Твір по літературі: Ціль творчості — самовіддача Борис Пастернак сказав: «Книга — це кубічний шматок паруючої совісті». Слова ці можуть стать і епіграфом, і епілогом всього життя й творчості поета. Є творці, для яких музика, поезія, література — заняття, але не життя. Пастернак ставиться до тих поетам, для яких творчість і є життя. Він втілення, матеріалізація самого духу й суті поезії, що не відокремлював від життя й не привносив у життя. Він просто жив так, як затворів, а затворів так, як дихав, якщо згадати слова Булата Окуджави.
Пастернак знав, що «поезія валяється в траві, під ногами, так що треба тільки нагнутися, щоб побачити її й підібрати із землі». Він не шукав поезію в житті, він знав, що немає нічого, що не можна було б побачити по-новому, осмислити естетически, образно, розкриваючи й розкріпачуючи тим самим суть Пастернак дивним образом схожий на безсловесні породження Землі, його вірші начебто не написані, а виросли, кристалізувалися за законами не мистецтва, а природи. Він сам почував себе якимсь продовженням природи, її життям, тільки переплавленої в слово: Я життя землі, її зеніт, Що сам кидаю тінь Я життя землі, її зеніт, Її початковий день Заливчасте, нервове звучання віршів Пастернаку нагадує звуки, якими виражає себе природа. І поезію він визначає не через літературність, а через самі пронизливі прояви життя: Це круто, що налився свист, Це клацання здавлених крижинок, Це ніч, що леденить аркуш, Це двох солов’їв двобій Нічого « манірно-поетичного» немає у відчутті поета. Він знає, що поезія — не приправа до життя, а саме життя у всій її простоті й величі: Поезія, я буду клястися Тобою, і скінчу, прохрипівши: Ти не постава сладкогласца, Ти літо з місцем у третьому класі, Ти пригород, а не приспів Справжня поезія, який живеш, а не «займаєшся» — страшна. Вона вимагає в жертву все: все життя й ще небагато: ПРО, знав би я, що так буває, Коли пускався на дебют, Що рядка із кров’ю — убивають, Нахлинуть горлом — і вб’ють! Інакше не буває, тому що поезія вимагає повної загибелі всерйоз. Умирати й воскрети з кожним рядком, кожним віршем — доля справжнього поета. Пастернак знаходить дуже сильний образ, у якому відчуття поета близько до величі древніх майстрів, що творили не для часу, а для богів: Коли рядок диктує почуття, Воно на сцену шле раба И отут кінчається мистецтво, И дихають ґрунт і доля Ми звикли до того, що слово «мистецтво» значить для нас щось високе, справжнє.
Але Пастернак парадоксально висвечивает інше: зближення «мистецтва» і «штучності» і знаходить щось більше високе, справжнє — це «ґрунт і доля». У Пастернаку є рядка, за які його часто дорікали: «Яке, милі, у нас тисячелетье надворі». У них побачили байдужість і зарозуміле заперечення сьогодення. Але це не так. Пастернак, як великий художник, живе у своєму часі, але відлік веде з погляду вічності Не спи, не спи, художник, Не віддавайся сну: Ти вічності заручник У часу в полоні, — Говорить він. Пастернак не був обійдений славою, успіхом, але строго взискуя із себе, писав: Бути знаменитим некрасиво, Не це піднімає вгору… Він знав, що «ціль творчості — самовіддача, а не галас, не успіх». Усе минущо, і тільки джерело поезії невичерпне.
Поет поспішає, не зупиняється, щоб помилуватися собою, він все життя націлений у майбутнє: За поворотом, у глибині Лісової балки Готове майбутнє мені Верней стану Його вже не втягнеш у суперечку И не заластишь Воно розкрито, як бор, Всі вшир і навстіж. Але, прагнучи в майбутнє й приймаючи все, що йому уготовано, Пастернак не сковзає легко по поверхні У всім мені хочеться дійти До самої суті: У роботі, у пошуках шляху, У серцевій смуті… Його вірші — це пошуки суті, його розуміння поезії, — це пошук «підстав, корінь, серцевини». Жити й писати потрібно так, щоб Увесь час схоплюючи суть Доль, подій… Здійснювати откритья. Поезія Пастернаку має дивну властивість: вона молода. Всі вірші написані на межі здивованого відкриття миру, поет бачить всі, як бачать тільки діти.
Читаючи й осягаючи його поезію, розумієш: вірші — така ж непорушна й природна частина природи, як дерево, квітка, вода й сонячне світло