«Борис Годунов» (Борис Годунов Пушкін А. С.) — Частина 2

Для англійців, наприклад, було великою подією царювання Іоанна Безземельного - цього слабкого й незначного брата Ричарда-Левиного-Серця, що опанувало властию під час відсутності героя, що ганявся в Палестині за марними лаврами. У Франції, наприклад, дуже важливо було рішення питання: хто буде керувати Людовиком XIII - його мати, Катерина Медичи, або кардинал Ришелье. Таких прикладів можна було б знайти безліч, але для пояснення нашої думки досить і цих двох

Отже, якщо в "Борисі Годунове" Пушкіна майже немає ніякого драматизму, - це провина не поета, а історії, з якої він взяв зміст для своєї епічної драми. Може бути, від цього він і обмежився тільки одною попиткою в цьому роді

А тим часом Борис Годунов, може бути, більше, ніж яка-небудь інша особа російської історії, годився б - якщо не для драми, те хоч для поеми в драматичній формі, - для поеми, у якій такий поет, як Пушкін, міг би розгорнути вію силу свого таланта й уникнути тих величезних недоліків і в історичному, і в естетическом відношенні, якими наповнена драма Пушкіна. Для цього поетові необхідно було потрібно самостійно проникнути в таємницю особистості Годунова й поетичним інстинктом розгадати таємницю його історичного значення, не захоплюючись ніяким авторитетом, ніяким впливом. Але Пушкін рабськи у всім пішов Карамзину, - і з його драми вийшло щось Схоже на мелодраму, а Годунов його вийшов мелодраматичним лиходієм, якого мучить совість і який у своєму лиходійстві знайшов собі кару. Думка моральна й поважна, але вже до того побита, що таланту нічого не можна з її зробити!.. {402}

Віддаючи повну справедливість величезним заслугам Карамзина, у той же час можна й навіть повинне безсторонніми очами бачити міру, обсяг і границі його заслуг. Людина, багатосторонньо обдарований, Карамзин писав вірші, повісті, був перетворювачем російської мови, публіцистом, журналістом, можна сказати створив і утворив російську публіку й, отже, усталив можливість існування й розвитку російської літератури; нарешті дав Росії її історію, що далеко залишила за собою всі колишні спроби в цьому роді й без якої, може бути, ще й тепер знання російської історії бути б можливо тільки для записних трудівників науки, але не для Публіки. І у всім цьому Карамзин виявив багато таланта, але не геніальності, і тому все зроблене їм досить важливо, як факти історії російської літератури й утворення російського %суспільства, але зовсім позбавлено безумовного достоїнства. Найважливіша його праця, без сумніву, є "Історія держави російського", що читається й перечитується дотепер, коли вже всі інші його твори користуються тільки почетною пам'яттю, як добутку, що мали більшу ціну у свій час. І дійсно, доти, поки російська історія не буде викладена зовсім з іншого погляду й з тим уменьем, що дається тільки талантом, - доти історія Карамзина поневоле буде единственною у своєму роді. Але вже й тепер її недоліки видні для всіх, може бути, ще більше, ніж її достоїнства. У недоліках фактичних не можна винити Карамзина, що приступили до своєї великої праці в такий час, коли історична критика в Росії ледь починалася й Карамзин повинен був, пиша історію, ще займатися историческою разработкою матеріалів. Набагато важливіше недоліки його історії, що происшли з його способу дивитися на речі. Спочатку його історія - поема начебто тих, які писалися високопарною прозою й були у великому ході наприкінці минулого століття. Потім помалу, входячи в дух життя древньої Русі, він, може бути, непомітно для самого себе, захоплюючись своєю працею, захопився й духом давньоруського життя. З Іоанна III Московське царство, в очах Карамзина, стає вищим ідеалом держави, і, замість історії допетровської Росії, він пише її панегірик

Усе в ній здається йому безумовно великим, прекрасним, мудрим і зразковим. До цього приєднується ще мелодраматичний погляд на характери історичних осіб. У Карамзина ні в чому немає середини: у нього немає людей, а є тільки або герої чесноти, або лиходії. Цей мелодраматизм простирається до того, що одна й та сама особа в нього спершу є світлим ангелом, а потім чорним демоном. Такий Грозний: поки їм керують, як машиною, Сильвестр і Адашев, він - сама чеснота, сама мудрість; але вмирає цариця Настасія, - і Грозний раптом є бичем свого народу, божевільним лиходієм. Історик переказує всі жахи, зроблені Грозним, і зводить на нього такі, котрих він і не робив, змушуючи його вбивати два рази, у різні епохи, тих самих людей. Жертви Грозного часто говорять йому перед смертию ефектні мовлення, начебто б переведені з Тита Лівія. Такого ж мелодраматичного лиходія зробив Карамзин і з Бориса Годунова. Підданий захопленню, що найбільше шкодить історикові, він про вбивство царевича Димитрия говорить ствердно, як про справу Годунова, начебто б у цьому вужі неможливо ніякий сумнів. Юнак Годунов, прекрасний особою, світла розумом, блискучий красномовством, зять ката Малюти Скуратова, і в рядах опричини вмів залишитися чистим від розпусти, лиходійства й крові. Риса характеру незвичайного! Але в ній ще не видно строгої й глибокої чесноти: принаймні наступне життя Годунова не підтверджує цього. "Будучи царем, він не довго стримував пориви своєї підозрілості й незабаром зробився мучителем і тираном. Взагалі, якщо він при Грозному не заплямував себе кров'ю, у цьому видно більше спритності, уменья й розрахунку, ніж чесноти. Годунов був незвичайно розумний і тому не міг не гребувати лиходійством, свершенним без нестатку й без причини. Втім, ми цим не хочемо" сказати, щоб Годунов був лицемірний лиходій; ні, ми хочемо тільки сказати, що можна в те саме час не бути ні лиходієм, ні героєм чесноти й не любити лиходійства в те саме час по почуттю й з розрахунку... Карамзинский Годунов - особа зовсім двоїсте, подібно Грозному: він і мудрий і обмежений, і лиходій і доброчесна людина, і ангел і демон. Він убиває законного спадкоємця престолу, сина свого першого благодійника й брата свого другого благодійника, мудро править державою й, приймаючи корону, клянеться, що в його царстві не буде злиденних і вбогих і що последнею рубашкою буде він ділитися з народом. І чесно тримає він своя обіцянка: він робить для народу все, що тільки було в його засобах і силах зробити. А тим часом народ хоче любити його - і не може любити! Він приписує йому вбивство царевича: він бачить у ньому навмисного винуватця всіх нещасть, що обрушилися над Россиею; зводить на нього обвинувачення сама безглузда й безглузді, як, наприклад, смерть датського царевича, нареченого нареченого його милої дочки. Годунов все це бачить і знає. Пушкіна незрівнянно передав скарги карамзинского Годунова на народ:

Мені щастя немає. Я думав свій народ

У постачанні, у славі заспокоїти,

Щедротами любов його здобути -

Але відклав порожнє піклування:

Живаючи влада для черні ненависна,

Вони любити вміють тільки мертвих

Божевільні ми, коли народний плескіт

Иль затятий крик тривожить серце наше

Бог насилав на землю нашу глад;

Народ завив, у мученьях гинучи;

Я відчинив їм житниці; я злато

Розсипав їм; я їм знайшов роботи:

Вони ж мене, біснуючись, проклинали!

Пожежний огнь їх доми винищив;

Я вибудував їм нові житла:

Вони ж мене пожежею дорікали!

От чорни суд: шукай ж її любові!

У сім'ї моєї я думав знайти відраду,

Я дочка мою думав ощасливити шлюбом;

Як бура, смерть несе нареченого...

И отут поголоска лукаво нарікає

Винуватцем дочірнього вдівства

Мене, мене, нещасного батька!..

Хто не вмре, я всіх убивця таємний:

Я прискорив Феодора кончину,

Я отруїв свою сестру царицю,

Черницю смиренну... всі я!

Це говорить цар, що справедливо нарікає на свою долю й на народ свій. Тепер послухаємо голосу якщо не народу, те цілого стану, що теж, здається, не без підстави скаржиться на свого царя:

..........Він править нами,

Як цар Іван (не до ночі будь пом'януть).

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector