Цивільне звучання лірики М. Лермонтова Вірші М. Ю. Лермонтова відомий літератор В. Ходасевич назвав «…поезією страждаючої совісті». Совість поета чуйно реагувала на всі прояви несправедливості в російському суспільстві. З усією строгістю «судді й громадянина» Лермонтов оцінював події сучасної йому дійсності. Тривожна незадоволеність сьогоденням, мрія про краще майбутнє, спрага гармонічного людського буття — все це зливалося в бурхливому потоці його лірики Думки про батьківщину неминуче народжували в поета й надії на її волю.
Так, у вірші «Прекрасні ви, полючи землі рідний…» він пише: І степ розкинувся ліловою завісою, І так вона свіжа, і так рідня з душею, Начебто створена лише для волі… Пильно вдивлявся поет у життя селянської Росії. Він згадує села «у ранковому серпанку», «купи хатин невеликих», «балалайки звук народний».
Цим же почуттям батьківщини дихають його вірші «Сонце», «Два велетні», «Романс» і багато інші Слова «Там стогне людина від рабства й ланцюгів!..» з вірша «Скарги турка» ставляться насамперед до положення простих людей у кріпак Росії. Ці ж мотиви у вірші «Монолог». Основна його думка — неможливість у сучасному житті знайти застосування кращим людським якостям До чого глибокі познанья, спрага слави, Талант і палка любов волі, Коли ми їх ужити не можемо? Заради волі народу поет готовий пожертвувати навіть своїм життям: За справу загальне, бути може, я впаду Иль життя у вигнанні безплідно проведу…
Саме в цьому бачив Лермонтов зміст свого життя, борг громадянина й поета У його лірику часто звучать ноти самітності, розчарування й приреченості. Це не випадково: розквіт його творчості доводиться на період «похмурого десятиліття». «Усе, що було тоді в Росії шляхетн і великодушного, нудилося в рудниках або Сибірі», — справедливо помітив Герцен. В умовах жорстокого терору подібні настрої були цілком природні. Самотнім почуває себе вітрило, що біліє далеко в море; дубовий листок, що відірвався «від гілки рідної»; сосна, що росте на «півночі дикому»… Темницею називає поет миколаївську Росію. «Відчините мені темницю, дайте мені сиянье дня», — викликує він у вірші «В’язень». Вірш «Прощай, немита Росія…» перегукується з пушкінським добутком «Волі сівач пустельний», де автор теж говорить про те, що народ звик до ярма й бича й поки залишається глухим до голосів, що вимагають для нього волі.
Рабське положення привчило його покорятися силі. Ліричний герой Лермонтова в тяжку годину кидає в особу улюбленої Батьківщини гіркий докір: Прощай, немита Росія, Країна рабів, країна панів, І ви, мундири блакитні, І ти, їм відданий народ Але цей докір — усього лише форма вираження тривоги поета за свою батьківщину, а не презирливий розрив з ним. Звертатися до батьківщини «на ти», як підтверджує історія, — право великих художників, а зовсім не прояв брутальності й жовчі. Такі звертання можна зустріти майже у всіх великих росіян поетів У вірші «30 липня. — (Париж) 1830 року» Лермонтов, висловлюючи співчуття революції, пише: «Є суд земної й для царів». А в «Новгороді» поет призиває декабристів зберігати мужність і подає їм надію: «Загине ваш тиран, як всі тирани гинули!..
» В одному із самих значних віршів поета «Батьківщина» Добролюбов побачив, як Лермонтов у своїх сподіваннях близький до свого народу. От уривок із цього вірша, що підтверджує правоту Добролюбова: Люблю вітчизну я, але странною любов’ю! Не переможе її розум мій Ні слава, куплена кров’ю, Ні повний гордої довіри спокій, Ні темної старовини заповітні преданья Не ворушать у мені втішного мечтанья. Але я люблю — за що, не знаю сам — Її степів холодне молчанье, Її лісів безбережних колиханье… Ні в ранніх творах Лермонтова, ні в інших російських поетів того часу цивільне почуття не досягає такої високої ясності, такої усвідомленості, як у цьому вірші Говорячи про Лермонтова як про громадянина, треба згадати, що його завжди хвилювала доля сучасного йому покоління.
Так, в «Монолозі» образ тих, чия юність нудилася «серед бур порожніх», а «життя похмуре», звучить докором існуючої дійсності В «Думі» поет дорікає сучасників за щиросердечний холод, за відсутність твердих переконань, за нездатність до дії, за творчу безплідність До добра й зла ганебно байдужі, На початку поприща ми в’янемо без боротьби; Перед небезпекою ганебно легкодухі, І перед властию — знехтувані раби Поезія Лермонтова дивно співзвучна нашому часу: вона заколотна, неспокійна, повна почуттям громадянського обов’язку й волі. Його вірші пронизані глибокими думками, зігріті великою любов’ю до батьківщини й свого народу. Духовний мир поета, його ідеали, шалене прагнення до вьюшему досконалості не можуть не хвилювати сучасного читача.