Борисов Л. : Під прапором Катриони. Частина четверта. Скитания. Глава друга «Нептун», — підказав Симпсон.
— «Одинадцять тисяч дівши», — не думаючи й радуючись знахідці, вимовив Луи. — Непогано, а? Я засяду в каюті й з ранку до вечора буду писати оповідання. Для роману мені потрібний розбіг. Для осілого життя — гроші. Подорожуючи, витрачаєш їх менше. Мандруючи, збагачуєш себе й пам’ять.
Крім того, я ненавиджу готові істини. Коротше говорячи — геть із Парижа! Із серпня по грудень Луи плавав по ріках Франції; його настрій мінявся щогодини: вдавалася фраза, дотепно й жваво будувався діалог — Луи жартував, наспівував, розповідав анекдоти, придумував веселі історії із зухвало несподіваними кінцями. Не давалася фраза, слова не розходилися парами від центра речення до флангів, абзац подібно німому лише ворушив губами — і Луи ні з ким не розмовляв, був зол на себе й команду. У такі годинники він писав довгі листи Фенни, даючи ради, як надійти в такому-те юридичному казусі й що робити, якщо життя взагалі не задається.
«У таких випадках нічого не слід робити, тому що можна зробити не те, що треба, — писав він, закреслював цю фразу, але так, щоб можна було неї прочитати, і зверху з розбірливістю друкованого тексту писав: — Я не знаю, що робити, але впевнений, що ми незабаром будемо разом і я скажу, як сильно, як гаряче люблю тебе…» Луи мріяв про плавання в океані на великому кораблі, що йде під вітрилами, а у випадку потреби його труби димлять і величезний сталевий гвинт пінить воду. За штурвальним колесом коштує сивовусий морський вовк і напівголосно наспівує, а по палубі расхаживает капітан — чистих кровей морський вовк; він зовні схожий на сера Томаса; він гарчить на те, що бортова хитавиця підсилюється, що сонце сіло «у бруд хмар» і вітер пахне вапном; це значить, що десь неподалік перебувають коралові рифи, треба дивитися, що називається, в обоє. На цьому кораблі є пасажир, дуже багата людина; капітан зобов’язаний доставити його на острів у Тихому океані, однаково на який. Цей пасажир — Фенни Стивенсон, і ще один пасажир — Ллойд Осборн. У такому випадку, і ще один пасажир. Хто ж саме? Життя здається нескінченної, про смерть думаєш іноді тому, що геть усе стариться, зношується й тільки слон, щука й ворон живуть двісті, триста й навіть чотириста років… Один з матросів на вітрильнику «Одинадцять тисяч дівши» розповідав усілякі морські історії, причому брехав напропалую, плутаючи дати й відважно зміщаючи океани й держави; французам він давав англійські імена, і навпаки.
Людовик XIV у його оповіданнях вів пунічні війни, а Карл I боровся з Наполеоном Бонапартом. Луи записував цю захоплюючу брехню, згодом вона йому придалася: матрос був майстром точних і спостережливих характеристик, несподіваних порівнянь, що запам’ятовуються епітетів «Можна змусити вірити й неправдоподібному, — міркував Луи, — і, як я бачу, саме важке в тім, щоб тебе слухали, коли ти повідомляєш тільки правду. Справа, видимо, не в правді або неправді, а у твоєму власному відношенні до факту або вимислу. По суті, вимислу немає.
На світі все можливо, усе трапляється в житті. Важливо знати, в ім’я чого ти видумуєш, заради яких цілей говориш правду. А неї знають і без тебе…» Думки ці, природно, приводили Луи до основного, головному у всіх його міркуваннях: для чого й кого я буду писати, що саме я скажу, куди поведу й що я знаю?
У його свідомості важко ворочався художник, обдарований і сильний. Співрозмовниками у свідомості минулого й депутати від хворих легенів і з побуту й усього того глибоко особистого, що мовою людей усього миру зветься одним словом: «серце». Свої фантастичні оповідання про пригоди з людьми на суші й морі, таємничі історії, які він писав у вільний час (дозвілля було так багато, що ніч і сон без іронії називалися справою), посилали в Лондон на ім’я Хенли, що редагував журнал і вже встиг скласти з оповідань свого мандрівного друга цілий збірник за назвою «Новели тисячі й однієї ночі». Фенни Осборн виїхала в Америку, щоб клопотати про волю заради себе й Луи. А він знову, в одязі мандрівника, верхи на ослику подорожує по Франції й на питання друзів: «Навіщо? До чого?
» — відповідає: «У мене виходить книжка нарисів, що я назву „Подорожі на ослу“. Одні сидять будинку й складають, іншим необхідні життєві бури, щоб потім люди сприйняли їх як захоплююче читання.
Мені варто бути самим собою в ім’я збереження енергії, що називається Р. Л. З».
Улітку 1878 року Луи закінчив подорож. Він продав ослика й відправив у Лондон рукопис, названий так, як йому й хотілося, і лист Госсу, у якому він поздоровляв свого друга, що недавно женився, і в самому кінці написав небагато про себе: «Я заздрю Вам, у Вас є дружина, затишок, у майбутньому дитина… Вам здається, що моє існування — це саме життя. У дійсності це саме очікування.
У всіх коротких опер довгі увертюри. Я піднімаю завісу, диригент дає сигнал хору, драматичний баритон коштує за лаштунками, очікуючи свого виходу на сцену. Його майже ніхто не знає, але про нього вже говорять. Арію, що він приготував тільки для себе, має бути співати для двох тисяч слухачів. Він має намір імпровізувати, але в лад музиці, звичайно, а неї писала доля…» Пройшло кілька тижнів, і Луи вирішив знову все кинути, зневажити радами друзів, махнути рукою на літературний успіх і їхати до Фенни Вамерику. — Не пущу, — сказав лікар, тільки глянувши на Луи й не бажаючи вислухувати його легені й серце. — Ви вмрете в дорозі, не витримаєте такої важкої, стомлюючої подорожі.
Підійдіть до дзеркала, подивитеся на себе, — на кого ви схожі! Кістяк, обтягнутий пергаментом! — Лікареві й покладається говорити щось подібне, — посміхнувся Луи й подивився видали в дзеркало: у безпристрасній, таємничій глибині його стояла висока, худа людина, і Луи злякався, відвів ока й дав собі слово надалі не посміхатися, не походити на Гуинплена… — Вам двадцять вісім років, — не вгамовував лікар, — а по особі кожний дасть не менше сорока, містер Стивенсон! — Ого!
— посміхнувся все-таки Луи, відходячи убік від дзеркала. — Це саме те, що мені потрібно: я зобов’язаний бути старше миссис Осборн років на десять, на дванадцять — Божевілля! — сказав лікар — Звичайно, — невесело погодився Луи. — Воно мене наздогнало, і мені добре, краще, ніж вам, месье Ескулап, — ви каркаєте, а я зовсім інша птах — Десять днів в океані на пароплаві, тиждень у вагоні поїзда, не знаю, скільки днів у візку, — продовжував лікар і, нелюб’язно кивнувши головою, демонстративно скинув голову й пішов, по-воєнному крокуючи Через п’ять днів Луи вже бродив по палубі океанського пароплава «Девония». У третьому класі (Луи значився серед пасажирів другого класу), на носі судна, співали, танцювали й плакали емігранти.
Крута хвиля, подібно тигрові, з ревінням перестрибувала через голів цих людей, окативая їхньою піною. Луи сідав на зв’язку канатів і тихенько підспівував скандинавам, полякам, росіянином, німцям, румунам, австрійцям. Йому передавалася їхня туга; він, не знаючи мови всіх цих чужих для нього людей, угадував і розумів кожне слово.
Коли ж вони переходили до пісень веселим, він замовкав, дивуючись тому, що горе й страждання мають якусь загальну мову, зрозумілий і німцеві, і росіянинові, і норвежцу, а радість і щастя ще не знайшли якоїсь єдиної музичної ноти, що керує людським словом. Луи здавалося, що повинне було б бути навпаки: кожний страждає по-своєму, але радується однаково. Виявилося, що це не так, — у всякому разі не так, коли співають. «Але плачуть вони однаково», — сказав собі Луи.
І йому теж хотілося плакати, і він утирав на своїх очах сльози, які називав слізьми жалю, співчуття. Він плив до берега щастя, але й від щастя плаче людина, — не чи правда? Так, правда, але завжди в мінуту зустрічі з тим, що приносить радість; і тільки горе й велике страждання вимагають попередніх, підготовлених сліз, як і повного мовчання, коли горе засвідчене, коли ніщо й ніхто вже не допоможе людині У Нью-Йорку Луи пробув тільки один день. На поромі він переправився в Джерсей, а там сіл у поїзд. Вірніше, точніше буде сказати, що він увійшов у вагон, але сісти не вдалися, — всі лави були зайняті, і кількість людей, що стояли, утроє перевищувало норму. Поїзд діловито біг у Каліфорнію — країну золота, новий капіталістичний рай, споганене Ельдорадо. Луи вийшов з вагона в Сан-Франциско.
Через дві години він довідався, що Фенни з дочкою й сином три тижні назад виїхав у Монтереи, а це південніше миль на сто двадцять. У Луи незмога продовжувати подорож. Він із працею дихається Він продовжує подорож Він купує коня, сідає в сідло і їде — дуже схожий на Дон-Кихота, справжній Дон-Кихот. «Кінь слухався мого голосу, я їй говорив: „Здається, ліворуч“, — і вона тарабанила копитами по дорозі, що тяглася праворуч. Так, всупереч моїм наказам, вона доставила мене, куди мені було потрібно, підігнула ноги в колінах, забарилася з мінуту, поки я не встав поруч її, і перекинулася на бік, безмовно косячи на мене розумним оком. Я поцілував її в голову, назвав моїм шляхетним другом і, доручивши турботам випадкового пішохода, валандаючись від голоду, утоми й болю в груди, покрокував під звуки серенад і тріск кастаньет на Альватадо-Стрит…» Усе, що довелося випробувати Луи, згодом увійшло в його романи, які він називав «поезією обставин» — на противагу драмі — «поезії положень».
Луи й самому болісно хотілося «угомонитися», почати осілий спосіб життя, щоб працювати й працювати, але… Якби не було цього «але», життя перетворилася б для нього в стояче болото й він не займався б мистецтвом, і насамперед не було б музики, що примиряє з усіма й усякими життєвими «але», що протестує в ім’я постійного неутолимого руху вперед, що нагадує про те, що вона тому тільки й існує, що ні літературі, ні живопису не під силу затвердити могутність життєстверджуючого «але»… Так, але… або інакше: борися — і ти переможеш, а там прийдуть нові «але» для твоїх дітей, держави, усього земної кулі, — так думав Луи. Треба працювати, але не влаштоване життя.
Батько не надсилає грошей. Фенни Осборн ще не одержала розлучення.
Усе готово для роботи, сідай і пиши, але — у якому будинку й де саме є для тебе стіл, стілець, папір? Усе залиш і віддай себе покликанню!
Божественна аксіома, але — через три місяці після того, як Луи оселився в бедном, старому домішці й щодня міг витрачати на себе злидарську суму, хворобу уклала його в постіль. Він пише другові своєму Бакстеру, що живе в Единбурзі: «Продай мою бібліотеку й негайно прийшли гроші…» Бакстер показав лист серові Томасові — Мій син виїхав, не попрощавшись із мною, — сказав сер Томае. — Він губить нас усіх.
Це ганьба, гнів божий, глузування й… — сер Томас (як він схуд, обрюзг, зсутулився) часто заморгав очами, і особу його звели судорога Бакстер не виконав доручення Луи; він послав йому все, що мав у своєму гаманці «ВАШ СИН УМИРАЄ В НЬОГО ГНІЙНИЙ ПЛЕВРИТ РОБЛЮ ВСІ ЩО МОЇХ СИЛАХ НЕ СПЛЮ СИДЖУ ПОРУЧ НЬОГО НОЧАМИ ЛЮБЛЮ ЙОГО ПОВАЖАЮ ВАС І ВАШУ ДРУЖИНУ ЦЮ ТЕЛЕГРАМУ ПРОСИТЬ ПОСЛАТИ ЛУИ ВІН ОБОЖНЮЄ ВАС ПРОСИТЬ ПРОСТИТИ ЙОГО ЛЮБОВ’Ю ФЕННИ ОСБОРН». У той же день Луи одержав телеграму-блискавку: «РОЗРАХОВУЙ НА ДВІСТІ П’ЯТДЕСЯТ ФУНТІВ СТЕРЛІНГІВ У РІК ЦІЛУЄМО МАТІР БАТЬКО». — Дивуюся, як ще він живе! — сказав лікар Фенни Осборн. — Його вага сорок три кілограми. Шия — тридцять чотири сантиметри. Груди… Ні, це чудо, все це перекидає всі висновки науки!
Луи видужав, всупереч науці. Його врятувала турботливим, материнським відходом Фенни.
За час хвороби він прочитав багато книг — Бальзака, Шекспіра, Вальтера Скотта, Гюго. Він задумав писати роман «Принц Отто». У книгах йому подобався й вражав його порядок, цілеспрямованість, гармонія розташування частин, органічний розвиток характерів — все те, чого він ніколи не спостерігав вжизни. «Життя дивовижне, нескінченна, у ній немає логіки, — писав він Кольвину, — вона рвучка і їдка на смак. Створення мистецтва, у порівнянні з нею, відточено, закінчено, розумно, плавно… Життя діє на нас грубою силою, як нечленороздільний грім, мистецтво вражає наше вухо серед більше голосних звуків дійсності, як наспів, створений розумним музикантом…» У паї 1880 року Фенни Осборн одержала нарешті розлучення, і дев’ятнадцятого числа того ж місяця вона стала дружиною Луи.
Сьомого серпня того ж року Фенни Стивенсон, її син Ллойд, дочка Ізабелла зі своїм чоловіком Джоем Стронгом і Луи сіли на пароплав, що йде в Англію. Мати й батько Луи приїхали в Ліверпуль, щоб зустріти сина. З ними був і Сідней Кольвин. … Луи під руку з Фенни стояв на палубі, удивляючись удалину. З рідного берега тягло димком із труб пришвартованих судів. Луи галасливо дихав, жадібно роздмухуючи ніздрі.
Щоки його ніжною павутинкою офарблював рум’янець.