Черкасов П. П. Людовик XVI і Катерина II ( 1774-1776 гг.). Граф де Вержен: дипломатія статус-кво

Черкасов П. П. Людовик XVI і Катерина II ( 1774-1776 гг.).
Граф де Вержен: дипломатія статус-кво

ГРАФ ДЕ ВЕРЖЕН: ДИПЛОМАТІЯ СТАТУС-КВО) 1774 р.). Правнучатий племінник кардинала де Ришелье був непопулярний у суспільстві, особливо після того, що як очолювалася їм французька дипломатія нічого не почала для запобігання в 1772 р. роздягнула Польщі між Австрією, Пруссією й Росією. Граф Морепа, що доводив родичем герцогові д'егильону, безуспішно намагався зберегти його хоча б на одному з постів, що займалися їм,, але зненацька натрапив при цьому на опір короля й королеви, у яких, втім, були різні причини не бажати видалення міністра. Якщо Марія Антуанетта жагуче мріяла бачити на місці д'егильона опального герцога де Шуазеля, то Людовик XVI хотів поставити на чолі своєї дипломатії нової людини, не пов'язаного з версальською камарильєю.) інформований князь Барятинский:

"Коли дюк дегильон від друзів своїх був сповіщений, що королеві вдається схилити короля про відмову його від справ, то він для більшого в тім посвідчення й щоб випередити короля в його намірі вирішив відверто порозумітися про це з Його Величністю. У минуле середовище, тобто 1-го червня нового стилю, будучи в короля з доповіддю про справи свого департаменту, вона виразив Його Величності особлива своя ретельність і ревнощі до служби, відзначивши при цьому всю вагу покладеного на нього тягаря й виразивши надію бути особливо потрібним Його Величності скоріше тепер, ніж у майбутньому, коли Його Величність увійде в курс справ. Бачачи ж, однак, що Його Величність не має до нього того доручення, якийсь вимагає його посада, і побоюючись збитку від цього для державних справ, просить Його Величність про видалення його від керівництва обома департаментами. Король на це ответствовал, що він досить задоволений представленим йому планом керування обома департаментами, так само як і політичній картині всієї Європи, після чого завів сторонню розмову. У результату дюк дегильон залишився в невіданні щодо своєї долі

дюка, запитав короля, чи йде мовлення тільки про військовий департамент, на що король відповів, що він має на увазі обидва департаменти (військовий і іноземні справи).

подякувавши за таку королівську милість, відмовився прийняти зазначений пансіон. Говорять, що він збирається їхати у своє село Веррет, розташовану на відстані трьох французьких миль від того села, де живе дюк Шуазель. Запевняють, що військовий департамент довірений буде графові де Муи, що перебуває тепер поза Парижем при своїй посаді, і нібито вже й кур'єр до нього посланий" [/i>) досить літня людина. Колись, багато років тому, він був вихователем покійного дофіна-батька, що високо його ставив і згадав у своєму заповіті синові. Людовику XVI було цілком достатньо однієї тільки цієї рекомендації. Один раз, після опали Шуазеля, Людовик XV уже пропонував де Мюи пост військового міністра, хоча граф і не приховував, що продовжує симпатизувати вигнаним із Франції єзуїтам. Однак тоді норовливий граф не прийняв зробленої милості, тому що не бажав бути, як всі міністри, під каблуком у королівської фаворитки мадам дю Барри, що він відверто нехтував. Тепер же де Мюи охоче прийняв речення молодого короля.) дефіциту здійснити військову реформу, скоротивши чисельність армії й одночасно підвищивши її боєздатність. Якщо вірити повідомленням Барятинского, то при проведенні військової реформи новий міністр використовував досвід організації російської армії. По своїх моральних якостях граф де Сен-Жермен був те саме що Тюрго й Мальзербу. "Поводження графа Сен-Жермена підтверджує, - повідомляв у Петербург князь Барятинский, - Що він віддає перевагу користі служби власним своїм інтересам" [/aaa>

Отже, на посаду військового міністра в короля була готова кандидатура, чого не можна було сказати про міністра закордонних справ. "Що стосується Іноземного департаменту, - доповідав Н. И. Панину з Парижа російський посланник, - в Англії" [/aaa>) Марії Терезії, і направляється австрійським послом графом Мерсі-Аржанто, наполегливо домагалася зняття опали із Шуазеля і його повернення на пост міністра закордонних справ. Коли ж король виразив невдоволення надмірною наполегливістю королеви, Марія Антуанетта, якщо вірити інформації Барятинского, відповіла, що "вона зобов'язана Шуазелю щастям бути його (короля. - П. Ч.) Дружиною" [/aaa>

Настільки переконливий довід зовсім обеззброїв короля, і він погодився зняти опалу із Шуазеля. Але про повернення його в міністерство не могло бути й мовлення, хоча б тому, що молодий король був рішучим супротивником так званої "системи Шуазеля", що припускала, серед іншого, надання політичної й фінансової підтримки "історичним союзникам" Франції - Швеції, Польщі й Туреччині. Курс на тверду економію бюджетних ресурсів, проголошений молодим королем, виключав усяке повернення до руйнівного "системі Шуазеля". Про цьому виразно виразився й сам Людовик XVI незабаром після вступу на престол. російський посланник, Що Уважно стежив за розвитком подій, повідомляв із цього приводу в Петербург: "Говорять, нібито король по закінченні засідання Державної ради изволил міркувати про систему дюка Шуазеля й сказав, що Франція багато издерживает грошей понапрасну на субсидії й пенсіони; що-де мені за справу, що Росія має війну з Туреччиною й що в Польщі створюються конфедерації, і навіщо давати субсидії Швеції й Данії? Я всі ці зайві витрати скорочу" [/aaa>

Після довгих міркувань над списком можливих кандидатів на пост глави своєї дипломатії Людовик XVI зупинив вибір на графі де Вержене, що з 1771 р. представляв інтереси короля Франції у Швеції. "Вибираючи міністра закордонних справ, - відзначав історик французької дипломатії, - Людовик XVI зволів Вержена... через твердість його вдач і ясності його доповідей. Новий міністр багато писав і мав схильність вирішувати всі питання виважено й докладно. Ця чимала людина, нехай і позбавлений геніальності, був повною протилежністю Шуазелю. Він остерігався авантюр і не схильний був довіряти амбіційним государям, з якими зобов'язаний був вести переговори. Можливо, він змушений був бути більше суворим через свого попередника (д'егильона. - П. Ч.), сЪебе, ЩоСкомпрометував, розділом Польщі, і розумів все лицемірство дипломатії Марії Терезії і Йосипа II" [/aaa>

Існують дві основні версії цього призначення: відповідно до першого, ім'я графа Вержена значилося в горезвісному заповіті дофіна поряд з іменами Морепа й де Мюи; відповідно до другого, його кандидатура могла бути рекомендована графом Морепа, що думав, що йому буде легко керувати людиною, все життя якого пройшла вдалині від Версаля й де він не має ніяких високих зв'язків. У цьому змісті основний конкурент Вержена, барон де Бретейль, що був посланник у Петербурзі й Відні, вселяв Морепа більше занепокоєння як своїми зв'язками, так і надмірними амбіціями; до того ж ні для кого у версальських сферах не була секретом прихильність барона "системі Шуазеля".

Призначення Вержена відбулося в перших числах червня. Сповіщаючи про це в Петербург, князь Барятинский писав: "Снисходя до подання графа Морепа, король призначив Вержена міністром Іноземного департаменту... Думають, що тим самим граф Морепа намагався не допустити на це місце барона Бретейля по тій єдиній причині, що він має тут багатьох родичів і всією публікою поважаємо, а Вержен, не маючи рідні й будучи роду не знатного, у всім від нього залежати буде" [/aaa>

Шарль Гравье, граф де Вержен народився в 1717 р. у сім'ї президента Дижонского парламенту. Успішним початком кар'єри він був зобов'язаний дядькові, видному дипломатові, маркізові де Шавиньи, у свою чергу висуванцеві кардинала Дюбуа, міністра закордонних справ в 1718-1723 гг. Юний Вержен супроводжував Шавиньи в його посольстві в Португалію в 1740 - 1749 р., побував з ним же з надзвичайною місією в Німеччині в 1744 р. В 1750 р. граф де Вержен одержав перший самостійний пост, ставши посланником у Трире. У цій якості він брав участь у дипломатичному конгресі Вганновере.


Загрузка...