Бухарин H. И. (політичний портрет)
ВВЕДЕННЯ
БУХАРИН Н. И. ( 1888-1938) — діяч більшовицької партії, теоретик, економіст. Член партії з 1908 року, входив до складу Московського комітету; неодноразово піддавався арештам; з 1911 року — в еміграції. Після повернення з еміграції навесні 1917 року брав активну участь у підготовці й проведенні Жовтневої соціалістичної революції. Виступав проти висновку Брестського миру; пізніше визнав свою помилку. Під час профспілкової дискусії ( 1920-1921) допускав коливання. В 1923-1927гг. зіграв важливу роль у боротьбі із троцькізмом. Брав активну участь у теоретичній розробці ряду питань соціалістичного будівництва. В 1917-1934 гг. обирався членом ЦК партії, в 1934- 1937 р. — кандидатом у члени ЦК;з1919 року — кандидат у члени, а з 1924 по1929р. — член Політбюро ЦК. Займав керівні пости в ЦИК СРСР, Виконкомі Комінтерну (з 1926 року — голова) . З 1929 року — академік АН СРСР. Був необґрунтовано репресований. 4 лютого 1988 року пленум Верховного Суду СРСР виніс постанову про скасування вироку й припиненні справи у відношенні Н. И. Бухарина. 10 травня 1988 року президія АН СРСР прийняв рішенні відновити посмертно у званні дійсного члена АН СРСР(академіка) Бухарина Миколи Івановича. 21 червня 1988 року Комітет партійного контролю КПРС відновив Н. И. Бухарина в рядах Комуністичної партії (посмертно) . (Біографічна довідка підготовлена Інститутом марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Стивен Коен) .
Винятково сміливий політичний курс історичного значення був прийнятий радянською державою після того, як Михайло Сергійович Горбачов став Генеральним секретарем ЦК КПРС в 1985р. Завдяки цьому курсу політичні й інтелектуальні дискусії, як видно з радіо — і телепередач, газет, журналів і різного роду виступів громадськості, стали незрівнянно богаче, цікавіше й значніше, ніж у кожній із провідних країн сучасного миру. Центральне місце в дискусіях, присвячених характеру й майбутньому країни, а також вибору шляхи, якому необхідно зробити вже сьогодні, займає багатогранний, нерідко повний внутрішнього драматизму й емоційних сплесків суперечка про минуле Радянського Союзу й особливо питання: чи виявляла собою нова економічна політикка, що Ленін увела в 1921 р., а Бухарин пізніше розвив і захищав, життєздатну альтернативу «Великому перелому», здійсненому Сталіним. Тому в даному рефераті я хотів показати історичну роль Бухарина особливо у фатальний період 1928-1929 гг., коли він разом з А. И. Риковим і М. П. Томським очолював так звану «праву опозицію» політиці Сталіна. Мій реферат присвячений також більшовицької революції й одному з її самих значних і великих діячів Миколі Івановичу Бухарину. У плині багатьох десятиліть Бухарин перебував у центрі бурхливих подій в історії більшовицької партії й Радянської Росії. Але проте найчастіше умалчивается, яке високе положення займав Бухарин — видатний діяч першого ленінського революційного керівництва, член Політбюро ЦК партії до 1929 року, головний редактор «Правди» і в плині багатьох десятиліть офіційний теоретик радянського комунізму, а також фактичний керівник Комуністичного Інтернаціоналу з 1926 по 1929 р. Його роль особливо підсилилася після смерті Леніна — він став (поряд зі Сталіним) одним з керівників партії в період з 1925 по 1928 р., головним творцем її помірної політики, що повинна була привести до еволюційного шляху економічної модернізації й соціалізму; під час фатальних подій 1928- 1929 р. він став лідером антисталінської опозиції й навіть після поразки залишався символом більшовицького опору розвитку сталинизма в 30-х роках. У такий спосіб нижче я хотів би показати зміст політичної боротьби междусталинско-бухаринским і зиновьевским таборами. Створення так званого дуумвірату й криза тріумвірату, відносини між лідерами партії, роль Бухарина в розгромі опозиції. Так само хотілося б відзначити й економічні програми, запропоновані Бухариним, усвідомлення й зміст поразки, недоліки помірної політики, внесення нових речень про реформи в промисловості й у сільському х-ві. У третьому розділі я спробував розповісти про процес «падіння» особистості Бухарина, безпідставних обвинувачень висунутих проти нього Сталіним і Молотовим. Так само зачіпається й положення в партії в 1929р. і початок правління культу особистості й проведення сталінської «революції зверху».
Розділ 1
Дуумвірат: Бухарин і Сталін
У першій половині 1925 року, у віці тридцяти шести років Бухарин поступово очолив разом зі Сталіним нове керівництво більшості в Центральному Комітеті; для Бухарина настав період його найбільшого впливу на радянську політику. Їхня коаліція виникла в результаті розірвання антитроцькістського тріумвірату, що став розпадатися наприкінці 1924 року й остаточно раз валився в 1925 р., коли Зинов’єв і Каменев спочатку таємно, а потім відкрито кинули виклик Сталіну як керівникові партійного апарата й Бухарину як вираразителю партійної ідеології й політики
Створення дуумвірату пояснювалося наступними арифметичними міркуваннями. В 1925 році Політбюро складалося із семи повноправних членів — Троцкого, Зинов’єва, Каменева, Сталіна, Рикова, Томського й Бухарина, що стали його повноправним членом після смерті Леніна. Перші троє стояли тепер в опозиції до офіційної політики, хоча до весни 1926 р. вони не виступали спільно. Риків і Томський у загальному погоджувалися з політикою, головним виразником якої був Бухарин Об’єднавшись із Бухариним, Сталін відновив четвірку більшості в Политий — бюро проти своїх колишніх союзників — Зинов’єва й Каменева. У свою чергу Бухарин забезпечував офіційну більшість при твердженні тої політики, у яку він жагуче вірив. Крім того, засуджуючи всяку особисту боротьбу, він побічно пояснював джерела дуумвариата: «Люди повинні боротися за більшість, якщо хочуть забезпечити проведення своєї політики, що вважають правильної». Це означало, що блок є найкращою характеристикою більшості в Політбюро, що очолювалося Сталіним і Бухариним. Це був тимчасовий взаємовигідний сполучник, а не єдине угруповання повністю однодумних лідерів. (Бухарин Н. И. Автобіографія. «Діячі СРСР і Жовтневої революції». Енциклопедичний словник Гранат, т. 44, ч. 1) . Подібно колишньому тріумвірату й більше пізньої об’єднаної лівої опозиції Троцкого, Зинов’єва й Каменева, зімкнення сталинско-бухаринского більшості пояснювалося небезпекою, що виходила від загальних супротивників, а не тільки загальними переконаннями. На цій основі, незважаючи на ознаки внутрішньої напруженості, коаліція вистояла як у початковій стадії боротьби при своєму за народженні в 1925р., так і в жорстоких фракційних розбіжностях 1926-1927гг., які зрештою поширилися майже на всі питання внутрішній і зовнішній політиці. Потім, після опозиційного розгрому лівих на ХV з’їзді партії в грудні 1927р., коаліція розпалася. (Стивен Коен. Бухарин, глава 7, стор. 254-255.) .
Сталін дав коаліції, що створилася, організовану владу. З тих пор, кок він очолив Секретаріат партії, тобто став генсеком (в 1922р.) , він старанно й уміло насаджував у партії далеко, що простиралися повноваження, центрального партійного апарата. Сталінська машина влади була продемонстрована на ХIV з’їзді партії в грудні 1925р. Зинов’єв і Каменев виступили на з’їзді, протестуючи проти політики керівництва дуумвірату. Вони були розгромлені 559 голосами проти 65.
Роль Бухарина в коаліції була складніше, але рівною мірою важлива, принаймні на початку. Насамперед він розробляв і формулював економічну політику й ідеологію керівництва в період між 1925 і 1927р. Не становило секрету, що він зіграв провідну роль у рішенні розширювати НЕП; він відкрито висловлювався про це у своїх ідеологічних суспільствах. Він не тільки був натхненником поглядів партійної більшості на питання промислового й сільського розвитку, але й особисто написав «основні частини» резолюції 1925р. по аграрній політиці, які викликали широкі дискусії. (Богденко М. Л. Колгоспне будівництво навесні й улітку 1930р., «Історичні записки», 1980, №76) . Офіційний більшовизм 1925-1926гг. був в основному бухаринским; партія випливала по бухаринскому шляхи до соціалізму. Його впливи поширювалися не тільки на власну партію й на питання внутрішньої політики. Його теорії знаходили систематичне відбиття в резолюціях Комінтерну — наприклад, на засіданні Виконкому Комінтерну у квітні 1925р., він представив 63 нових «тези по селянському питанню. З 1926р., він майже поодинці формував офіційні погляди більшовиків на зовнішній мир, міжнародний капіталізм і робочий рух. (С. Коен. Бухарин, стр 275) .
Взагалі між Бухариним і Сталіним існував наближений розподіл обов’язків: один займався формулюванням питань політики й теорії, іншої керував організованим механізмом. (Богданов А. «Філософія живого досвіду. «, 1970.) Сталін, звичайно, не був неосвічений у політику або в теорії й не був до них байдужний. Будучи завжди обережним політиком, він відмежувався від періодичних промахів свого союзника, таких, наприклад, як гасло «Збагачуйтеся» Усвідомлюючи політичну уразливість деяких теорій Бухарина, він подбав про те, щоб не ототожнюватися з ним, особливо при тлумаченні таких питань, у яких позиція Леніна була особливо невизначеною
Інший організаційний пост Бухарина представляв інший за своїм характером політичний козир. Бухарин разом із Зинов’євим в 1923р. був відповідальним за вироблення політичного курсу й поточну діяльність Комінтерну. Хоча до жовтня 1926р. Зинов’єв формально залишався головою Комінтерну, його поразка в грудні 1925р. привело до того, що Бухарин незабаром став фактично очолювати цю міжнародну організацію. Після офіційного зняття Зинов’єва Бухарин став генеральним секретарем Виконкому Комінтерну й, таким чином, юридично його главою (посада голови була скасована) . Ці сфери діяльності Бухарина (центральні органи печатки й Комінтерн) були його «князівствами». Вони відповідали його загальній ролі в боротьбі більшості проти опозиції; тоді як Сталін вів організовану боротьбу, Бухарин вів війну ідеологічну, його ідеї й контраргументи становили сутність як наступальної, так і оборонної тактики керівництва. На перших стадіях дуумвірату він був зовсім незалежний як ідеологічний боєць
Хоча ці переваги здобували усе більше примарний характер, відношення до них було досить серйозним; це видно з того, яке значення мало в 20-х роках політичні й партійні біографії провідних керівників і які спроби вживали деякі з них. Зинов’єв і Каменев запекло намагалися затушувати свою ганьбу в 1927р. ;їхні опоненти цього не дозволили. Зинов’єв намагався в 1925р. вийти на перший план як теоретик, але одержав відсіч із боку Бухарина. Троцкий намагався якось надолужити своє меншовицьке минуле; цей факт у його біографії завжди використовували супротивники. Сталін, витісняючи своїх суперників, крок за кроком домігся деякого авторитету в Комінтерні, але він був зовсім невідомий як теоретик і болісно сприймав це, що видно зі слів Бухарина, сказаних в 1927р.: «Сталіна з’їдає спрага стати визнаним теоретиком. Він уважає, що йому тільки цього не вистачає. » (Меморандум Бухарина — Каменева р. 1897. Стивен Коен) .
У цьому контексті ясна важлива роль Бухарина в дуумвіраті. Раніше перші тріумвіри поєднувалися в надії, що їхнє колективне положення похитне величезний авторитет Троцкого в партії. Однак тепер Зинов’єв і Каменев порвали зі Сталіним і незабаром об’єдналися з ним. Ілюзія їхнього колективного авторитету спонукала Каменева звернутися до Троцкому: «Досить вас і Зинов’єву виробити єдину платформу, і партія знайде теперішній Центральний Комітет». Троцкий згадував, як він висміював «такий бюрократичний оптимізм» (Бухарин «До питання про троцькізм») , але безсумнівно, що Сталіна приводила в жах сама думка про можливість здійснення надій Каменева. Прихід Бухарина до спільного керівництва зі Сталіним допоміг останньому запобігти цій небезпеці, тому що у відмінності від Сталіна саме його голос була авторитетним у зовні — і внутрішньополітичних питаннях. У теж час Бухарин фактично виступив поручителем генсека, поширивши свою популярність на людину, якого недолюблювали як по особистих причинах, так і через політичні розбіжності
Так виглядав у загальному сталинско-бухаринский дуумвірат. Як спадкоємці Леніна Сталін і Бухарин були високопоставленими партійними лідерами більшості, але не єдиними його великими представниками. Два інших члени Політбюро придбали до цього часу особливу значимість як стійкі прихильники бухаринской політики більшості й рішучих супротивників лівих. Одним з них був Олексій Іванович Риків, що, будучи спадкоємцем Леніна на пості голови Раднаркому й замінивши в 1926р. Каменева на пості голови Ради праці й оборони, займав дві найбільш важливі політичні посади. Іншим був Михайло Павлович Томський, котрий, починаючи з 1918р., був керівником радянських профспілок. Два цих важливих (і забутих) діячі революції були старими більшовиками, повноправними членами Політбюро з 1922р., а тепер прихильниками непу як економічної структури, необхідної для індустріалізації. Разом з Бухариним вони склали в 1928-1929 гг. керівництво правої опозиції проти Сталіна. Сполучник Бухарина, Рикова й Томського, уже помітний, хоча й не цілком виразний, зложився, принаймні до 1926р., скоріше в силу обставин, чим якого-небудь плану
Таким чином, між 1925 і 1928р. Бухарин досяг високих постів у керівництві й впливу в країні завдяки зімкненню однодумців навколо його політики, коаліції зі Сталіним і в умовах вакууму, що виник у результаті відступництва (а потім виключення з партії) трьох інших ленінських спадкоємців. У плині цих трьох років він відігравав важливу роль як керівник. Хоча в остаточному підсумку він допустив, щоб його авторитет використовувався для дій непривабливих і приречених на невдачу
Головною помилкою Бухарина(як втім і його суперників) було небажання або нездатність виявити таку ж чуйність і терпимість до своїх партійних супротивників, виходячи з передумови, начебто економічному й культурному плюралізму радянського суспільства може протистояти якась єдність поглядів усередині партії. З моменту виникнення дуумвірату Бухарин усе більше відчував відтінок мстивості, що приймали внутріпартійні битви. На нараді XIV з’їзду в грудні 1925р., на якому Бухарин підтримав організаційні репресії Сталіна проти ленінградців, Каменев зі збурюванням помітив, що Бухарин відкидав застосування аналогічних мір проти Троцкого в 1923-1924гг. Зі свого місця Троцкий викликнув: «Він дібрав смаку! » Кілька днів через у листі до нього Бухарин відповів: «Ви думаєте, що я ‘дібрав смаку’, а мене від цього ‘смаку’ трясе від голови до ніг»(Цит. у листі Троцкого Бухарину, датованому 6 січня 1926р.) . Видимо, можна знайти пояснення тому, чому Бухарин санкціонував репресії, незважаючи на свої відмовки. У плині напівроку зиновьевци обирали його мішенню грубих нападок. Він не перебільшував, коли скаржився, що вони ігнорували «елементарнейшую справедливість» і «безсоромно мене труїли». Він був зовсім виснажений, подавлений і роздратований. Він знав, якби перемогу одержав Зинов’єв, що ще раніше вимагав суворих заходів проти Троцкого, він не був би більше милостивий (Бухарин, цит. у листі Троцкого. Стивен Коен) .
Підґрунтям погіршення Бухарина зі своїми супротивниками було його партнерство зі Сталіним. Незважаючи на грізні ознаки їхніх майбутніх розбіжностей, а також через тривалі аж до самого 1927р. небажання Бухарина повірити найгіршим сталінським обвинуваченням на адресу опозиції, дуумвірат продовжував існувати. Це був, мабуть, самий неймовірний сполучник в історії, що об’єднала двох діячів, які не мали нічого загального ні по своїх якостях, ні по даруваннях, ні по намірах. Існує уривчасте й непереконливе свідчення про наявність в 1925р. складеного нібито при участі Рикова й Томського плану відсторонення Сталіна з поста генерального секретаря й заміни його Дзержинським (Стивен Коен) . Але будемо сподіватися, що коли-небудь архіви розкриють всю його історію, зрозуміло, складну й болісну
Розділ 2
Криза помірної політики
З 1924 по 1926 р. Бухарин, обговорюючи економічну політику, використовував широкі й часто абстрактні поняття. Теорія була його головною справою; теоретичний спосіб вираження була йому ближче всього. Його відношення до економіки мало філософський характер, тому що він не хотів відривати неї від своєї більше широкої концепції робочо-селянської змички. Бухарин ніколи повністю не відмовлявся від такого підходу до політичних проблем і звичайно волів залишати Рикову виклад деталей і статистики
Зміна стилю збіглася з переглядом і істотними змінами політики Бухарина. Цей процес почався навесні 1926р., коли Бухарин зрозумів, що деякі його економічні посилки виявилися помилковими або застарівають, і тривав протягом 1927р., коли він більш повно виклав свої припущення. Кульмінаційною зміною політики Бухарина з’явився XV з’їзд партії в грудні 1927р. У резолюціях цього з’їзду втілилася переглянута програма Бухарина і його союзників, а також їхнього розуміння нового періоду розвитку радянської економіки
Бухарин підкреслював, що ці зміни не є відходом від тих принципів які він висунув в 1924-1926гг. Переглянуті принципи Бухарина цілком залишалися в рамках непу й допускали, як і колись, на певний час існування значного приватного сектора, індивідуальних селянських господарств, нагромадження приватного капіталу й перевага ринкових виробничих відносин. Проте це були важливі зміни первісної програми Бухарина, що представляли собою відмова від беззастережної опори на вільні ринкові відносини на користь великого втручання держави у вигляді планових інвестицій, збільшення контролю над приватним капіталом і перебудови продуктивних основ сільського господарства. До квітня-томлю 1926г. Бухарин і офіційне керівництво визнали значення двох зв’язаних між собою проблем державного сектора. Далі, він став ураховувати точку зору Преображенський, що хронічною хворобою економіки є недолік промислових товарів, а не низький попит на них. Спочатку Бухарин уважав товарний голод тимчасовим «спазмом», що легко можна було перебороти надзвичайними заходами, поповнивши ринок вітчизняними й імпортованими промисловими товарами. Незабаром він зрозумів, що це була довгострокова проблема, хоча й не вважав її непоправною причиною порушення економічної рівноваги. Оскільки попит і споживання повинні бути рушійними силами індустріалізації, надмірний попит Бухарин уважав позитивним, хоча й неприємному симптомі
Незважаючи на те, що ці два визнання супроводжувалися бадьорими оцінками досягнутих успіхів і планів на майбутнє, Бухарин розумів, що виниклі протиріччя загрожують курсу індустріалізації в цілому і його програмі ринкового обміну державної промисловості із селянським сільським господарством вчастности.
Коротше кажучи, Бухарин визнав тепер необхідність програми капіталовкладень у промисловість, що відрізнялася від програми початку 20-х років двома важливими аспектами: по-перше, необхідністю ще більшого збільшення державних витрат, і, по-друге, їхній розподіл уже не повинне було визначатися головним чином потребами ринку при відставанні, що тривало, важкої промисловості. Визнання того, що подальший ріст залежить від розширення й переустаткування існуючих підприємств, стурбованість повільним розвитком металургії, а також зростаюче побоювання щодо погрози війни істотно зблизили Бухарина й керівництво партії з опозицією лівих, які вважали, що важка промисловість має потребу в термінові капіталовкладеннях
Однак Бухарин був досить обережний і наполягав на тому, щоб ця програма була обміркованої й збалансованої
Два керівні принципи — пропорційний розвиток легкої промисловості й избегание капіталовкладень, що заморожуються в дорогих довгострокових проектах, — повинні були служити керівництвом при капіталовкладеннях в існуючі й споруджувані підприємства. Бухарин сподівався, що безперервний ріст державного споживчого сектора в сполученні із продукцією приватної промисловості й ремісничого виробництва дозволить зменшити товарний голод у період реконструкції. Він указував, що «гола форма» лівих може лише збільшити цю недостачу (Бухарин. «У захист пролетарської диктатури». збірник, стр 225 Погодившись із неминучістю більших витрат, Бухарин був змушений повернутися до «головної проблеми: як у злиденній країні сколотити багатий капітал для індустріалізації? » («Правда» 24 листопада 1924 р.) У цій частині програми істотних змін не відбулося. Бухарин як і раніше затверджував, що жоден із трьох внутрішніх джерел, необхідних для капіталовкладень, ще не використаний повністю. Найважливішим джерелом він уважав як і раніше прибуток, одержуваний у державному промисловому секторі й в інших націоналізованих підприємствах. Одночасно вживали зусилля «раціоналізувати товарообіг», скоротити непродуктивні витрати на державних кооперативних підприємствах, а також зменшити «ножиці» між роздрібними й оптовими цінами» («Правда», 15 січня 1927р. і 2 лютого 1927р. Стивен Коен) .
Значення двох інших джерел обмежувалося по політичних міркуваннях але Бухарин як і раніше був переконаний, що й вони можуть дати додатковий дохід ДО 1926 р. приватний капітал обкладався підвищеним і точніше розрахованим податком Одночасно були зроблені спроби залучити заощадження громадян у державні й кооперативні банки шляхом великої довіри цим інститутом і рубаю. » І нарешті, проблема одержання величезних фондів, необхідних для індустріалізації змушувала Бухарина виявляти велику цікавість до можливій іноземного по моці, хоча ця перспектива швидко звелася на немає через погіршення відносин між Радянським Союзом і капіталістичними країнами («Правда», 28 травня 1926 г) У результаті Бухарин зупинив свій вибір на внутрішніх джерелах. У мовленні на передодні XV з’їзду партії в 1927 р. він попереджав про необхідність на якийсь час потуже затягти пояса. При цьому він знову виразив упевненість у тім, що якщо продумано розпорядитися й належним чином застосувати доступні джерела, те можна успішно здійснити індустріалізацію й без іноземних кредитів, а також без більших труднощів для населення: «Ми думаємо й уважаємо, що за умови… раціоналізації, економії, зниження собівартості, збирання распиленних заощаджень у місті й селі ми ці труднощі переборемо («Правда» 24 листопада 1927 р. Стивен Коен) .
У кожному варіанті програми індустріалізації Бухарин указував на необхідність економічного планування. Тільки план міг забезпечити бажаний характер росту і його темпи, а також найбільш повне використання наявних ресурсів. В 1927 році Бухарин і керівництво партії прийняли ідею п’ятирічного плану для всієї економіки країни. На XV з’їзді партії, що состоялись у грудні, були представлені не реальні контрольні цифри, а загальні директиви. Тому Бухарин у період перед з’їздом спробував визначити поняття «реального» планування
Його концепція включала три основних взаємозалежних речення. По-перше, планові цифри повинні бути розраховані на основі наукової статистики й повинні бути реалістичними. По-друге, і при визначенні й виконанні перспективних завдань «необхідно мати на увазі приблизність нашого п’ятирічного плану».
Планові завдання розглядалися в якості гнучких керівних установок, а не обов’язкових декретів, нав’язаних зверху. Допускалися варіювання таких величин, як розмір річного врожаю й збору зерна. По-третє, головна ідея плану складалося в строгому дотриманні «основних господарських пропорцій у країні» а саме, необхідного співвідношення між важкою й легкою промисловістю й сільським господарством, між планованим обсягом продукції й очікуваним попитом на засоби виробництва й предмети споживання
Неясно, якою мірою був необхідний перегляд аграрної програми Бухарина. У цьому питанні він проявляв значно меншу рішучість. Однієї із причин незмінності аграрної програми Бухарина було те, що вона виправдувала себе. Показники врожаю, продаж і здачі державі сільгосппродукції в 1925 і 1926 р. а також у перших трьох кварталах 1927р. відповідали очікуванням і навіть перевершили їх. З 1926р. по листопад 1927р., коли з’явилися перші ознаки різкого зменшення держпостачань, у висловленнях Бухарина із приводу зернової проблеми була помітна самозаспокоєність. Він говорив, що періодичні труднощі з держпостачаннями зерна викликалися неправильною політикою цін і відповідних помилок виконавчих органів, а зовсім не «зерновим страйком кулаків, як це затверджувала опозиція в 1926р. Наснага Бухарина із приводу того, що державні й кооперативні підприємства встановили «зернову монополію», затримало його реакцію на важливу проблему: річне зростання сільськогосподарського виробництва серйозно відставав від росту промисловості, що було лиховісною диспропорцією промислового виробництва. У жовтні 1927 р. Бухарин оголосив про важливу зміну в офіційній аграрній політиці, що проводилася з 1925 р. Пояснюючи, що за останні два роки «командні висоти» держави зміцнилися, що смичка із селянськими масами забезпечена, а куркульство соціально «ізольоване», він заявив, що стало можливим почати «настання проти кулака», щоб обмежити його «експлуататорські тенденції» (Бухарин Н. И. У захист пролетарської революції. с. 202-211) . Ці пояснення не переконали Троцкого: «Сьогодні — збагачуйтеся! «, а завтра — «Геть кулака! » Це легко говорити Бухарину. Він береться за перо — і готово. Йому нема чого втрачати. » (Trotsky Leon. The real Situation in . New-York, 1967, стор. 11. Стивен Коен) .
Ця заява частково означала скасування сільськогосподарських реформ 1925 р. Повністю закрилася двері «кулацкому рішенню» сільськогосподарських проблем Радянської Росії. Політика Бухарина усе ще орієнтувалася на індивідуальні селянські господарства й нагромадження приватного капіталу й на комерціалізацію сільського господарства. З огляду на його нові прагнення до індустріалізації, здається дивним, що Бухарин вибрав цей момент, щоб відговоритися від розширення сільськогосподарського виробництва в найбільш продуктивних селянських господарствах. Він сподівався компенсувати втрати й навіть одержати виграш двома способами з метою збільшення продуктивності сільського господарства. По-перше, Бухарин призивав до інтенсивної допомоги держави з метою подолання «варварської примітивної обробки землі» селянами-одноосібниками. Удосконалені методи культивації, добрива, іригації, створення нових сортів зернових культур і елементарна освіта — от що дотепер ігнорувалося й що тепер Бухарин призивав використовувати для «раціоналізації» і підйому індивідуальних селянських господарств при порівняно малих витратах. По-друге, Бухарин пропонував більше довгостроковий шлях, хоча й пов’язаний з більшим ризиком; він відбивав важливу зміну в його поглядах. План передбачав створення колективних господарств, переважно великих, механізованих кооперативів. Ні сам Бухарин, ні хто-небудь іншої з керівників партії до кінця XV з’їзду привселюдно не виступав з ідеєю переходу до помірної колективізації. Але принцип Бухарина був ясний. Він уважав свої кооперативи альтернативою індивідуальним господарствам або ринковим кооперативам, він розглядав їх як спробу використання додаткових капіталовкладень і матеріальних стимулів з метою створення добровільних об’єднань, нового сектора виробництва зерна для збільшення обсягу сільськогосподарської продукції під час індустріалізації, що намечались. Бухарин наполягав на тому, що приватні селянські господарства повинні залишатися становим хребтом радянського господарства на «кілька десятиліть».
Такі були основні зміни, внесені Бухариним у свою економічну програму напередодні XV з’їзду. Його нові ідеї були добре задумані, але одночасно із цим реалістичні й обережні. Зникла самозаспокоєність, що ліві висміювали як «відбудовну ідеологію». Характерною рисою його нової реалістичної політики було підкреслення значення культурної революції як невід’ємного елемента процесу модернізації економіки, підготовки кадрів утворених робітників, техніків і керівників виробництва й досягнення наукового й технічного прогресу
Крім того, хоча й з деяким запізненням, Бухарин усвідомив деякі недоліки, властивій радянській промисловості й сільському господарству, а так що само підсилилися наслідки цих недоліків. Бухарин уважав, що він урахував все це у своїй політиці. Його переглянута стратегія розвитку економіки в значно більшому ступені будувалася на втручанні держави, на більше строгому контролі над приватним капіталом, на довгостроковому плануванні й реконструкції виробничої основи непівського суспільства. Як і раніше залишалися недозволеними протиріччя між ростом прямих податків і збільшенням заощаджень громадян, між обмеженнями для куркульства й прагненням збільшити валовий обсяг сільгосппродукції, меду завданням зменшення витрат у промисловості й завданням підвищення рівня життя робітників. Крім того, було неясно, чи зможе «раціональне ведення господарства» незабаром дати відчутні надлишки, необхідні для капитоловложений, і чи вдасться зменшити товарний голод настільки, щоб забезпечити безперервний ріст торгівлі сільськогосподарськими продуктами
Але хоча його нові речення запізнилися й, можливо, не цілком укладалися в його теоретичний аналіз, Бухарин більше не зм’якшував гостроти проблем, для рішення яких він пропонував використовувати змішану економіку в різних її формах: максимально розширити можливості існуючих підприємств (для чого не знадобиться значних капіталовкладень) і будувати нові підприємства; з — читати планування з використанням ринкової економіки там, де вона має перевагу. Для програми Бухарина, заснованої на еволюційних методах, помірних цілях і довгострокових рішеннях, був потрібний тривалий період без внутрішніх і зовнішніх криз. Однак і ті, і інші назрівали. Внутрішня криза, гострота якого стала очевидна в жовтні-грудні 1927 г., частково був викликаний запізнілою реакцією керівництва партії на відзначені проблеми. Зовнішня криза, включаючи погрозу війни, в основному не підкорявся контролю
Розділ 3
Падіння Бухарина. Початок Сталінської революції
В 1928-1929гг. на одинадцятому році правління більшовиків і другий раз Росія знову стояла на порозі революції. Хоча ніхто цього не підозрював, до зими 1929-1930гг. вся країна 150 млн. жителів були охоплені лихоманкою сталінської «революції зверху». У порівнянні зі сталінським порядком, що прийшов на зміну, радянський неп 20-х рр. характеризувався наявністю значного плюралізму в авторитарних рамках однопартійної диктатури. Головним прикладом цього була економічна сфера, де 25 млн. селянських дворів робили практично всю продукцію сільського господарства, де мільйони ремісників виготовляли 28% всіх промислових товарів і від половини до трьох чвертей основних предметів широкого вжитку. Незважаючи на зростаючу вагу державного сектора, наприкінці 20-х рр. приватне підприємництво усе ще визначало напрямок радянської економіки
1928-1929 гг. були поворотним пунктом у проведенні й характері політики радянського керівництва. Вони ознаменували перехід від переважно відкритої внутріпартійної політики 20-х рр. і більше раннього періоду до таємної політики 30-х рр. і наступного часу
Зіткнення між бухаринской і сталінської фракціями в Політбюро в 1928- 1929 р. з’явилося проміжним епізодом цього процесу. Хоча обидві фракції, як і колись, шукали підтримки в широких партійних колах, вони робили це більш потай, ніж у попередній період. Відкриті конфлікти не виходили за межі закритих і рідко висвітлювалися в пресі нарад вищого керівництва. На всьому протязі цієї жорстокої сутички обидві фракції привселюдно заперечували своє існування, і лише в середині 1929 р., коли визначився результат, супротивники були офіційно названі по іменах
Це зовсім не означає, що широким партійним колам було нічого не відомо про происходившей усередині сталинско-бухаринского керівництва судьбоносной боротьбі за владу й політичний напрямок. Відомості про розбіжність серед членів Політбюро й ЦК швидко, хоча й з деяким перекручуванням, доходили до нижчестоящих партійних керівників і «кожний грамотний партієць» розумів езопову мову дискусій. (Вагонів Ф. М. «Перший ухил у ВКП(б) і його розгром ( 1928-1930гг.) 1977 р.) . Політичні події, приведшие до сталінського «революції зверху», були й залишаються й донині в багатьох немаловажних відносинах досить мрячними
У числі таких неясностей не останнє місце займає питання про те, у який момент розвалилася сталинско-бухаринская коаліція, у плині трьох років руководившая партією. Це відбулося не раптом. Сховані розбіжності, що супроводжували поворот економічної й комінтернівської політики керівництва вліво в 1927 р., виявилися в перестановці акцентів, нелегких компромісах і політичному маневруванні на состоявшемся в грудні XV з’їзді партії. Розбіжності ці підсилювалися й потім привели до вибуху в перші місяці 1928 р. Остаточна поразка лівих позбавило високого політичного змісту сполучник між Сталіним і правими в Політбюро, а різке зменшення хлібозаготівель наприкінці 1927 р. знищило залишки єдності у внутрішній політику
Прийняте на початку січня 1928 р. рішення вдатися до «надзвичайного», «екстреним» мірам з’явилося поворотною подією. Воно було прийнято одноголосно, але його наслідку майже негайно ж безповоротно розкололи Політбюро. Бухарин, Риків і Томський підтримали це рішення як сумну тимчасову необхідність. Деякі наслідки переходу до «надзвичайних заходів» можна було пророчити, і все Політбюро несло за них відповідальність, однак своєю надмірною жорстокістю й масштабами компанія була зобов’язана головним чином Сталіну
Відносини між Бухариним і Сталіним відповідно погіршувалися. Їх спільні публічні виступи, незважаючи на спроби зберегти видимість єдності ставали ледь прикритими зіткненнями. Словесна дуель прийняла гострий зворот 28 травня, коли Сталін насмілився з’явитися в інституті червоної професури — ідеологічному таборі Бухарина, де виступив із приводу «хлібного фронту» Аудиторія чудово зрозуміла, хто саме є об’єктом його критики, і була зовсім приголомшена. Приблизно в той же час Бухарин став у приватних розмовах називати Сталіна представником неотроцкизма (Сталін И. В. Соч., в 13 томах т. 11 стор. 81-97. Стивен Коен) .
Тим часом Бухарин намагався затвердити свій вплив у Політбюро. У записках підтриманих також Риковим, Томським і Углановим і адресованих членам Політбюро наприкінці травня-червня, він покритикував сталінський курс і докладно виклав власні рекомендації. Бухарин затверджував, що внаслідок виниклих у Політбюро розбіжностей у ньому ні «ні лінії, ні загального часу», і політика день у день просто імпровізується, а тому на планованому 4 липня Пленумі ЦК необхідно провести широку дискусію по всіх спірних питаннях. Хоча Сталін прийняв «дев’ять десятих» сталінських рекомендацій, він не здавався й наполягав на тому, щоб керівництво знову виступило з одностайними резолюціями, що зрештою й відбулося. Бухарин скаржився, що Сталін застосовує в Політбюро ухильну й віроломну тактику. До кінця червня, незважаючи на видимість єдності, у керівництві ніхто не претендував на його існування, та й підстав для нього не було
Політичні розбіжності в більшовицькому керівництві обернулися боротьбою за владу. Прихована боротьба супроводжувалася словесною війною. У газетах, що підтримали фракції, що суперничають, наростала езопівська полеміка; обидві сторони таємно поширювали свої документи
Ціль всієї цієї діяльності полягала в тому, щоб завоювати на свою сторону більшість у Центральному Комітеті, що складався із сімдесятьох одного члена. У міру наближення липневого пленуму боротьба розпалювалася усе сильніше. Угланов і москвичі регулярно радилися з депутатами із провінції, і як видно, провели основну роботу з обробки їх на користь правих. Однак Бухарин розсилав своїх емісарів. У звертанні бухаринцев до членів ЦК підкреслювалася термінова необхідність рішуче порвати з «надзвичайними заходами «і розглядалася шкідлива роль Сталіна в їхньому проведенні. Затверджуючи, що ці міри дають всі економічні результати, що погіршуються, і створюють чревату небезпеку політичної ситуації в селі, вони наполягали на тому, що ні до чого не придатна заготівельна компанія та інші дії Сталін є порушенням рішень XV з’їзду партії й пленумів, що пішли за ним, і що Сталін відповідає за сформоване тяжке положення
Навесні й раннім летом 1928 р. політична могутність правих повинне було виглядати цілком значним; це спростовує думку про те, що Сталін уже був на той час всесильним генсеком, яким він зробився в наступні роки. У доповненні до престижу й впливовості офіційних посад Бухарина Рикова й Томського, голосу їх мали значну вагу у виконавчих органах партії. Бухарин, як видно, розраховував на початку розділити 30 голосів з 71 приблизно нарівно зі Сталіним, якщо інші залишаться нейтральні мі
Як показали наступні події, політичні позиції правих були куди більше уразливі, чим можна було очікувати, судячи із займаних постів і числа союзників. Якщо Бухарин і його друзі формально панували в найважливіших органах однопартійної держави й монополізували символи його влади, то Сталін контролював могутній, що перебуває в тіні кабінет, «партію в партії» (Lewin Moshe «Russian Peasants and Soviet Power: A Study of Collectivization. Evanston, III, 1968. c. 278) . Коли рівновага сил сталася зміщатися на користь Сталіна, його прихильники узялися повсюдно витісняти з насиджених місць керівників, вірних правим або симпатизировавших їм
На самому-те справі Бухарин розумів, що пленум ознаменував велику невдачу правих. Тепер розкол частково виплив на поверхню в ЦК. У міру розгортання дискусії по селянському питанню надії правих на більшість стали зникати. Бухарин розраховував на підтримку велика вага, що мала, делегацій з України й Ленінграда, однак ті відмовилися втрутитися в суперечку. Багато делегатів були щиро стурбовані наростаючою хвилею селянських хвилювань і проявляли коливання, але не хотіли різко критикувати Сталіна або схвалити широкі поступки селянству за рахунок індустріалізації
Формально пленум нічого не змінив. Бухарин і його союзники не потерпіли прямої поразки. Маючи меншості в Політбюро й виявившись не в змозі об’єднати навколо себе Центральний Комітет, вони стояли віч-на-віч із безжалісним, митецьким супротивником. Переляканий таким зворотом справи, Бухарин почав розпачливий крок, що, коли про нього стало відомо, викликав згубні наслідки. У порушенні партійної дисципліни він пішов на особисті контакти з опальною опозицією Зинов’єва й Каменева.
Про те, що відбулося між ними, ми знаємо з уривчастих записів Каменева, які потрапили до троцькістів і були ними таємно опубліковані півроку через. Повіривши слухам про те, що генсек сам мав намір піти на примирення з лівими Бухарин прийшов з метою залучити на своє сторону Зинов’єва й Каменева або переконати їх зберігати нейтралітет. Він, Риків і Томський погодилися в тім, що «було б набагато краще, якби [ми] мали зараз у Політбюро замість Сталіна Зинов’єва й Каменева… Розбіжності між ними й Сталіним у багато разів серйозніше всіх колишніх у нас розбіжностей з вами». Очутившись у гамлетівській ситуації, Бухарин хотів, але не міг вести боротьбу у відкриту, тому що заляканий Центральний Комітет виступив проти всякого винуватця відкритого розколу. «Ми скажемо от людин, що довів країну до голоду й загибелі. А він — вони захищають кулаків і непманів». Бухарин міг сподіватися лише на те, що його обережні дії або якісь зовнішні події здадуться членам ЦК згубну роль Сталіна. Із цими словами він пішов, взявши з Каменева клятву зберігати все в таємниці й попередивши його, що за ним стежать. Протягом цього року вони зустрінуться ще двічі з почуттям пригніченості й безцільності. («Бюлетень опозиції» № 1-2 1929 г., с. 15-17. Стивен Коен) .
А положення в селі все погіршувалося. На підтвердження пророкувань правих літо й осінь принесли нову хвилю селянських хвилювань. У результаті заготівельної кризи, що поглибилося, планові завдання в промисловості ставилися під погрозу, на що Сталін відреагував новою серією примусових і амбіційних мір. До осені 1929 р. «надзвичайні заходи» стали (як побоювався Бухарин) упорядкованою системою державних реквизиций) .
Спочатку ці події не відбилися на розгромленій опозиції. Томського і його прихильників офіційно видалили із профспілок у червні, а Бухарин зі своїми закордонними союзниками був виведений з виконкому Комінтерну в липні. Правда, жодне із цих переміщень не вийшло за рамки квітневого рішення ЦК зняти Бухарина й Томського з високих постів, але залишити їхніми членами Політбюро, офіційно усе що ще перебуває на гарному рахунку
Рішення зрадити ганьбі Бухарина й усе, що він представляє, було прийнято явно по особистій ініціативі Сталіна й була невід’ємною частиною «революції зверху». Метою кампанії була остаточна дискредитація Бухарина, підривши його авторитету як вождя більшовизму, а особливо його репутації «улюбленця всієї партії» і її найбільшого теоретика. У відмінності від Троцкого Бухарин робив найсильніший інтелектуальний вплив на багато сфер партійного життя
Три дні через зібрався ЦК. Дотепер неясно, що в точності відбулося на цьому критично важливому листопадовому пленумі. 12 листопада, слідом за шквалом погроз із боку сталинистов, що вимагали, щоб Бухарин, Риків і Томський виступили з покаянням, не те їх виключать із партії, ті оголосили на пленумі обережне, але отнють не покаянна заява, у якому, визнаючи певні «успіхи», критикували сталінські методи в селі й указували їхній вплив на рівень життя в містах. Сталін і Молотов негайно виступили проти цієї заяви й 17 листопада Бухарина виключили зі складу Політбюро.
Хоча ця заява не була тим самоуничтожительним покаянням, якого домагався Сталін, воно являли собою політичну капітуляцію й кінець бухаринской опозиції
Які б не були її причини, капітуляція Бухарина — найбільшого представника альтернативної «генеральної лінії» — увінчала ривок Сталіна до влади й затвердила його незаперечне верховенство. Вона офіційно відзначалася разом з народженням сталінського культу. 21 грудня, у день сталінського 50-летия, печатка заповнилася влесливими панегіриками на його адресу: він був названий «найбільш видатним продовжувачем справ Леніна і його найбільш вірним учнем, натхненником всіх найголовніших заходів партії в її боротьбі за побудову соціалізму, загальновизнаним вождем партії й Комінтерну. У числі його заслуг згадувалося викриття «антипролетарської, кулацкой» сутності бухаринских ідей. (Сталін И. В. «Збірник статей до п’ятдесятиліття від дня народження» 2-е изд. 1930 р. стор. 10. Стивен Коен) . У наступні роки цей культ перетворився в гучне прославляння Сталіна, якому будуть приписані весь якості й досягнення, що раніше приписувалися партії й керівництву в цілому. Тоді ж закінчилася кар’єра Бухарина (якому було всього 41 рік) як вождя більшовицької революції й «спадкоємця Леніна». Залишалося ще значна «посмертне життя» у політику, але всього лише посмертне життя, не більше.
ВИСНОВОК
Після смерті Сталіна й припинення терору почалася реформація радянського суспільства, відома за назвою десталинизации; вона супроводжувалася повільним (і дотепер не завершеним) переглядом офіційних оцінок у відношенні Бухарина й інших більшовиків, що стали жертвами репресій. Під час піднесення Хрущева його прагнення повернути партії чільну роль спонукало його виступити із широким викриттям і осудом сталінських виступів проти партії. У своєму знаменитому мовленні на закритому засіданні XX з’їзду КПРС у лютому 1956 р. Хрущев, хоча й не преминув виправдати політичний розгром бухаринской опозиції в 1929-1929 гг., все-таки різко засудив сталінський терор 30-х рр., і тим самим побічно обілив його жертви (Khrushcev Nikita S. «The Crimes of the Stalin Era». New-York, 1956. Стивен Коен) .
На початку 60-х рр. Хрущев висунув на перший план питання про Бухарине, що являлись уособленням антисталинизма в партії. У керівництво партії надходили заяви із закликом до повної реабілітації Бухарина, у тому числі лист у Політбюро ЦК партії від чотирьох старих більшовиків, що залишилися в живі: «Людина, названа Леніним законним улюбленцем партії, не може залишатися в списках зрадників і знедолених від партії» (Медведєв Р. А. «До суду історії. Генезис і наслідки сталинизма. «Нью-Йорк, 1974, Стивен Коен) . В 1961 і 1962 р. удова Бухарина, що дозволена було повернутися із сином у Москву після майже двадцяти років, проведених у таборах і посиланні, звернулася особисто до Хрущеву із проханням офіційно зняти з Бухарина пред’явлені йому на суді обвинувачення й повернути йому добре партійне ім’я. Хрущев задовольнив першу частину прохання й, як можна було зрозуміти, відмінювався до виконання другої. У грудні 1962 р. офіційний представник відкинув карні обвинувачення короткою фразою: «Ні Бухарин, ні Риків, звичайно, шпигунами й терористами не були». (П. Поспєлов «Правда», 23 січня 1962 р. Стивен Коен) .
Незважаючи на все це й на прохання, що не припинялися, сім’ї, політична реабілітація не відбулася
Список джерел і літератури
1. Стивен Коен. Бухарин. Політична біографія. 1989 г.
2. Бухарин Н. И. Автобіографія. «Діячі СРСР і Жовтневої революції».
3. Журнали «Питання історії КПРС» № 3,4 1991 г.
4. Богденко М. Л. Колгоспне будівництво взимку й улітку 1930 р., «Історичні записки», 1980 р. № 76.
5. Ключевский В. Історичні портрети. 1990 г.
6. Богданов А. Філософія живого досвіду. 1970 г.
7. Бурлацький Ф. Вожді й радники. 1990 г.
РЕЦЕНЗІЇ
Микола Іванович Бухарин, професійний революціонер, великий політичний діяч і вчений, одна з яскравих фігур в історії більшовицької партії й Радянської держави викликає інтерес і донині. Висвітленню основних напрямків політичної діяльності Бухарина в 1920 — 1930-х рр. присвячений цей реферат. Перед автором стояло важке завдання — проаналізувати основну діяльність Бухарина на тлі складної й суперечливої обстановки, що існує в партії в цей час. Він показує Бухарина в різних ситуаціях, докладно розкриває основні моменти в його політичній біографії, розглядає помилки й омани
Перше, що впадає в око — невідповідність назви «Політичний портрет» і завданнями, у яких автор хотів показати основну політичну діяльність в 30-х рр. Реферат багато в чому неповний і в деяких випадках має місце характер припущень у подачі матеріалу. Може бути це пов’язане з тим, що діяльність і думки Бухарина аж до 1928-1929 гг. в основному відбитих в опублікованих матеріалах, не повністю доступні, а останні його роки життя в більшій частині залишаються неясними. Після політичної поразки Бухарина в 1929 р. мало достовірного з’являлося про нього в радянській пресі, а в плині 20 років після його арешту в 1937 р. він згадувався лише як «ворог народу». Приділяючи особливу увагу внутріпартійній боротьбі, автор недооцінює роль Троцкого, що після смерті В. И. Леніна став претендувати на провідне місце в партії. До того ж Троцкий мав певні заслуги в справі підготовки збройного, організації захисту завоювань революції, відновленні залізничного транспорту й т. д.
Реферат «Бухарин. Політичний портрет» присвячений головним чином проблемам внутріпартійної боротьби в РКП(б) і зокрема одному з її діячів Член ЦК партії Н. И. Бухарину. Як уже було відзначено, назва реферату визначена неправильно тому що повествуется тільки про 1925-1929 гг. його партійної діяльності. На мій погляд автор користувався досить великою літературою, однак основним джерелом є книга Стивена Коена «Бухарин. Політична біографія», що підносить матеріал тільки з однієї сторони. Цікаво відзначити, що весь реферат пронизує ідея сталінського терору. І дійсно, Сталін і його оточення нанесли жорстокі удари по соціалістичних ідеалах. Для них характерні були не окремі омани, як пише автор і не тактичні помилки, а принциповий і стратегічний відхід від багатьох напрямків ленінської концепції соціалізму. Найбільше повно показана роль Бухарина й інших діячів партії в коаліції й відносини між ними. Так само в «Висновку» можна небагато довідатися про процес реабілітації Бухарина. У цілому реферат гарний, політичні події відбиті в проблемно-хронологічному плані, структура виконує всі вимоги й оформлений по останньому слову техніки