Більші теми маленьких оповідань А. П. Чехова
Я звернувся до теми, присвяченому творчості Чехова, тому що це один з улюблених моїх письменників-класиків. Особистість Чехова вражає з’єднанням щиросердечної легкості, інтелігентності, шляхетності із силою волі, мужністю. Головну роль у житті письменника, у формуванні його світогляду грав завзяту, систематичну роботу, який було заповнене все його життя
Антон Павлович Чехов прийшов у літературу в 80-е року XIX сторіччя. Вони ввійшли в історію Росії як епоха безвременья. Політична реакція, скориставшись убивством Олександра II і замахом на Олександра III, установила терористичний режим у країні. На поверхні політичного життя все здавалося сонним, байдужим, похмурим і безнадійним. У цей час у російській літературі й з’явився могутній талант — А. П. Чехов, що став творцем маленького оповідання, що увібрав у себе й повість, і роман, довівши тим самим стійкість чеховського афоризму: «стислість — сестра таланта» .
У своїх невеликих оповіданнях Чехов ставив більші проблеми сучасності, глибоко досліджував життєві явища, оголюючи причини соціального безладдя; Чехов з болем бачив, що в умовах реакції російська інтелігенція відкрито пішла на розрив з ідеалами прогресу й демократії. Еталоном суспільного звертання стали бездуховність, песимізм, часом пряма зрада ідеалам добра, що відбило загальну кризу дворянсько-буржуазної культури. Чехов не був пов’язаний із пролетарським рухом, що зароджується, але, передчуваючи корінну перебудову всіх форм громадського життя, письменник виступав проти відсталості, застою, рішуче заперечував існуючий порядок. «Його ворогом була вульгарність, він все життя боровся з нею… Ніхто до нього не вмів так нещадно й правдиво намалювати людям ганебну й тужливу картину їхнього життя в тьмяному хаосі міщанської буденщини» (Г. Горького).
Сите міщанське щастя викликало в Чехова роздратування, він страждав тому, що в сонному одурі обивательщини знищувалася краса людських відносин. Звідси туга письменника по теперішньої, духовно значимої життя, повної роботи й творчості. У цьому почутті, напевно, весь Чехов з його затаєним стражданням, нещадним викриттям вульгарності, активним захистом здорових, діяльних початків людського життя
Осуду духовного застою, злиденності обивательського життя, власницької щастя присвячена «Маленька трагедія», що включає оповідання «Людин у футлярі», «Аґрус», «Про любов». Герої цих оповідань відмовляються від суспільних ідеалів, а це спричиняє і їхнє моральне падіння
На прикладі Беликова («Людина у футлярі») Чехов показує, що із середовища інтелігенції, байдуж і пасивної, нерідко виходили й переконані захисники мракобісся. На думку письменника, це закономірно: хто не бореться за нове, за справедливість, той рано або пізно виявляється ревнителем віджилого, відсталого. В образі Беликова Чехов дав символічний тип людини, що сам усього боїться й тримає в страху всіх навколишніх. Класичною формулою боягузтва стали беликовские слова: «Як би чого не вийшло?» Буркин, що розповів про вчителя Беликове, відзначає: «Під впливом таких людей, як Беликов, за останні десять — п’ятнадцять років у нашім місті стали боятися всього. Боятися голосно говорити, посилати листа, знайомитися, читати книги, боятися допомагати бедним, учити грамоті». І в цьому була небезпека Беликових для суспільства: вони душили все живе, втілюючи відсталість, прагнення зупинити життя, обплутавши її павутиною міщанства
Духовним братом Беликова ми сприймаємо героя оповідання «Аґрус» Миколи Івановича Чимшу-Гімалайського, всі життєві помисли якого звелися до придбання садиби з аґрусом. Ця садиба, власницькі інтереси стали для нього своєрідним футляром, яким він відгородився від навколишнього світу.. На шляху до втілення своєї «блакитної мрії» Микола Іванович розгубив все людське, оскотинился, навіть зовнішність його змінилася: «постарів, розжирів, обрюзг; щоки, ніс і губи тягнуться вперед — того й дивися хрокне в ковдру». Ставши власником маєтку, що був роботяга-чиновник перетворився в теперішнього пана, що говорить важливим тоном, «точно міністр». І погляди, і висловлення його стали реакційними, нібито такого: «Утворення необхідно, але для народу воно передчасно».
Іван Іванович, розповідаючи про брата те із глузуванням, то з тугою й гнівом, звертається до молодого покоління: «Поки молоді, сильні, бадьорі, не утомлюйтеся робити добро. Якщо в житті є зміст і ціль, то зміст цей до мети зовсім не в нашім щасті, а в чомусь більше розумному й великому. Робіть добро!»
Ще одному аспекту теми духовного збідніння росіянці — інтелігенції 80- 90-х років присвячене оповідання «Про любов». У ньому Чехов оповідає про розбите щастя, про те, як загинула тиха, смутна любов, та й все життя милого, інтелігентної людини, погрязшего в дрібних господарських турботах. Алехин духовно гине сам і мимоволі губить життя улюбленої жінки
Своєю «маленькою трилогією» Чехов підводить читача до неминучого висновку, які пролунали в словах Івана Івановича: «Бачити й чути, як брешуть… і тебе ж називають дурнем за те, що ти терпиш цю неправду: зносити образи, приниження, не смітити відкрито заявити, що ти на стороні чесних, вільних людей, і самому брехати, посміхатися, і все це заради шмата хліба, через теплий кут… — ні, більше жити так неможливо».
В оповіданні «Ионич», що близький по тематиці до «маленької трилогії», Чехов розкриває суспільні причини духовного збідніння значної частини інтелігенції Росії в 90-е року
Герой оповідання — Дмитро Ионич Старців, земський лікар, що видніється чесно служити людям. Милий і приємного парубків, він ненавидить обивательщину. Але, оселившись у місті, де самі інтелігентні й утворені люди виявляються дрібних, обмеженими, Старців не знайшов у собі сил протистояти застою, відсталості, міщанству. Все оповідання письменник розвертає так, щоб показати, як постійно випорожнюється душа Старцева, що перетворюється з інтелігента в обивателя. Пристрасть до збагачення витиснула інтерес до людей, професії, почуттю до Катерини Іванівні Туркиной. Так завершився процес перетворення недурної людини в довольствующегося тьмяним, повсякденної життям. Винувате середовище, у якій немає місця жвавим інтересам, але винуватий і сам герой, що не зумів протистояти обивательському оточенню. Були наприкінці XIX сторіччя прогресивно настроєні люди в Росії, починали боротьбу за інше, нове життя, але Старців далекий від цих людей, у нього не виявилося хоча скільки-небудь високої мети в житті, так він її й не шукався
В оповіданнях «Капітанський мундир», «Хамелеон», «Унтер Пришибеев», «Толста й тонкий», «Смерть чиновника» і ін.. гостро пролунала критика самодержавно-поліцейського режиму. У них створені образи великого соціального узагальнення
Унтер Пришибеев став символом нахабного, тупого самовдоволення, неуцтва, грубого й зарозумілого втручання в чужі справи, прагнення знищити, «припинити» все живе, вільне. Пришибеев — шпигун і жандарм — не терпить зосередження «різного роду людей»; він втілив у собі поліцейську тупість, став символом реакційних сил часу, коли душився всякий прояв волі
Значне місце в оповіданнях Чехова займає тема пристосовництва, хамелеонства. Звернемося до оповідання «Хамелеон». Герой його, поліцейський наглядач Очумелов, — втілення готовності плазувати перед вищими й помикать нижчими, падлючити, вислужуватися. І Хрюкин, і юрба обивателів теж поводяться по-хамелеонски, міняючи своє звертання залежно від обставин
От оповідання «Товстий і тонкий». Випадково зустрічаються на вокзалі друзі дитинства. Принижений чиновник, «тонкий» Порфирій, як тільки довідається, що його старий гімназичний друг Миша дослужився до таємного радника, має дві зірки, «раптом сполотнів, скам’янів». Він починає лабузнитися, принижуватися, догоджати. Автор їдко висміює його.
В 1892 році Чехов написав оповідання «Палата № 6». Важке враження робить початок оповідання: «У лікарняному дворі коштує невеликий флігель, оточений цілим лісом реп’яха, кропиви й диких конопель…». Ми знайомимося з жителями палати № 6, і важке враження підсилюється. Перед нами душевнохворі, сторож Микита, тупа й безглузда людина. Хворі схожі на арештантів, лікарня — на в’язницю, де переплуталося всі, де важко відрізнити нормального від божевільного. Єдина людина тут, здатний здраво «мислити, душевнохворий Громов. Життя серед нормальних людей звела його з розуму. У нього манія переслідування, йому постійно здається, що його посадять у в’язницю. І він попадає в цю в’язницю — палату № 6, де хворих не лікують, а мучать, де життя страшнее, чим у пеклі. Сидячи за великими ґратами, нестерпно страждаючи, він не перестає протестувати, обурюватися, вірити, що коли-небудь правда восторжествує
Інша психологія, інші погляди в доктора Ратину. Він вселяє Громову: «При всякій обстановці ви можете знаходити заспокоєння в самому собі». Він не втручався в справи довіреної йому лікарні, не намагається поліпшити положення хворих. Він заспокоює себе: «Усе дурниця й суєта… у своїй нечесності винуватий не я, а час…» Чехов повстає проти пасивного відношення до життя. Сам доктор попадає в палату № 6, і Микита мучить його. Рагин прозріває: «…у голові його, серед хаосу, ясно мигнула страшна, нестерпна думка, що таку ж точно біль повинні були випробовувати роками, день у день ці люди… Як могло трапитися, що в продовження, більше чим двадцяти років він не знав і не хотів знати етого?..»
Письменник Н. Лєсков говорив: «У палаті № 6″ у мініатюрі зображені загальні наші порядки й характери. Усюди — палата № 6. Це Росія…»
«Чехов — великий російський мислитель-реаліст, викривач миру вульгарності й міщанства, незрівнянні художники. Проблеми, поставлені в його добутках, актуальні й у наші дні. Чехів доріг нам тим, що у своїй творчості він відбив російське життя кінця XIX — початку XX сторіччя, воно доріг нам людяністю, що пронизує і його особистість, і його Твір. Він доріг нам своєю дивною вірою в майбутнє, своєю глибокою свідомістю того, що все прекрасне на землі може бути створено тільки роботою. Л. Н. Толстой назвав Чехова «незрівнянним художником життя». І це дійсно так. І в наші дні Чехов — найбільш читаемий письменник, а п’єси його йдуть на сценах багатьох театрів миру