали серйозні поранення. А всього на рахунку Мохів Дика і його побратимів, як повідомляють історики китобійного промислу, значилося три китобійних судна, вісімнадцять вельботів, три барки, чотири шхуни, два вантажних судна й сто сімнадцять людських життів. І можна сказати, що Мелвилл не відійшов від істини, коли розповів про те, як капітан Ахав, побачивши навколо себе уламки своїх вельботів і вири, у яких крутились дошки, весла, люди, вихопив з корми свого розбитого човна великий ніж і кинувся на кит, немов арканзасский дуелянт на свого супротивника, у сліпій люті намагаючись шестидюймовим лезом досягти непомірних глибин китового життя… Тоді-Те блискавичним рухом своєї серповидной щелепи Моби Дикий скосив в Ахава ногу, немов косар зелену травинку на лузі. Саме із часу цієї лютої сутички в душі Ахава росла божевільна спрага помсти
Не погрішив проти істини Мелвилл і тоді, коли описав загибель «Пекода» і його команди після триденної погоні й сутички з Білим Китом, що «мчався їм назустріч, зловісно потрясаючи своєю погибельною головою… Розплата, скоріше, відплата, споконвічна злість були в його вигляді».
Вірогідність оповідання Мелвилла підтверджується й іншими прикладами. Так, в 1840 році Білий Кит (невідомо, чи був це Мохів Дикий чи ні) напав на вельботи із судна «Десмонд». У моряків залишилося від цього кошмарного випадку повне враження, що тридцятиметрове чудовисько, немов пекельний білий змій, проковтнуло живцем декількох матросів. Незабаром і майже в тих же водах Білий Кит ринувся на китобоец «Сарелта», розтрощивши три. вельбота й ушкодивши саме судно
В 1851 році був зареєстрований ще один випадок, коли великий кашалот, очевидно поранений, атакував китобоец «Александер». Спочатку він напав на три вельботи, з яких один розбив, а іншої роздавив щелепами. Ледь екіпажі, абияк вибравшись із води, повернулися на корабель у третьому вельботі, як кит кинувся на судно. «Перед нами виникло бачення з пекла, — згадував капітан «Александера». — Могутня чорна тінь горою нависла над нашим бедним судном. Чудовисько налетіло на нас зі швидкістю 20-25 вузлів і пробило корпус корабля під фак-щоглою у двох футах від кіля». «Александер» пішов до дна точно так само, як і шхуна «ессекс», що за тридцять років до цього затонула саме в цих же водах. А скільки китобійних судів пропали без звістки, не повернулися додому! Цілком можливо припустити, що деякі з них загинули після нападу 70-тонних гігантів кашалотів
Одним словом, документально підтверджені факти дозволяють зробити висновок, що історія величезного й лютого Білого Киту і його переслідувача, одноногого капітана Ахава аж ніяк не плід фантазії автора. Але що хотів сказати людям Мелвилл своїм чудовим романом про Білий Кит? Чи обмежився письменник створенням лише пригодницького оповідання, як спочатку було задумано?) підтекстом. І Моби Дикий, по образному вислові дослідника творчості письменника Ю. Ковальова, плаває у водах філософії, соціології й політики
Для того щоб створити більшу книгу, уважав Мелвилл, треба вибрати більшу тему. Багата й велика тема, на його думку, володіє возвеличивающей силою. Оповідання про гіганта Левіафані, що персоніфікує всіляке зло, вимагало титанічних зусиль, багатьох пізнань у різних областях, величезного творчої напруги. Щоб втілити настільки грандіозний задум, потрібно було замість звичайного — гусячого — величезне перо кондора, замість простої чорнильниці — кратер Везувію
Легенда й минуле про Мохи Дике послужили письменникові прийменником для створення багатопланового роману про долі людини в цьому світі. Бурхливий океан — символ людського життя — таїть у собі невичерпні сили добра й зла, що перебувають у стані постійної боротьби. Оповідаючи про небезпечні пригоди Ахава, письменник затверджує, що щастя людське, подібно відбиттю Нарциса у воді, — невловима прекрасна примара. Що робити: любуватися ним з берега або ринутися за ним у безодню? Діяльна натура людини не може миритися з марним спогляданням, людина повинен домагатися своєї мети, навіть якщо він знає, що на кожному кроці його підстерігає загибель
Сила художніх образів, створених Германом Мелвиллом, була так велика, що вони затьмарили собою реальні факти, історію справжніх учасників цієї події. Міф пережив дійсність: боротьба Ахава з Білим Китом стала символом боротьби людини з темними силами зла.) нантакетци й не преминуть згадати про цьому всякому, хто буває на їхньому острові, що перетворився сьогодні в притулок туристів, що захоплюються рибної ловів у відкритому морі. От чому в містечку на кожному кроці крамнички із сувенірами й ресторанчики, де подають прославлену рибацьку юшку, видимо, ту саму, котрої із часів Мелвилла знаменитий Нантакет. Про колишню його славу в наші дні нагадують також бляшані кити на флюгерах да Музей історії китобійного промислу, де можна побачити модель китобойца «ессекс». Але, мабуть, головна визначна пам’ятка й гордість Нантакета — це старий дерев’яний будинок червоного кольору з білими лиштвами. На першому поверсі крамниця сувенірів, а поруч, на стіні, меморіальна дошка з написом: «Цей будинок побудував капітан Вільям Брук в 1760 році. Пізніше він належав Джорджеві Полларду — капітанові китобійної шхуни «ессекс». Письменник Герман Мелвилл відвідав капітана Полларда й використовував розказану їм історію в романі «Моби Дикий».