Дерев’яний міст (повторення, безособовість) — Частина 4

И от ми знову повернулися до нашої відправної крапки, тобто до питання про особливу потребу повторюватися, що несе в собі добуток, а саме - у своєму мовчанні, у своїй схованій половині, що підтримує на собі мовлення коментарю, слово на слові, запаморочливу піраміду, що коштує на порожнечі,- як на могилі, що давно заросла й, можливо, забутої. Звичайно, різниця між коментарем зсередини й коментарем ззовні очевидна: перший використовує ту ж логіку, що й другий, але усередині кола, прокресленого й затвердженого чарами літератури, - він мислить і міркує, виходячи із цієї зачарованості; тоді як другий мислить і міркує із приводу її й із приводу цієї логіки, але виявляється підвладним чарам і кровно з ними зв'язаним. Але - і це становить силу такого роману, як Замок, - здається, що останній утримує як свій центр діючу, але нечіткий зв'язок того, що є за раз самим «внутрішнім» і самим «зовнішнім», - дає початок особливій діалектиці, що прагне охопити всі, тобто нести в собі принцип усякої подвійності й подвійність як принцип (подвійність, тобто розходження однакового, розмаїтість того самого), принцип будь-якої мови й постійного переходу від однієї мови до іншого, як, наприклад, від мистецтва до думки й від думки до мистецтва. Звідки треба, що всі здогади, що виникають із приводу цієї книги, настільки ж справедливі й неспроможні, як і ті, що виникають усередині самої книги, за умови, що вони зберігають і підсилюють її нескінченність. Це однаково, що сказати: у деякому змісті, з певного моменту всі книги проходять через цю книгу. Спробуємо вслухатися в те, що це значить. Як правило, що читають цей роман стають захопленими цілком очевидною таємницею, таємницею, що сходить із графського пагорба, як якби сам секрет - порожнеча, від якої споконвічно відштовхується коментар, - (був зосереджений там. Але незабаром, якщо читати повнимательнее, зауважуєш, що порожнеча не зосереджена ніде й що вона рівномірно розподілена в кожному моменті роману, до якого спрямовується вопрошание. Чому всі відповіді, що стосуються відносин К. із Замком, завжди здаються недостатніми й завжди нескінченно перебільшують і нескінченно принижують зміст цього місця, для якого однаково підходять і не підходять всі судження, від самих шанобливих до самих уничижающих? Дивно: ми так намагаємося підібрати високі найменування - ті, що протягом століть людство виробило, щоб називати Всемогутнього, коли говорять, наприклад: «Замок - це Благодать; Graf (граф) - це Gott, як доводить споріднення заголовних букв; або ж - це Трансцендентність Буття або Трансцендентність Небуття, або ж - це Олімп, тобто бюрократичне правління вселеної»*. Але скільки ми не намагаємося їх підібрати, при цьому, звичайно ж, усе більше поглиблюючи зміст, проте всі ці глибокі визначення, найбільш піднесені й щедрі з усіх, що нам дані, нас усе більше розчаровують: як якби Замок залишався завжди чимсь нескінченно більшим, де «нескінченно більшим» значить у той же час «нескінченно меншим». Що ж може бути вище Трансцендентності або нижче її? Так те (поквапимося з відповіддю, тому що тільки поспішність дозволяє відповісти), що змушує будь-яке судження змінити свою спрямованість, будь воно самим піднесеним або найнижчим, - те, що вражає байдужністю всяку можливість судження й разом з нею відкидає й хоронителів всіх цінностей - небесних, земних або демонічних, - незалежно від того, що ними править - розум, божевілля або вищий розум. Чи загадково це? Безсумнівно, але в той же час, мені здається, ніякої загадки ні, тому що щораз, говорячи, ми ставимо її під сумнів, загрожуючи - зусиллям заговорити про неї - змусити її відступити, прикривши її самим нашим мовленням. Спробуємо на одна мить підібрати їй назва, нехай саме скромне, саме непомітне, саме безособове: назвемо її Безособовим, тому що назвати безособове це, напевно, навіть напевно, значить змусити його зникнути, але обов'язково на користь того ж безособового. При такій умові, є чи в нас право припускати, що Замок, графське володіння - це не що інше, як царство безособового й місце для цього дивного царства? Так просто цього не скажеш, хоча найглибша частина книги Марти Робер, принаймні, та, з якої мені легше всього погодитися, - це та, де вона показує, що панська влада тут не трансцендентна, не іманентна**, а що вона безособова й лише тупо «реєструє факти, що випливають до або після них судження, думки, сни, - і все це з такою байдужністю й з такою пасивністю, які конкретній людині представляються тяжкими й несправедливими». Це важливе зауваження, що можливо вирішу
є. Тільки їм неможливо обмежитися, тому що безособове неможливо представити ні як образ, ні як символ, ні навіть як знак, - і, крім того, становлячи нескінченну байдужність усього роману, вона в ньому всюди (точно також, за словами Ольги, увесь світ належить Замку, із чого потрібно укласти, що Замка немає), як якби існувала така крапка, у якій, ідучи в нескінченність, всі слова роману, а через них і весь роман, і все сказане про роман знаходили й втрачали б свою перспективу: відносини нескінченної дистанції, вічної мінливості, вічної заборони. Однак, зі страху самим упасти в нескінченний рух, зупинимося тут. І все-таки, якщо в Замку присутній як основа (і як відсутність усякої основи) те, що ми називаємо безособовим, те сам факт цього називания не може залишитися без наслідків. Чому ми його так назвали?

* Відзначу, методу прочим, що для К. бюрократія - це ні пізніше явище (як якби боги, вищі сили, шкода завершували своє правління, перетворюючись у чиновників), ні строго негативний феномен, принаймні, не більш, ніж тлумачення у відношенні до слова. Своєму другові Оскарові Бауму він напише щось, що вимагає осмислення: «Бюрократія, з мого погляду, набагато ближче споконвічній людській істоті, чим будь-який інший соціальний інститут» (Червень 1922 р., у період Замка).

** Марта Робер і правда говорить, що в Замку немає нічого трансцендентного й що він несе в собі іманентну силу. Але це судження, мабуть, досить приблизно. Одна з істотних рис Безособового й справді та, що воно не дозволяє нам відчути його ні як трансцендентне, ні як іманентне, але втягує нас у зовсім інші відносини

***

- Чому його так назвали? Чи назва це?

- Може це образ?

- Тоді такий образ, що відображає тільки це назва

- И чому тільки один мовець, адже одне єдине мовлення ніяк не може його назвати, хоч і здається, що може? Необхідно, принаймні, двоє, щоб сказати це.

- Я знаю. Треба, щоб ми було двоє

- Але чому двоє, навіщо говорити двічі, щоб сказати те саме?

- Так тому, що той, хто говорить, - це завжди інший

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector