Спробуємо пояснити це питання так, як ми його розуміємо
Карамзин і Пушкіна бачать у цієї, повидимому, незаслуженої ненависті народу до Годунову кару за його злочин. Слабість і нерішучість мер, прийнятих Годуновим проти Самозванця, вони приписують зніяковілості винної совісті. Цей погляд чисто мелодраматичний і в историрическом і в поетичному відношенні, особливо в застосуванні до такої незвичайної людини, який був Борис!
У поемі Пушкіна сам Годунов пояснює причину народної до себе ненависті так:
Живаючи влада для черні ненависна
Вони любити вміють тільки мертвих
Божевільні ми, коли народний плескіт
Иль затятий крик тривожить серце наше
Це виправдання — не голос істини, а голос ображеного самолюбства, не тверде мовлення великої людини, а плаксива скарга невдалого кандидата в генії, розсердженого неудачею. Ні, народ ніколи не обманюється у своїй симпатії й антипатії до живої влади: його любов або його нелюбов до неї — вищий суд! Глас божий — глас народу!
Із всіх страстей людських, після самолюбства, найдужча, сама люта — властолюбство. Можна напевно сказати, що жодна пристрасть не коштувала людству стільки страждань і крові, як властолюбство. У часи освічені й у народів цивілізованих властолюбство є завжди, у з’єднанні із честолюбством, так що іноді важко вирішити, що із цих страстей пануюча в людині, і властолюбство здається тільки результатом честолюбства. У часи варварські в народів неосвічених властолюбство має інше значення, тому що з’єднується не тільки із честолюбством, але ще з почуттям самозберігання: де, не будучи першим, так легко загинути нізащо, — там усякому подвійно хочеться бути першим, щоб нікого не боятися, але всіх страшити. Але тому що кожному із всіх або багатьох неможливо бути першим, то право першого природним ходом історії скрізь затвердилося потомственно в одному роді, на підставі права в минулому або переказу. Час освятив і затвердив це право за деякими родами. Це відняло у всіх і в багатьох усяка можливість губити один одного й цілий народ домаганнями на верховну першість. Перед правом вибраного провидінням роду замовкла заздрість, упокорилося властолюбство: рід визнаний вищим треба всіма по праву понад, і рівні між собою охоче коряться вищому перед усіма ними. Але коли царюючий рід припиняється, після спадкоємного панування протягом кількох століть, і коли право вищої влади захоплює людина, що вчора був рівним з усіма перед верховною властию, а сьогодні долженствует почати собою нову династію, — тоді, природно, розгнуздується у всіх пристрасть властолюбства. Кожний думає: якщо він міг бути вибраний, чому ж я не міг? Чим він краще мене, і чому не я краще його? Але щасливий властолюбець силою й хитростию змушує мовчати всіх і все; страсті вмовкають, але до часу, до випадку…
Природно, у кого ні, відносно придбання верховної влади, освяченого століттями права законної спадщини, — тому, щоб змусити в собі бачити не викрадача влади, а владаря по праву, залишається обпертися тільки на право особистої переваги над усіма, на право генія. Тільки на умові цього права юрба погодиться безумовно визнати панування людини, що у цивільному відношенні ще вчора стояв нарівні снею.
чиБуло за Годуновим це право?
Немає!
И от де розгадка його історичного значення і його історичної долі: він хотів відігравати роль генія, не будучи генієм, — і зате впав трагічно й захопив за собою падіння свого роду… {404}
Така людина є особу трагічне; така доля є законне надбання трагедії. І що б міг зробити Пушкіна зі своєї поеми, якщо б глянув на ідею Бориса Годунова із цієї крапки!
У якій би сфері людської діяльності не виявився геній, він завжди є уособлення творчої сили духу, вісник відновлення життя. Його призначення — увести в життя нові елементи й через це рушити її вперед, на вищий щабель. Явище генія — епоха в житті народу. Генія вже ні, а народ довго ще живе у формах життя, їм створеної, довго — до нового генія. Так Московське царство, що виникло силою обставин при Іоанні Розжарюєте й затверджене генієм Іоанна III, жило до Петра Великого. Той не геній в історії, чий утвір умирає разом з ним: геній по шляху історії пролагает глибокі сліди свого існування довго після своєї смерті
Борис Годунов була людина незвичайно розумний і здатний. Царедворець жорстокого царя, він умів потрапити до нього в милість, не забруднивши себе ні каплею крові, жодним безчесним учинком. Але це уменье пояснюється почасти спритно рассчитанною женитьбою на дочці ката, Малюти Скуратова. У цій рисі виказивается спритний царедворець, але генія ще не видно. Усякий, навіть самий обмежений, але хитра людина зуміла б расчесть вигоди такого шлюбу в царювання Грозного; але геній, може бути, і не зважився б на такий розрахунок, танучи в собі величезні задуми на майбутнє: титло зятя ката Малюти Скуратова було ненависно того народу, владикою якого згодом зробився Годунов. Повторюємо: розрахунок тонкий, хитрий, але не геніальний; у ньому видний придворний інтриган, а не майбутній великий государ… Годунов робиться зятем спадкоємця, а по смерті Грозного — членом верховної думи, — і Грозний йому особливо, повз старших бояр, заповів дотримувати царство. Ніякі відьми не пророкували цьому новому Макбетові його майбутньої величі; але його голові було від чого закружитися й без пророкувань!
Це фантастичне счастие він міг прийняти за краще із всіх пророкувань! Він знищив верховну думу й офіційно був названий правителем держави: тільки для годиться подавав голос у царській думі, але вирішував всі дела самовладно, приймав послів, домовлявся з ними й давав їхній свиті цілувати свою руку… На троні сидів цар по ім’ю, молчальник і молельщик по суті, якому вручив своєму родичеві й улюбленцеві всю владу свою, «избивая мирські суєти й докучання…» Чого бракувало Годунову? — тільки престолу… І він досяг його.
Як правитель і як цар, Годунов виявив багато розуму й багато здатності, але анітрошки генія. У тім і іншому випадку це був не більше, як розумний і здатний міністр, — але не Сюлли, не Кольбер, які вміли відкрити нові джерела державної сили там, де ніхто не підозрював їх; ні, це був міністр, що з успіхом вів державу по старої, уже прокладеній колії, на підставі збереження status quo {Існуючого порядку. — Ред.}. Насильницька смерть царевича, — хто б не був її причиною, — уже кинула на нього тінь підозри в очах народу, і ця підозра всіма силами збуджували й підтримували вороги його — бояри, які, природно, ніяк не могли простити йому присвоєння того, на що кожний з них уважав себе в точно такому ж, як і він, праві. Як правитель, Годунов, не міг вносити нових елементів у життя держави, яким керував не від свого ім’я. Подібна спроба могла б розбудувати всі його плани й погубити його. Але коли він зробився царем, тоді він неодмінно повинен був з’явитися реформатором-зиждителем, щоб змусити й народ і ворогів своїх — бояр забути, що ще недавно був він таким же, як і вони, підданим. Але що ж він зробив для Росії, зробившись її царем? і яким царем — самовладним, воля якого для народу була воля божия? Чого б не можна було зробити з такою властию, подкрепляемою генієм!
Але, і зробившись царем, Годунов залишився тим же розумним і спритним правителем, яким він був при Феодоре. Над навколишніми його боярами він мав особистих переваг не більше, як настільки, щоб образити своєю перевагою їхнє самолюбство, їхня обмеженість і посередність, але не настільки, щоб скорити їх цією перевагою, змусити їхню пащу перед ним, як перед істотою вищого роду… Він спритно розіграв комедію, по щасливому вираженню Пушкіна, морщившись перед короною, як п’яниця перед чаркою провина; він змусив себе обрати, а не сам оголосив себе царем; він довго виявляв якийсь жах до думки про верховну владу й довго змушував себе благати. Але ця комедія навіть надто тонко була розіграна, і в ній переглядає не образ великої людини, що завжди прямо йде до своєї мети, навіть і тоді, коли йде до неї не прямою дорогою, а образ » маленького-великої людини», сміливого інтригана