Твір по літературі: Чим мені близька поезія блоку План I. Тема, що мені близька й зрозуміла в поезії Блоку II. Еволюція бачення поетом своєї батьківщини на всьому протязі його творчості 1) Росія в ранній творчості письменника 2) «Страшний мир» і мир «прекрасної мрії» 3) Вища мужність — бачити й прийняти, полюбити свою країну навіть у такому непривабливому обличчі 4) Цикл віршів «Батьківщина» — підсумок міркувань А. Блоку про долі своєї країни 5) Передчуття поетом трагічної долі Росії («На поле Куликовом») Ш. Блок — поет, відданий своїй батьківщині Мені, як читачеві, найцікавішими, близькими, зрозумілими здаються вірші Блоку про Росію, про її минуле, майбутнє, сьогоденні. Тема батьківщини ставиться до числа вічних у поезії. До неї зверталися художники слова за всіх часів. Але у творчості А. Блоку ця тема знаходить особливе звучання. Адже поет, точно так само як і ми зараз, жив на рубежі століть, про себе й своїх сучасників він сказав: «Ми — діти страшного років Росії».
Передчуття «нечуваних змін» і «небачених заколотів» відкидало особливий відблиск на любов А. Блоку до Росії, робило її суперечливої й загостреної У ранній поезії А. Блоку тема Росії не звучить як самостійна. Але всі події його духовного життя проходять на тлі російського пейзажу. Наприклад, у вірші 1901 року «Видно дні золоті прийшли…»: Видно, дні золоті прийшли, Усе дерева коштують як всияньи.
Уночі холодом віє із землі; Ранком біла церква вдалині И близька і ясна очертаньем. Мир ранньої поезії А. Блоку — це мир прекрасної мрії, і цією прекрасною мрією обкутаний образ Росії. До збагнення батьківщини справжньої, далекої від чарівної казки, поет, взрослея й мужніючи, ішов через мотиви страшного миру. Саме в цей страшний мир попадає блоковский герой, пішовши від Прекрасної Дами, вийшовши із заповідного саду своїх ранніх віршів у страшний мир природи, де зірки й зорі поміняє мир мохів, боліт з кульгавими жабами, іржавих купин і пнів. Населяють цю природу дивовижні істоти: чаклуни й кошлаті відьми, «тварини весняні», чертенята, «хвора русалка».
Не менш страшний і вигляд людей, що живуть у цьому світі: це герої лиховісного балагана, носії «всесвітньої вульгарності», живі мерці, як наприклад, у циклі віршів «Танцю смерті». Найбільш відомий вірш цього циклу — «Ніч, вулиця, ліхтар, аптека…», у якому самою композицією підкреслена повна безвихідність, замкнутість життя в страшне коло. Однак страшний мир — це не тільки мир навколо поета, це й мир у ньому самому. Так, у самому своєму відомому вірші, що надовго стало символом поезії А.
Блоку — «Незнайомка» — ліричний герой належить двом мирам: миру мрії, поезії, де все обкутано серпанком таємниці, а поет — хоронитель цієї таємниці. Але він же не відокремлює себе й від низинного, вульгарного миру «випробуваних гостряків», бездушної й мертвотної природи, у якій саме поетичне її явище — місяць на небі — перетворюється в мертвий диск. Недарма закінчується вірш поверненням ліричного героя від мрії креальности. Страшний мир, створений А. Блоком, — це теж Росія, і вища мужність поета не в тім, щоб не бачити цього, а в тім, щоб бачити й прийняти, полюбити свою країну навіть у такому непривабливому обличчі. Сам А. Блок гранично відкрито виразив цю свою любов-ненависть у вірші «Грішити безсоромно, непробудно…», написаному в 1914 році. У ньому виникає вкрай огидний, безмірно відразливий вигляд людини бездуховного, крамаря, все життя якого — це безпросипний сон духу, навіть покаяння його лише минутно.
Подаючи грошик у церкві, він відразу, повернувшись, обманює на цей гріш свого ближнього. Моментами вірш звучить майже як сатира. Герой його знаходить риси символічні. І тим неожиданнее й сильніше звучить фінал вірша: Так, і такий, моя Росія, Ти всіх країв дорожче мені Одним з перших, безпосередніх звертань А. Блоку до теми Росії, як до самостійної теми став його вірш 1906 року «Русь». Країна з’являється в цьому вірші як заповідна, казкова. Таке сам її простір: Русь оперезана ріками И нетрями оточена З болотами й журавлями И неясним поглядом чаклуна… Росія в цьому добутку як би спляче зачароване царство, і ліричний герой переймається її таємницею, його живаючи душа занурена в дрімоту.
Русь заколисала її на своїх просторах Підсумком міркувань А. Блоку про долі своєї країни став цикл віршів «Батьківщина», що створювався з 1907 по 1916 роки. До всіляких аспектів складної й драматичної теми звертається поет у цьому циклі. Тут і міркування про Русь як про заповідну країну, чия господарка — казкова князівна, що відрізняє традиційний вигляд російської красуні — ставної, з косою. Символом цієї країни стає тихий будинок у густій траві, покинутий героєм заради тривог і битв. У цей цикл входить і вірш «На залізниці», у чомусь перегукується з некрасовским «Що ти жадібно дивишся на дорогу…». Тут доля Росії осмислюється через жіночу долю, гірку й трагічну, і це теж традиційно для росіянці поезії Один з найбільш відомих віршів циклу — «Росія» («Знову, як у роки золоті…»). В останні добутки циклу «Батьківщина» звучить нова нота, пов’язана з тим, що в долі країни наступив поворот, почалася війна 1914 року, усе ясніше проявляються у віршах поета мотиви майбутньої трагічної долі Росії. Це відчувається у віршах «Петроградське небо каламутилося дощем…
«, «Я не зрадив білий прапор…», «Шуліка» і інших. Однак тема трагічного передбачення звучить у віршах із циклу Батьківщина, написаних задовго до війни 1914 року, у віршах, об’єднаних темою, позначеної в назві: «На поле Куликовом». Написано ці вірші в 1908 році й присвячені одному із самих значних подій російської історії. В 1912 році Блок писала: «Куликовская битва належить, по переконанню автора, до символічних подій російської історії. Таким подіям призначене повернення. Розгадка їх ще спереду». Значення Куликовской битви (восьме вересня 1380 року) було не стільки військовим, політичним, скільки духовним. І не випадково звертається до цієї події поет у передбаченні трагічного років Росії.
Мені хотілося б проаналізувати перший вірш циклу «На поле Куликовом»: Ріка розкинулася. Тече, сумує ліниво, И миє берега Над убогою глиною же того обриву У степу сумують стогу Об Русь моя! Дружина моя! До болю Нам ясний довгий шлях! Наш шлях стрілою татарської древньої волі Простромив нам груди Наш шлях степовий, наш шлях — у тузі безбережної У твоїй тузі, про, Русь! И навіть імли — нічний і закордонної — Я не боюся Нехай ніч. Домчимося. Опромінимо багаттями Степову далечінь У степовому димі блисне святий прапор И ханської шаблі сталь… И вічний бій!
Спокій нам тільки сниться Крізь кров і пил… Летить, летить степова кобилиця И мне ковила… И немає кінця! Миготять версти, кручі… Зупини!
Ідуть, ідуть перелякані хмари, Захід у крові! Захід у крові! Із серця кров струменіє; Плач, серце, плач… Спокою немає! Степова кобилиця Несеться навскач! Вірш присвячений осмисленню історичної долі Росії. І доля ця пророчо описується автором як трагічна. Символом її стає степова кобилиця, що стрімко мчиться.
Виникає традиційне для поезії осмислення єдності життя людей і життя природи. Самі природні явища тут пофарбовані в трагічний кривавий колір («Захід у крові!»). Цей мотив зустрічається й в інших віршах циклу «Батьківщина», наприклад, у вірші «Петроградське небо каламутилося дощем…»: «У західній далечіні/ Були димні хмари в крові». У вірші «Ріка розкинулася…» кілька разів міняється об’єкт поетичного мовлення.
Починається воно описом типово російського пейзажу — убогого й смутного. Потім звучить пряме звертання до Росії, і, треба сказати, у свій час воно многим здалося що шокує — адже А. Блок називав свою країну «ПРО, Русь моя! Дружина моя!». Однак у цьому немає поетичної вільності, є вищий ступінь єднання ліричного героя з Росією, особливо якщо врахувати значеннєвий ореол, даний слову «дружина» символістською поезією.
У ній він сходить до євангельської традиції, до образа величної дружини. І, нарешті, у фіналі вірша виникає новий об’єкт звертання: «Плач, серце, плач…» У вірші А. Блок уживає авторське «ми», міркуючи про долі людей свого покоління. Вони представляються йому трагічними, стрімке рух — це рух до загибелі, вічний бій тут не радісний, а драматичний. Темі вірша відповідає його інтонаційний лад, сам темп поетичного мовлення. Вона починається спокійно, навіть уповільнено, потім темп стрімко наростає, речення робляться короткими, у половину, а те й у третину поетичного рядка (наприклад: «Нехай ніч. Домчимося. Опромінимо багаттями»).
Наростають окличні інтонації — це реалізовано й на рівні синтаксичному: у семи строфах вірша автор сім разів уживає знак оклику. Поетичне мовлення тут гранично взволнованна. Це відчуття створюється й стиховим ладом тексту. Добуток написаний разностопним ямбом, що надає йому особливу динамічність і стрімкість, передаючи невтримний і страшний порив, вічний бій, трагічне наближення кгибели. Вірш А. Блоку про Росію, що пролунала в ті роки, коли доля її неухильно наближалася до катастрофи, коли сама любов до батьківщини знаходила внутрішній драматизм, звучить сьогодні дивно сучасно й виявляє нам зразок тої мужньої всевидючої відданості своїй країні, що була успадкована поетом від кращих традицій класичній росіянці літератури