Цветопись у портреті міста в романі Ф. Г. Достоєвського «Злочин і покарання»
Тут буде місто закладений На зло гордовитому сусідові
А. С. Пушкіна. Мідний вершник
Петербург… Місто, зведений на болотах, побудований на костях тисяч людей, породження надлюдського генія великого Петра, що дерзнуло кинути виклик самій природі. Точно так само кидає виклик людській природі Родіон Розкольників. Саме тут, у Петербурзі, на якому лежить печатка прокльону, він виношує свою дивну ідею
Дія роману «Злочин і покарання» розвертається не на площі з фонтанами й палацами й не на Невському проспекті, що був для сучасників свого роду символом статку, положення в суспільстві, блискучості й пишноти. Петербург Достоєвського — це огидні нетрі, брудні распивочние й будинку терпимості, вузькі вулички й похмурі завулки, тісні двори-колодязі й темні задворки. Тут задушливо й немає чим дихати від смороду й бруду; на кожному куті попадаються п’яні, обшарпанці, продажні жінки. У цьому місті постійно відбуваються трагедії: з мосту на очах у Раскольникова п’яна жінка кидається у воду й тоне, під колісьми франтівської панської коляски гине Мармеладов, на проспекті перед каланчею кінчає життя самогубством Свидригайлов, на бруківці мине кров’ю Катерина Іванівна, а на бульварі Розкольників зустрічає молоденьку дівчину, що «де-небудь напоїли, обдурили, так так і пустили на вулицю». Петербург Достоєвського хворий, і хворі, хто морально, хто фізично, більшість персонажів його добутків. Характерною рисою, по якій ми довідаємося обстановку й людей, порушених хворобою, є дратівний, нав’язливий, нездоровий жовтий колір. Жовті шпалери й меблі жовтого дерева в кімнаті баби-процентщици, жовте від постійного пияцтва особа Мармеладова, жовта, «схожа на шафу або скриню» комірка Раскольникова, жінка-самогубець із жовтою випитою особою, жовтуваті шпалери в кімнаті в Соні, «меблі з жовтого відполірованого дерева» у кабінеті Порфирія Петровича, перстень Із жовтим каменем на руці. Лужина. Ці деталі відбивають безвихідну атмосферу існування головних діючих осіб роману, стають провісниками негарних подій
Провісником негарних подій є також червоний колір. За півтора місяця до вбивства Розкольників відправляється закласти «маленьке золоте колечко із трьома якимись червоними камінчиками» — подарунок сестри на пам’ять. «Червоні камінчики» стають як би провісниками неминучого пролиття крові. Колірна деталь повторюється: червоні одвороти на чоботах Мармеладова зауважує Розкольників, думки якого наполегливо вертаються до злочину.-..
Ока Раскольникова вже звикли «до міського пилу, до известке й до величезних що тіснять і давлять будинкам». Огидні не тільки вулиці, мости й двори, але й житла героїв роману — «злиденні, принижені й ображені». Гнітюче враження роблять численні й докладні описи кривих сходів, низьких площадок і сірих кімнат-кліток. У такій малюсінькій комірці, більше схожої на «труну» або «шафа», де «от-от стукнешся главою об стелю», тягне своє існування головний герой. Не дивно, що тут він відчуває себе задавленим, забитим і хворим, «тваринами тремтячої».
У самому повітрі Петербурга немов розкрита якась згубна й нездорова пристрасть. Атмосфера безвихідності, зневіри й розпачу, що панує тут, знаходить лиховісні риси в збудженому мозку Раскольникова, його переслідують образи насильства й убивства. Він — типове породження Петербурга, він, як губка, усмоктує отрутні випари смерті й тління, і в душі його відбувається розкол: у той час як його мозок виношує ідею вбивства, серце переповняє біль за страждання людей. Він не замислюючись віддає останню копійку попавшим у нещастя Катерине Іванівні й Соні, намагається допомогти матері й сестрі, не залишається байдужим до незнайомої повії на вулиці. Але проте розкол у його душі занадто глибокий, і він переступає рису, що відокремлює його від інших людей заради того, щоб «зробити перший крок» в ім’я «загального щастя». Розкольників, загордившись себе надлюдиною, стає вбивцею, як ніколи став убивцею й катом саме це місто. Його чудові палаци стоять на костях десятків тисяч людей, їхні передсмертні стогони й прокльони застигли в нього вишуканій архітектурі
Петербург не раз ставав діючою особою російської художньої літератури
А. С. Пушкіна склав гімн великому місту в «Мідному вершнику», лірично описав його чудові архітектурні ансамблі, сумраки білих ночей в «Євгенію Онєгіні». Але поет почував, що Петербург неоднозначний:
Місто пишний, місто бедний,
Дух неволі, стрункий вид,
Звід піднебінь блідий-блідий-зелено^-блідий,
Казка, холод і граніт…
В. Г. Бєлінський у листах визнавався, як ненависний йому Питер, де так важко й болісно жити. Петербург у Н. В. Гоголя — перевертень із подвійною особою: за парадною красою схована вкрай бідне й убоге життя
Тільки що ми познайомилися з Петербургом Достоєвського. Можна зробити висновок, що всі разом: пейзажні картини Петербурга, сцени його вуличного життя, інтер’єри «кутів» — створюють загальне враження міста, що ворожий людині, тіснить, давить його, створює атмосферу безвихідності, штовхає на скандали й на злочини
Традиції зображення Петербурга були продовжені такими чудовими поетами, як А. Ахматова й О. Мандельштам. У кожного з них теж своє місто. У творах Ахматової її улюблене місто представлене гарним і величним, як у Пушкіна. Місто Мандельштама — жутковато-чорний, ближче до тому, як його зобразив Достоєвський:
Ти повернув сюди, так ковтай же скоріше
Риб’ячий жир ленінградських річкових ліхтарів.
Дізнавайся ж скоріше грудневий денек,
Де до лиховісного дьогтю подмешан жовток.