Чому Н. А. Добролюбов назвав катерину Сильним російським характером
У драмі Островського показаний складний трагічний процес розкріпачення оживаючої душі. Тут морок бореться зі світлом, зльоти переміняються падіннями, тут позначається й живучість моралі "темного царства", і хиткість цієї моралі
Глибоко трагична перша зустріч Катерини з улюбленим. Тут звучить мотив народної пісні — мотив неминучої загибелі: "Навіщо ти прийшов? Навіщо ти прийшов, погубитель мій? Навіщо ти моєї погибелі хочеш? Ти мене втратив!" Як же сильним повинне бути її почуття, якщо вона в ім’я його йде на неминучу загибель! "Не жалуй, губи мене!" — викликує вона, віддавшись цьому почуттю. Так любити може не всякий, і ми переконуємося в надзвичайній силі героїні
А які перші слова Катерини? Вслухаємося в них уважно: "Для мене, маменька, усе одне, що рідний мати, що ти, та й Тихін теж тебе любить". На відміну від дружини, Тихін приносить свої виправдання жалібно, навіть, може бути, плаксивим тоном і разом з тим досить шанобливо, звертаючись до матері на "ви". Катерина говорить про тім же, що й Тихін, заперечуючи на докори. Але з яким достоїнством, як просто й щиро говорить вона! Характерно й це звертання на "ти" (як до рівного ), і прагнення до ясних, доброзичливих людських відносин
У першому явищі, вслухуючись у діалог Кулигина й Тихона, ми уявляємо собі Катерину як покірну жертву, як людини зі зламаною волею й розтоптаною душею. " Маменька її поедом їсть, а вона як тінь яка ходить, безмовна. Тільки плаче так тане як віск", — говорить про дружину Тихін. І от вона сама перед нами. Ні, вона не жертва. Вона людина із сильним, рішучим характером, з живим, вільнолюбним серцем. З будинку вона втекла, щоб попрощатися з Борисом, не побоявшись покарання за цей учинок. Вона не тільки не ховається, не таїться, але й "голосно, у весь голос" кличе улюбленого: "Радість моя, життя моя, душу моя, люблю тебе! Відгукнися!" Ні, вона не почуває себе залежної, навпроти, вона вільна, хоча б тому, що все втратила, що немає чим їй більше дорожити, навіть життям: "Для чого мені тепер жити, ну для чого?" Борис говорить про себе: "Що про мене-те тлумачити! Я вільний птах." У сцені побачення Катерина йому заздрить: "Ти вільний козак." Але, насправді, хто з них більше вільний?
Зупинимося на репліках Бориса в сцені прощання: "Не можна мені, Катя. Не зі своєї волі їду: дядько посилає… Не застали б тут!". Борис скований страхами. Останній монолог Катерини малює її внутрішню перемогу над силами "темного царства". "Опеньків жити? Ні, ні, не треба… недобре!" Характерно тут слово "недобре": жити під ярмом Кабанихи, з погляду Катерини, аморально. "А піймають мене, так відвертають додому насильно…". Як страшно звучить тут це слово "піймають", немов не про людину мова йде. При думці про насильство, що відбутися над нею, Катерина викликує: " Ах, скоріше, скоріше!" Спрага звільнення тріумфує й над темними релігійними поданнями. Катерина переймається переконаннями у своєму праві на волю почуття, на волю вибору між життям і смертю. "Однаково, що смерть прийде, що сама… а жити не можна!" — міркує вона про самогубство, що, з погляду церкви, є смертним гріхом. І далі вона бере під сумнів це подання: "Гріх! Молитися не будуть? Хто любить, той буде молитися…". Думка про любов сильніше, ніж страх перед релігійними заборонами, і передсмертні слова Катерини звернені не до Бог і виражають не каяття в доконаних гріхах, — вони звернені до улюбленого: "Друг мій! Радість моя! Прощай!".
Так вільне від забобонів, живе й сильне почуття перемогло в душі Катерини, і вона вирвалася з пута "темного царства" на волю