Твір по літературі: «Це не губернія.. Це сам париж!» Н. В. Гоголь болісно гостро відчував всі «виразки» сучасного йому російського суспільства. Він почував особисту відповідальність за все происходящее в країні. З раннього років він уважав себе «покликаним» боротися із суспільним злом і тому взяв на себе, за словами одного із критиків, «зобов’язання нещадно правдивої, викривальної творчості».
Пороки буржуазного суспільства, які він спостерігав навколо: руйнування особистості, падіння духовності, твердження егоїзму, як єдиного стимулу людського поводження, і лягли в основу його монументального добутку «Мертві душі». У своїй поемі Гоголь показав не тільки сучасну Росію, але й заглянув у неї завтрашній день Дія «Мертвих душ» розвертається в одній з російських губерній. При цьому автор охоплює поглядом всі рівні життя: Росію дворянську, чиновницько-бюрократичну й народну Росія сьогодення розкрита їм у її повсякденному буденному житті. Знайомство головного героя з містом NN, його сановниками, а також візити до околишніх поміщиків дозволили авторові створити широку картину дійсності, оголивши головні протиріччя: паразитизм «вищих станів», тяжке становище народу Масштабність духовного зубожіння й омертвіння досягається завдяки зображенню губернського міста і його чиновників Сам автор так розкривав свій задум: «Ідея міста. Виникла до вищого ступеня Порожнеча, Марнослів’я. Плітки, що перейшли межі, як все це виникло з неробства й прийняло вираження смішного найвищою мірою». У відмінність про «нерухливі» поміщицьких садиб місто наповнене постійним спілкуванням і рухом. Але вони чисто зовнішні, «механічні», і це підсилює духовну порожнечу його мешканців. Тільки у світі безглуздостей можливі такі дивні, часом анекдотичні явища, але саме вони виражають саму суть навколишньої дійсності того часу.
До таких явищ ставиться авантюра Чичикова з мертвими душами й сприйняття її губернським суспільством Нісенітниця й духовна порожнеча найкраще розкриваються в сум’ятті, що охопило чиновників міста при одержанні звістки про «дивні» придбаннях Чичикова. Ця новина швидко обростила нелепейшими толками й абсурдними домислами. Гоголь створив чудово яскравий гротескний образ схвильованого «збунтованого» цими толками міста «…Усе прийшло в шумування, і хоч би хто-небудь міг що-небудь зрозуміти… Пішли толки, толки, і все місто заговорило про мертві душі й губернаторську дочку, про Чичикова й мертві душі, про губернаторську дочку й Чичикова, і все, що не є, піднялося. Як вихорь зметнувся дотоле, здавалося, що дрімав місто!» Обстановка ще більше збільшилася звісткою про призначення нового генерал-губернатора. Чиновників охопила паніка, загальний страх перед прийдешньою відплатою.
У цих страхах і здогадах про те, ким же насправді є Чичиков: « читака людина, якого потрібно затримати й схопити, як неблагонаміреного, або ж він така людина, що може сам схопити й затримати їх усіх як неблагонамірених» — виражається вся безглуздість чиновницького життя. У самий розпал цієї метушні поштмейстер ділиться з іншими обивателями своїм «дотепним» відкриттям, що Чичиков — хтось інший, як капітан Копейкин. Письменник прагне переконливо передати своїм читачам життєво важливі (на його погляд) проблеми через виразні картини, через живі способи-характери. Таким чином, «світське суспільство» губернського міста NN у Гоголя перетворюється в групу малокультурних провінційних чиновників і їхніх дружин, дії яких відверто смішні й доходять часом до «балаганного комізму». Наприклад, Собакевич, відвідавши будинку високих чиновників, розповідає свій дружині: «Я, душенька, був у губернатора на вечорі, і в поліцмейстера обідав, і познайомився з колезьким радником Павлом Івановичем Чичиковим: преприятнейший людина!» На що дружина відповідала «Гм!
» і штовхнула його ногою». Автор уважно досліджує всі дріб’язки й дрязги, загострює їх, показує великим планом, тому що бачить у них вираження сутності навколишньої дійсності. Він пильно досліджує подробиці побуту, одягу, поводження й мовлення своїх героїв, що, узяте разом, повніше всього оголює їхню духовну порожнечу, але разом з тим надає їм дивну життєвість, «опуклість». На своєрідну художню манеру Н. В. Гоголя вказували багато російських критиків. А.
И. Герцен, наприклад, писав: «… Поки він перебуває в кімнатах начальників департаментів, губернаторів, поміщиків, поки його герої мають принаймні орден св. Ганни або чин колезького асессора, доти він меланхоличен, невблаганний, повний сарказму, що інший раз змушує сміятися до судорог, а інший викликає презирство, що граничить із ненавистю». Гоголь «зриває» з губернських обивателів «людську личину й з диким, гірким сміхом прирікає на катування суспільної ганьби». Із всієї маси «несхожих на людей» городян виділяється тільки образ губернаторської дочки, у якому відбита природна «природа людини», не порушеного впливом суспільства.
У цій якості вона протистоїть всьому «бездушному» населенню міста NN, що під впливом «вульгарних звичок світла, умов, пристойностей без справи суспільства, що рухається,» майже повністю втратило всі добрі людські «властивості».