Безодні росіянці душі в повісті И. А. Буніна «Суходіл»
У повісті «Суходіл» И. А. Бунін малює божевільну російську дійсність, що породжує росіянку душу, повну вигадливих контрастів: те щедру й чуйну, те невтримну й жагучу
Як писав пізніше сам Іван Олексійович, «Суходіл» ставиться до добутків, «різко малювали росіянку душу, її своєрідні сплетення, її світлі й темні, але майже завжди трагічні основи».
Дивно вже те, якими жагучими прихильниками Суходолу були його жителі. Так, двірська дівчина Наталя «цілих вісім років відпочивала… від Суходолу, від того, що змусив він неї вистраждати», але все-таки з першою же можливістю вертається туди. «Панянка» тітка Тоня животіла в убогості, у бідному селянському будинку, але не допускала навіть думки про життя в іншому місці, хоча «і щастя, і розуму, і виду людського позбавив її Суходіл». Глибоко тужить за рідними місцями безтурботний і легковажний Аркадій Петрович. «Один, один Хрущев залишився тепер у світлі. Та й той не в Суходолі!» — говорить він
У чому ж причина такої сильної прихильності до цього глухого місця, до «…голого вигону, до будинків і ярів, і розореній садибі Суходолу»? Письменник пояснює це особливістю «суходольской» душі, над якою величезну владу мають спогаду, зачарування степових просторів і древня сімейність. У повісті показані кревні й таємні узи, «незаконно» єднальні двірських і панів. Всі, по суті, родичі в Суходолі. «…Кров Хрущевих мішалася із кров’ю двірні й села спокон сторіччю». Відповідно до сімейних переказів, у жилах дідуся Петра Кириловича тече не тільки кров, знатних і легендарних предків, «людей вікової литовської крові так татарських князьков». Лакей Герваська є його незаконним сином, а Наталя, нянька молодих панів Хрущевих, сприймається ними як істинно рідна людина. Може, тому так вигадливо переплітаються в характері суходольцев палкість, що доходить до шаленства, і відхідливість, крайня жорстокість і м’якість, сентиментальність, мрійність. Побут теж зробило свій вплив на щиросердечний стан людей. Навіть будинок суходольский були похмурий і страшний: темні бревенчатие стіни, темні підробки й стели, темні важкі двері, чорні ікони, які моторошно опромінювалися спалахами й відблисками блискавок у непогожі грозові ночі. «По ночах у будинку було страшно. А вдень — сонно, порожньо й нудно». Навіть заповітна дідівська ікона святого Меркурія, «чоловіка знатного», обезголовленого ворогами, викликає страх: «И моторошно було дивитися на суздальське зображення безглавої людини, які тримали в одній руці мертвотно-синювату голову в шоломі, а в іншого ікону Путеводительници, — на цей, як говорили, заповітний образ дідуся, що пережив кілька страшних пожеж, що розколовся у вогні, товсто скований сріблом і, що зберігав на зворотному боці своєї родовід Хрущевих, писану під титлами».
Навколо панського будинку широко розкинулося село — «більша, бідна й безтурботна». Жителі її «усе в панів» — не відрізняються хазяйновитістю й практичністю. На них теж вплинули занепад і виродження поміщицького життя, ненормальність її. Побут Суходолу — виродлив, дозвільн і розхлябаний, міг розташовувати тільки до божевілля. Так, нащадки панів Хрущевих довідаються з оповідань своєї няньки Наталі, що «…божевільний дід наш Петро Кириллич був убитий у цьому будинку незаконним сином своїм Герваськой, іншому батька нашого й двоюрідним братом Наталі; довідалися, що давно збожеволіла — від нещасної любові — і тітка Тоня; …довідалися, що божеволіла й Наталя, що ще дівчиськом на все життя полюбила вона покійного дядька Петра Петровича, а він заслав її в посилання, на хутір Сошки…»
Не дивно, що Горького назвав повість «Суходіл» однієї «із самих моторошних російських книг». Це повість про нищівні страсті, таємних і явних, безгрішних і порочних. Проти цих страстей неспроможні будь-які доводи розуму, вони завжди розбивають життя
«Любов у Суходолі незвичайна була. Незвичайна була й ненависть». От дідусь Петро Кирилович, що впав у дитинство й доживає свої дні в тихому божевіллі. Романтики із двірських пояснювали його слабоумство любовною тугою за померлою красунею дружині. Гине Петро Кирилович раптово й безглуздо від руки свого незаконного нащадка Герваськи, страшної людини, якого бояться й двірські, і самі добродії. «У панів було в характері те ж, що й у холопів: або панувати, або боятися».
Наступною жертвою фатальних страстей постійна дочка Петра Кириловича — панянка Тонечка. Закохавшись у товариша брата, вона «рушила» і «прирекла себе в нареченої Ісі сладчайшему». Жила, переходячи від тупої байдужості до приступів скаженої дратівливості. Але й у її божевіллі всі бачили щось містичне й страшне. «Уже всі розуміли тепер: по ночах вселяється в будинок сам диявол. Усі розуміли, що саме, крім гроз і пожеж, з розуму зводило панянку, що змушувало її солодко й дико стогнати в сні, а потім підхоплюватися з такими жахливими криками, перед якими ніщо самі оглушливі удари грому».
Доживали свої дні панянка в селянському будинку, заставленої уламками старих меблів, заваленої черепками битого посуду, захаращеної рухнувшим на сторону фортепьяно». На цьому фортепьяно юна Тонечка, смаглява й чорноока, у плаття з жовтогарячого щілинка, колись грала для Нього…
Трагічно зложилася й доля Наталі, двірської дівчини. Не дивно — адже Суходіл присушив її душу, опанував всім її життям. А самим прекрасному й дивним у її житті була любов до пана Петру Петровичу, що вона пронесла до кінця своїх днів. З казковим аленьким квіточкою порівнює її сама Наталя. Але не призначено цвісти аленькому квіточці в Суходолі. Казка скінчилася дуже незабаром, скінчилася соромом і ганьбою: «Аленьким квіточкою, що расцветли в казкових садах, була її любов. Але в степ, у глухомань, ще більш заповідну, чим глухомань Суходолу, відвезла вона любов свою, щоб там, у тиші й самітності, побороти перші, солодкі й пекучі борошна її, а потім надовго, навіки, до самої гробової дошки схоронити її в глибині своєї суходольской душі».
Душу Наталі Бунін називає «прекрасної й жалюгідної». Напевно, краса її внутрішнього миру в тім, що вона здатна на глибокі й шляхетні почуття. Хоча Петро Петрович жорстоко надійшов з нею, вона не затаїла злість, а пронесла свою любов через все життя. Немає в неї зла й на панянку, що «знущається» над нею: те говорить, як з рівної, то накидається за найменшу провину, «жорстко й з насолодою» вириваючи їй волосся. Але Наталя не випробовує ненависть до своєї мучительки. Більш того, вона «душі в ній не сподівається», жалує її, уважає себе відповідальної за неї, її нянькою й подругою. Наталя готова розділити нещасну долю панянки: «…видно, судилося їй гинути разом з панянкою», «…сам Бог відзначив їх з панянкою згубним перстом своїм». Напевно, це одна з особливостей слов’янської душі — прагнення до самопожертви, до жагучої самовідданої любові, покірності й навіть обожнюванню своїх кривдників. Точно так само дідусь Петро Кирилович і Аркадій Петрович люблять Герваську, що знущається з них, поводиться грубо й зухвало.
Ці почуття важко пояснити. Вони не піддаються логіці й здоровій користі. Німець, англієць або француз не зміг би поводитися так, може бути, тому й виник міф про загадковій росіянці душі
Для жителів Суходолу характерний також фаталізм — «чому бути, тому не пройти» — і релігійність
У панянки Антонина релігійність носить істеричний відтінок, чимсь напоминающий крикливство. Наталі ж віра в Бог приносить покірність і смиренність перед долею: «У Бог усього багато». У перехожих прочанок вона навчилася терпіння й надії, покірливому прийняттю всіх життєвих випробувань. Після того, що їй довелося пережити, вона охоче бере на себе роль «чернички, смиренної й простій слуги всіх»: «И тому що люблять суходольци грати ролі, вселяти собі стійкість того, що нібито напевно, хоча самі ж вони й видумують це належне, то взяла на себе роль і Наташка». Напевно, через цю покірливу покірність, безвільності, непротивлення долі Бунін і вважає жалюгідної душу цієї жінки
На думку письменника, каліцтва російської дійсності викликають до життя безодні росіянці душі. Бунін не нав’язує цю думку, вона напрошується сама. Чому стільки страждань доводиться перенести жителям Суходолу, чому так безглуздо й трагічно складаються їх унизу й так само безглуздо й страшно вони вмирають? На думку письменника, у цьому винні й вікова відсталість Росії, і російська непрохідна лин, і звичка до дикості. Пізніше він писав: «Яка це стара російська хвороба, це томління, ця нудьга, ця разбалованность, — вічна надія, що прийде якась жаба із чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ґаночок і перекинути з руки на руку колечко! Це рід нервової хвороби…»
Слабкі, «рідкі на розправу» виявилися суходольци, нащадки степових кочівників. Швидко зубожів, виродився й почав зникати з особи землі їхній рід. Їхні діти й онуки застали вже не життя, а переказу, спогаду про неї. Чужим став для них степовий край, ослабшав зв’язок з побутом і станом, з якого вони вийшли. Можливо, це й до кращого. У них, молодих, полягали всі надії Росії, прагнення до змін і до кращого життя