Бєлінський про роман Пушкіна «Євгеній Онєгін»
Критичні статті ( 8-я й 9-я) В. Г. Бєлінського, присвячені роману А. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін», були послідовно опубліковані в 1844-1845 роках у журналі «Вітчизняні записки». У свій час роман «Євгеній Онєгін» викликав численні відгуки сучасників. Всі ці відгуки, найвищою мірою суперечливі, відбивали нестійкість естетического свідомості епохи. Однак при всіх розбіжностях їх поєднувало одне — нерозуміння геніального новаторства, оригінальності й теперішнього змісту пушкінського Твір. Бєлінський поставив собі мету: «Розкрити по можливості відносини поеми до суспільства, що вона зображує»,- і досить превстигветом.
Говорячи про роман А. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» у цілому, Бєлінський відзначає його історизм у відтвореній картині російського суспільства. Критик уважає «Євгенія Онєгіна» поемою історичної, хоча в числі її героїв немає жодного історичної особи. Глибоке знання повсякденної філософії, яким володів Пушкін, зробило «Онєгіна» добутком оригінальним і чисто росіянином. «Пушкіна взяв це життя, як вона є, не відволікаючи від її тільки одних поетичних її митей; взяв її з усім холодом, із всею її прозою й пошлостию…- відзначає Бєлінський.- «Онєгін» є поетично вірна дійсності картина російського суспільства у відому епоху».
«»Онєгіна» можна назвати енциклопедією російського життя й найвищою мірою народним добутком»,- затверджує Бєлінський. Він указує на «народності» як характерну рису даного роману, уважаючи, що в «Євгенію Онєгіні» народностей більше, ніж у якому завгодно іншому народному російському Твір. — Якщо її не всі визнають национальною, те це тому, що в нас здавна вкоренилася предивна думка, нібито росіянин у фраку або російська в корсетці — уже не росіяни й що росіянин дух дає себе почувати тільки там, де є зипун, постоли, сивуха й кисла капуста. Таємниця національності кожного народу полягає не в його одязі й кухні, а в нього, так сказати, манері розуміти речі».
На думку Бєлінського, в особі Онєгіна, Ленского й Тетяни Пушкіна зобразив російське суспільство в одній з фаз його утворення й розвитку. Критик дав характеристику образам роману. Характеризуючи Онєгіна, він зауважує: «Більша частина публіки зовсім заперечувала в Онєгіні душу й серце, бачила в ньому людини холодного, сухого й егоїста по натурі. Не можна ошибочнее й кривее зрозуміти людину!.. Світське життя не вбило в Онєгіні почуття, а тільки охолоділа до даремних страстей і дріб’язкових розваг… Онєгін не любив розпливатися в мріях, більше почував, чим говорив, і не всякому відкривався. Озлоблений розум є теж ознака вищої натури…». Онєгін не претендує на звання генія, не лізе в більші люди, але бездіяльність і вульгарність життя душать його. «Онєгін — страждаючий егоїст… Його можна назвати егоїстом поневоле,- уважає Бєлінський,- у його егоїзмі повинне бачити те, що древні називали „fatum». Цим пояснюється розуміння Онєгіна як характеру «незавершеного», доля якого трагична внаслідок цієї незакінченості. Бєлінський не погоджується з тими критиками, хто вважав Онєгіна «пародією», знаходячи в ньому типове явище російського життя
Досить простий і ясним представляється Бєлінському характер Ленского — типового для епохи «ідеального» існування, «відірваного від дійсності». Це було, на його думку, зовсім нове явище. Ленский був романтик і по натурі, і за духом часу. Але в той же час «він серцем милий був невіглас», вічно тлумачачи про життя, ніколи не знав неї. «Дійсність на нього не мала впливу: його суму були створенням його фантазії»,- пише Бєлінський. Ленский полюбив Ольгу й прикрасив її достоїнствами й досконалостями, приписав їй почуття й думки, яких у неї не було й про які вона й не піклувалася. «Ольга була чарівна, як всі «панянки», поки вони ще не зробилися «баринями»; а Ленский бачив у ній фею, сельфиду, романтичну мрію, нітрохи не підозрюючи майбутньої барині»,- пише критик
«Люди, подібні Ленскому, при всіх їхніх незаперечних достоїнствах, негарні тим, що вони або перероджуються в доконаних філістерів, або, якщо збережуть назавжди свій первісний тип, робляться цими застарілими містиками й мрійниками, які так само неприємні, як і старі ідеальні диви, і які більше вороги всякого прогресу, чим люди просто, без претензій, вульгарні… Словом, це тепер самі нестерпні порожні й вульгарні люди»,- містить Бєлінський свої міркування про персонажа Ленского.
Тетяна, на думку Бєлінського,- «істота виняткове, натура глибока, любляча, жагуча. Любов для неї могла бути або найбільшим блаженством, або найбільшим нещастям життя, без усякої примирливої середини. При счастии взаємності любов такої жінки — рівне, світле полум’я; у противному випадку — завзяте полум’я, якому сила волі, може бути, не дозволить прорватися назовні, але яке тим разрушительнее й пекуче, чим більше воно здавлено усередині. Щаслива дружина, Тетяна спокійно, але проте жагуче й глибоко любила б свого чоловіка, цілком пожертвувала б собою дітям, але не по розуму, а знову по страсті, і в цій жертві, у строгому виконанні своїх обов’язків знайшла б свою найбільшу насолоду, своє верховне блаженство». «Це чудове з’єднання грубих, вульгарних забобонів зі страстию до французьких книжок і з повагою до глибокого утвору Мартина Задеки можливо тільки в російській жінці. Увесь внутрішній світ Тетяни складався в спразі любові, ніщо інше не говорило її душі, розум її спав…»,- писав критик. На думку Бєлінського, для Тетяни не існував теперішній Онєгін. Вона не могла не розуміти, не знати його, тому що вона й собі саму так само мало розуміла й знала. «Є істоти, у яких фантазія має набагато більше впливу на серце… Тетяна була з таких істот»,- затверджує критик
Бєлінський дає чудовий соціально-психологічний етюд про положення російської жінки. Він посилає безсторонні репліки на адресу Тетяни, що не віддалася, а віддана, але складає провину за це не на Тетяну, а на суспільство. Саме це суспільство перестворило її, підкорило її цільну й чисту натуру «розрахункам розсудливої моралі». «Ніщо так не підпорядковане строгості зовнішніх умов, як серце, і ніщо так не вимагає безумовної волі, як серце ж». У цьому протиріччі й складається трагізм долі Тетяни, в остаточному підсумку подчинившейся цим «зовнішнім умовам».
У вищерозглянутих критичних статтях Бєлінський урахував і разом з тим рішуче відкинув всі ті дрібні й плоскі тлумачення пушкінського роману, якими грішила критика з моменту появи його першого розділу й аж до публікацій статей Бєлінського. Аналіз цих статей дозволяє зрозуміти теперішній зміст і ціну безсмертного, «істинно національного» Твір.