Чому я люблю А. И. Куприна
Мені дуже подобаються твори Олександра Куприна. Відкривши минулим улітку один з томів зборів його добутків, я поринув у дивний мир його героїв. Пахнуло солоним морським вітром Балаклави, зашумів чаклунський поліський ліс. Я побачив, саме побачив, дуже різних людей, які живуть на сторінках його повістей і оповідань. Мене вразила жвавість створених письменником образів. У всіх героях Куприна є щось, що змусило мене співпереживати їм, радуватися й засмучуватися разом з ними. Я читав і не міг відірватися. Мені схотілося побільше впоратися про цього письменника, і я з подивом виявив, яким цікавим він був людиною
Особливе враження на мене зробив список професій, які він перепробував, розставшись із військовою службою. Куприн був репортером, будівельником, вирощував тютюн і вивчав зуболікарську справу, був псаломщиком і вантажником, разом з Уточкиним піднімався на повітряному кулі й опускався у водолазному костюмі на морське дно. У силу збігу обставин письменник виявився в еміграції після революції й майже двадцять років жагуче прагнув повернути в Росію. Куприн був непоправним оптимістом і життєлюбом. І, напевно, тому в його добутках, незважаючи на безліч драматичних ситуацій, життя б’є ключем. Мені подобаються герої Куприна. Це люди з відкритою душею й чистим серцем. Закриваєш книгу, і ще довго залишається враження чогось світлого
Хочеться детальніше написати про близькі мені темах у творах Куприна. Говорячи словами Висоцького, «я не люблю насилья й бессилья», «не виношу, коли безневинних б’ють». А в житті, на жаль, доводиться зіштовхуватися з такими явищами. Тому мені особливо близькі ті герої письменники, які повстають проти приниження людини, намагаються відстояти людське достоїнство й відновити справедливість
Це, наприклад, підпоручик Ромашов з «Двобою», що виступає проти сваволі, що панує в армії, знущання офіцерів над солдатами. Ромашов заступається за татарина Шарафутдинова, що майже не розуміє по-російському й ніяк не може уразуметь, що від нього хоче полковник. Він утримує від самогубства солдата Хлебникова, жалує й утішає його. Ромашов, на відміну від інших офіцерів полку, розуміє, що «сірі Хлебникови з них одноманітно-покірними й обессмисленними особами — насправді живі люди, а не механічні величини…».
Мені здається, що й князь Шеин, чоловік героїні «Гранатового браслета», — добра й справедлива людина. Він зі співчуттям ставиться до поштового чиновника Желткову, жагуче закоханому у Віру Миколаївну. Він розуміє, що на його очах розгорнулася «величезна трагедія душі», і, відкинувши забобони, проявляє глибоку повагу до почуттів «маленької людини».
Одна із центральних тем у творчості Куприна — тема любові. Багато хто його герої ясніше всього розкриваються, освітлені любовним почуттям. Мені здається, що в жодному із прочитаних мною раніше літературних творів тема любові не звучала так, як у Куприна. У його повістях любов безкорислива, самовіддана, що не чекає нагороди, любов, для якої зробити будь-який подвиг, піти на мучення зовсім не робота, а радість. Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися. Любов у творах Куприна завжди трагична, вона свідомо приречена на страждання
Саме така всепоглинаюча любов торкнула поліську «відьми» Олеси, що полюбила «доброго, але тільки слабкого» Івана Тимофійовича. «Чистий і добрий» Ромашов жертвує собою заради розважливої Шурочки Николаевой. Така й лицарська, і романтична любов Желткова до княгині Вірі Миколаївні, що поглинула всю його істоту. Жовтків іде з життя без скарг, без докорів, вимовляючи, як молитву: «Так святиться ім’я Твоє».
Незважаючи на трагічну розв’язку, герої Куприна щасливі. Вони вважають, що їхнє життя, що освітила, любов — це справді прекрасне почуття. Олеся жалує тільки про те, що в неї немає дитини від коханої людини, Жовтків умирає, благословляючи улюблену жінку. Суламифь дякує цареві Соломона за подароване їй щастя. Так описує любов А. Куприн. Читаєш і думаєш: напевно, так у житті не буває. Але, всупереч здоровій користі, хочеться, щоб було
В оповіданнях і повістях Куприна мені імпонує разюча точність в описі побутових деталей, відтворення життя у всіх її непомітних дріб’язках. Він уміє точним словом так охарактеризувати людини, що відразу його представляєш. Наприклад, підпоручик Ромашов думає про себе в третій особі. Читаєш, і виникає образ молодого, небагато смішного, невпевненого в собі людини, що хоче здаватися значним
У Куприна є чудові описи природи. Тло створює певну атмосферу, у якій розвертається подальша дія. Опис чудесного винограднику й сходу сонця в «Суламифи» випереджає появу красивейший дівчини, її дзвінкий голос вплітається в ранковий хор природи
На тлі таємничого лісу ми зустрілися з поліською чаклункою Олесей. Пейзаж створює враження незвичайності всього що відбувається. Картини весняної природи, що пробуджується, супроводжують зародження любові Олеси й Івана Тимофійовича, а прощаємося ми з героями повести під акомпанемент стихії, що розбушувалася
Ароматами Чорного моря пронизані нариси «Листригони». Зі сторінок книги запахло водоростями, свіжою й смаженою рибою, заблищала на сонце риб’яча луска. На цьому попелиці ми знайомимося з відчайдушними й мужніми балаклавскими рибалками і їхніми життями
От, напевно, і все, що я хотів сказати про Олександра Іванович Куприне. Таким я його представляю й люблю. Гуманізм, доброта, щиросердечна мудрість — от чому можна вчити в цього письменника