За маленькою, але прелестною сценою в замку Мнишка в Самборе треба знаменита сцена у фонтана. У ній Самозванець є молодцем, що готовий забути свою справу для любові, а Марина — холодною, честолюбивою женщиною. Взагалі ця сцена дуже гарна, але в ній начебто чогось бракує або начебто переглядають якісь помилкові риси, які важко й указати, але які проте роблять на читача не зовсім вигідне для сцени враження. Здається, чи не перебільшив поет любов Самозванця до Марини, чи не зробив він із хвилинної примхи почуттєвої людини якусь глибоку пристрасть? Самозванець у цій сцені занадто щирий і шляхетний; пориви його занадто чисті: у них не видно майбутнього розбещувача нещасної дочки Годунова… Здається, у цьому полягає помилкова сторона цієї сцени. Нерозсудливість Самозванця, його божевільне визнання перед Мариною в самозванстві зовсім у його характері, палкому, відважному, зухвалому, на всі готовому, але рішуче не здатному ні на що велике, ні на який глибоко обміркований план; зовсім у його характері й миттєві пориви тваринної чуттєвості, але навряд чи в його характері людське почуття любові до жінки. Характер Марини дивно добре витриманий у цій сцені
Сцена на литовській границі між молодим Курбским і Самозванцем до того нудотна, фразиста й виконана порожньої декламації, видаваної за пафос, що важко повірити, щоб вона була написана Пушкіним…
Сцена в царській думі між Годуновим, патріархом і боярами може бути гарна, навіть чудова тільки з пушкінської точки зору на участь Годунова в смерті царевича; якщо ж дивитися на неї інакше, вона здасться искусственною й тому ложною. Але в ній є дві превосходнейшие риси: це мовлення патріарха про чудеса, що творяться останками царевича, і про дивовижне зцілення старого пастуха від сліпоти. Друга риса — спритний зворот, яким хитрий Шуйский виводить Годунова із замішання, у яке привело його несподіване речення патріарха
Сцена на рівнині, біля Новгорода-Сіверського, дуже цікава своею жвавістю, характером Маржерета й навіть пестрою сумішшю мов і осіб. Сцена юродивого на Кремлівській площі може бути полічена навіть за чудову, але тільки з пушкінської точки зору на винну совість Бориса. У сцені під Севском Самозванець змальований дуже вдало, особливо гарна ця риса
Самозванець
Ну! про мене як судять у вашім стані?
Бранець
А говорять про милість твоєї,
Що ти-мов (будь не в гнів) і злодій,
Амолодец.
Самозванець (сміючись).
Так це я на ділі
Имдокажу.
У сцені в царських палатах, між Годуновим і Басмановим, обоє ці особи є в якімсь дивному світлі. Годунов сбирается знищити місництво (!!). Басманов цьому, зрозуміло, радий. Обоє вони міркують про керування народом, і Годунов остаточно вирішує:
Ні, милості не почуває народ:
Твори добро — не скаже він спасибі;
Грабуй і страти — тобі не буде гірше.
Басманов за це величає його «високим державним духом», бажає йому скоріше попоратися з Отрепьевим, щоб потім «зломити ріг родовому боярству». Але от Борис умирає, от дає він останні наставляння своєму спадкоємцеві: що ж особливого в цих наставляннях? З них чудово тільки одне:
Не змінюй теченья справ. Звичка —
Душу держав…
У цьому, як і у всім іншому, що говорить умираючий Годунов своєму синові, видний цар розумний, здатний і досвідчений, котрий був би одним із кращих царів росіян, якщо б престол дістався йому по праву спадщини, — але занадто обмежений розум для того, щоб усидіти на захопленому троні…
Лемент мужика на амвоні лобового місця: «в’язати борисова щеняти!» — жахливий, — це голос усього народу, або, краще сказати, голос долі, обрекшей на загибель рід нещасного честолюбця, що взяв на себе тягар не під силу… Пушкіна неодмінно хотів отут виразити голос долі, обрекшей на загибель рід лиходія, царевбивці… Може бути, це було й так; але запитуємо: який з Годунових більше трагічна особа — царевбивця, покарана за злодіяння, або гідна людина, занепалий за браком геніальності? Трагічна особа неодмінно повинне збуджувати до себе участь. Сам Ричард III — це чудовисько лиходійства, збуджує до себе участивши исполинскою міццю духу. Як лиходій, Борис не збуджує до себе ніякої участі, тому що він — лиходій дрібний, легкодухий; але, як людина чудовий, так сказати, захоплений судьбою взяти роль не по собі, він дуже й дуже збуджує до себе участь: бачиш необхідність його падіння й все-таки жалуєш про нього…
Чудове закінчення трагедії. Коли Мосальский оголосив народу про смерть дітей Годунова, — народ у жаху мовчить… Отчого ж він мовчить? хіба не сам він хотів загибелі годуновского роду, хіба не сам він кричав: «в’язати борисова щеняти»?.. Мосальский продовжує: «Що ж ви мовчите? Кричите: так здраствує цар Димитрий Іванович!» — Народ мовчить
Це останнє слово трагедії, що містить у собі глибоку рису, гідну Шекспіра… У цій безмовності народу чутний страшний, трагічний голос нової Немезиди, що вирікає суд свій над новою жертвою — над тим, хто погубив рід Годунових…