Державна рада й указ 9 листопада 1906 року

ЗМІСТ

ВВЕДЕННЯ

РОЗДІЛ 1. ДЕРЖРАДА Й СТВОРЕННЯ ОСОБЛИВОЇ КОМІСІЇ

РОЗДІЛ 2. ПОЛЕМІКА ПО ЗАКОНОПРОЕКТІ 9 ЛИСТОПАДА 1906 г.

п. 1 ВІДНОШЕННЯ БІЛЬШОСТІ ОК ДО ДУМСЬКОГО ДОПОВНЕННЯ

п. 2 ПІДСУМКИ РОБОТИ ОСОБЛИВОЇ КОМІСІЇ

РОЗДІЛ 3. РОЗГЛЯД УКАЗУ вгоссовете.

п. 1 СТОЛиПИН І ЙОГО ПОЗИЦІЯ В ДЕРЖРАДІ

п. 2 ПОЗИЦІЇ ЧЛЕНІВ ЗБОРИ ДЕРЖРАДИ

ВИСНОВОК

ПРИМІТКИ

ВВЕДЕННЯ

При всій увазі до столипінської аграрної реформи важливий момент її історії — обговорення указу 9 листопада 1906 р. у Державній раді — залишається маловивченим

Тим часом, на наш погляд, звертання до документів дотичного обговорення в Держраді дозволяє скорегувати подання про боротьбу навколо реформи. В «верхній палаті» указ 9 листопада зустрів завзятий опір правої групи, в основі якого лежали узкосословние інтереси по місцевого дворянства й висновки, зроблені їм з досвіду 1905-1906 гг. Ця обставина ставить під сумнів подання про правий як прихильників і навіть ініціаторів нової аграрної політики. Остання була продиктована, як це треба з аналізу мотивів її захисників у Державній раді, досить широко зрозумілими потребами економічного, соціального й політичного розвитку імперії, її міжнародного становища

РОЗДІЛ 1. ДЕРЖРАДА Й СТВОРЕННЯ ОСОБОЮ КОМІСІЇ

У Держраді указ 9 листопада розглядався з 17 жовтня 1909 р. по 30 квітня 1910 р. До цього часу багато чого перемінилося в порівнянні з осінню 1906 р. Указ був схвалений і істотно доповнений Думою. Змінилося його об’єктивне значення: з обіцянки він став стрижнем цілої програми, «віссю» внутрішньої політики

Інший стала ситуація навколо указу. В 1906 р. перешкода реформі бачилося ліворуч, і уряд, проводячи її по ст. 87, прагнуло зумовити питання, щоб не бути зв’язаним Думою

Тепер головна небезпека виходила праворуч. Справа в тому, що й тоді для правої частини контрреволюційного блоку, що складався, ідея вільного виходу із громади з метою насадження особистої власності селян на землю сама по собі ніякої цінності не представляла, за неї вхопилися як за єдину антитезу примусовому відчуженню приватновласницької землі, помилково думаючи, що розвиток дрібної селянської власності на землю й формування класу селян власників піде винятково за рахунок громади й не торкне поміщицького землеволодіння. Тепер з настанням «заспокоєння» перехід самодержавства до нової аграрної політики втрачав для правої частини блоку всякий зміст. Більше того: усвідомлюються її буржуазна суть, її органічний зв’язок з «новим ладом» і політичними реформами Столипина, її неминучі соціально-політичні наслідки — і указ 9 листопада сприймається вже як «перший удар лома у фундамент народного життя». Права опозиція Столипину активізується, помітно усталювати позиції при дворі й у Держраді, що викликає побоювання в прихильників указу 9 листопада

Однак необоротність початого указом процесу земельної перебудови усе більше ставала очевидною. «Коли такий закон протримається підлога року, — писав Вітте, — і відповідно до його почнеться переробка землевпорядження, те ясно, що після цього йти у зворотному напрямку майже неможливо. У всякому разі, це породить цілий хаос». Те, що восени 1906 р. було почато для захисту від лівих, тепер виявилося непереборною перешкодою для правих. Їх стримувала й позиція пануючи, що заявили на церемонії подання йому членів III Думи: «Із всіх законопроектів, внесених по моїх вказівках у Думу, я вважаю найбільш важливий законопроект про поліпшення земельного пристрою селян».

Все це обумовило особливу напруженість проходження законопроекту в Держраді. Прихильники його не пропускали нагоди підкреслити фактичну неможливість не тільки скасування указу 9 листопада, але й хоча б скільки-небудь серйозного його коректування. Праві також добре усвідомлювали це. Авторитетніший у їхньому середовищі знавець селянського питання И. Л. Горемикин писав кн. Трубецькому 28 грудня 1909 р.: «Цей закон діє в продовження 3 років і в силу цього закону встигли влаштувати своє землеволодіння сотні тисяч селян. Істотно змінити його вже пізно й це внесло б небезпечну нестійкість і плутанину в усі справу селянського землевпорядження… тепер не можна не прийняти його в законодавчому порядку: знявши голову, по волоссях не — 6 плачуть». На закінчення він радив спробувати «звільнити його від додатка Думи, але разом з тим попереджав: «Якщо ця спроба не вдасться, і Державна Дума залишиться при своїй думці, то робити нема чого, треба приймати її проект».

Схвалення указу Держрадою виявлялося, таким чином, визначеним. Першим його супротивникам залишалося, за словами Р. Д. Самарина, «зважаючи на нього як уже з неминучим злом, думати про те, чи не можна яким-небудь способом, якщо не зовсім запобігти, то хоча б певною мірою послабити шкідливі наслідки зазначеного закону».

З Думи в Держраду законопроект надійшла 8 травня 1909 р., однак, до кінця четвертої сесії так і не був поставлений на обговорення. На початку п’ятої сесії, 17 жовтня, загальні збори Держради одноголосно ухвалило передати його в Особливу Комісію (ОК) з 30 членів. 20 жовтня ця комісія була утворена. Головою її був вибраний лідер «центра» кн. П. Н. Трубецькой. У роботі ОК взяли участь представники відомств і члени Держради, що виразили бажання брати участь у засіданнях. До обговорення окремих питань залучалися видні члени Думи, учені, фахівці. Робота ОК була організована на основі програми занять, складеної за пропозицією голови й одноголосно прийнятої ОК.

Обговорення першого відділу програми було довгим і напруженим. І хоча воно завершилося одностайною ухвалою перейти до обговорення законопроекту, у комісії виявилися розбіжності принципової властивості. Супротивником не тільки думського законопроекту, але й указу 9 листопада показав себе Я. Д. Ушаков, що ідеалізував громаду, бачачи в ній основу порядку й справедливості. Принцип громади, затверджував він, «миром Господу помолимся». Він не тільки відмовляється зв’язувати із громадою занепад сільськогосподарської культури й зубожіння селянства, як це робили захисники указу, але й затверджував, що «про зубожіння Росії взагалі говорити не доводиться». Указ 9 листопада, на думку Ушакова, руйнуючи громаду, потрясає основи народного побуту, розоряє народ, затверджує несправедливість, породжує образу, ворожнечу в сім’ях, збільшує число злочинів, тому що ідея хутора є ідея відособленості, тут панує принцип «людин людині вовк». Уважаючи селянське суспільство юридичною особою, Ушаков підводив общинну власність, подібно дворянської, під ст. 420 Х тому Зводу законів; тому зміцнення общинної землі в особисту власність сприймалося їм як експропріація землі в одного власника на користь інших. Нарешті, Ушаков побоювався, що можливість стану й відчуження укріплених в особисту власність надельних земель поведе до зменшення земельного фонду селянства й масовому нагромадженню «безземельного пролетаріату».

Інший правий член комісії, В. А. Бутлеров, сформулював прямо протилежний погляд: «Якщо порушувати питання про відхилення законопроекту, те лише з погляду його недостатності для знищення общинного ладу». Він знаходив почату реформу доцільної, але недостатньо послідовний і рішучої, а хід її — повільним: якщо за три перших роки зміцнився 1 млн. домохазяїнів з 9200 тис., те «вся реформа здійсниться через 27 років. Де ж отут швидкість? » Основна частина правих членів ОК, відкидаючи законопроект Думи, намагалася «знешкодити» і властиво указ. Про головний, що — 8 визначало неприйняття ними указу, праві умовчували. Свою позицію вони мотивували інтересами держави, більшості селянських населень і уряду. Думські доповнення до указу, за їхніми словами, «зовсім неприпустимі», тому що містять «елемент законодавчої примусовості», передбачають ламання громади й можуть «викликати пасивний опір», і в той же час не будуть «мати ніякого практичного значення в змісті наближення до ідеалу, до головної мети прийнятих мір до хутірського або отрубному володінню». Властиво указ 9 листопада не тільки не відкидався, але було відзначено його «велике державне значення», він визнавався «своєчасною й необхідною» мірою, виправдувалося застосування в цьому випадку ст. 87, і навіть висловлювалася надія, що здійснений у житті, він створить той тип дрібного власника, що, «природно, виявиться корисним і діловим співробітником у загальному державному будівництві».

Разом з тим праві намагалися звузити завдання указу у відповідності зі своїми інтересами. Уважаючи громаду перехідною стадією, що має «відомі недоліки», і визнаючи, що общинне й подвірне господарство «погане середовище для розвитку сільського господарства», вони проте наполегливо проводили думку про необхідність «обережного» відношення до громади, затверджуючи, що общинний лад відповідає правосвідомості значної частини селянства й гарантує «від утворення пролетаріату й розвитку вбогості». У зв’язку із цим підкреслювалося «достоїнство» указу 9 листопада, що «не ставить питання руба, не ламає громади, а, роблячи спробу погодити різні форми землеволодіння, відкриває простір особистому почину». Було оскаржене твердження про зв’язок громади як з «аграрними безладдями», так і із загальною відсталістю сільського господарства імперії. Всі конкретні виправлення з метою «знешкодження» указу 9 листопада йшли в руслі загального завдання загальмувати процес ліквідації громади

Більше рішучу позицію — громаду не торкати, а хутори й інтенсивне господарство насаджувати на землях, що перебувають у розпорядженні Селянського банку, — зайняв член правої групи Держради гр. Д. А. Олсуфьев, що приймав участь у роботі ОК у якості запрошеного. Його пугал «швидкий темп, яким пішли земельну справу» у той час, коли «поняття селян поплутані» (серед них «панує настрій, що зовсім усуває турботу про завтрашній день») . Законопроект, на думку графа, уводив «земельний ажіотаж».

На відношенні до законопроекту лівої групи не могло не позначитися те, що позитивна робота над ним у дусі партійної програми була не можлива через незначну питому її вагу в Держраді. Безсумнівно й те, що пріоритетної для лівих була так звана «реформа загальногромадянського характеру»; аграрна ж реформа Столипина лише відсувала її, роблячи усе більше проблематичної. Тому реакція лівих членів ОК була негативною

Думське доповнення вони відкидали, не бачачи «органічного зв’язку» його з указом і не приймаючи «примусового порядку переходу» до особистого землеволодіння. Що стосується властиво указу 9 листопада, те ліві, не заперечуючи проти «бажаності й навіть необхідності врегулювати питання про вихід із громади окремих її членів групами або навіть поодинці», піддали його різкій критиці. Головний недолік указу в тім, що він не витримує початку безстороннього відношення: перетягаючи «ваги на користь подвірного володіння», він тим самим веде до розкладання общинного землеволодіння, тим часом як «селянським суспільствам повинен бути забезпечений вільний перехід до того або іншого виду землеволодіння». Указ представлявся ліві не справедливим: «інтереси населення, що володіє землею на общинному праві, приносять у жертву вигодам перехідних до особистого володіння». Звідси побоювання, що указ «загрожує не тільки не усунути» нестійкість земельних відносин, але «навіть підсилити її до шкоди землеробства». Ліві не розділяли надій на указ, у його наслідках вони вбачали чимало сумнівні й небезпечного: консерватори, що виділилися далеко не завжди, і друзі власності; слабкі виявляються кинутими напризволяще долі; росте пролетаріат «при слабкому в нас розвитку промисловості».

Визнаючи, що громада не являє собою доконану форму землеволодіння й, «безсумнівно, згодом поступиться місцем іншим формам», вони категорично були проти її «ламання».

«Потрібно діяти обережно, — говорив А. А. Мануйлов, — на ґрунті реформ і не відривати народ від історичних реформ. Уряд має земельний фонд і може влаштувати внутрішню колонізацію, не штовхаючи громаду в прірву». Не можна зв’язувати, затверджував М. М. Ковалевский, із громадою «всі безладдя, що відбувалися на російській землі», причини нашої відсталості «не в громаді».

Успішне перетворення указу 9 листопада, підкреслюва_ так його захисниками, ліві ставили під сумнів: «Настрій селян, що виділилися, далеко не всюди захоплене. До виделу звичайно спонукують не міркування незручності общинного землеволодіння, а інші, як то: неприємності з миром, думка зайнятися промисловістю, а головне, якась нерозумна ідея, що якщо не виділитися, то землю віднімуть». Посилаючись на «сумний досвід англійців в Індії», на законодавчу практику й науку Заходу, ліві члени ОК призивали «дотримувати в даній справі більшу обережність».

Таким чином, у прагненні не допустити прискореного руйнування громади в ОК зложилася значна коаліція з 9 правих її членів, 3 лівих і 1 з «центра». Вони зійшлися на тім, що зміст обговорюваного законопроекту «належало б обмежити лише правилами, що визначають умови й порядок виходу окремих селян із громади, по про тім заявам, і юридичні подання такого виходу».

Більшість ОК (14 членів «центра» і праві В. И. Коропів і С. С. Стромилов) визнало «правильним допустити перехід від общинного землеволодіння до особистої власності на трьох головних підставах, які зазначені в законопроекті, схваленому Державною думою». Найважливіше своє завдання прихильники реформи бачили в обґрунтуванні властиво указу 9 листопада. Насамперед, підкреслювалася його зумовленість реформою 1861 р.: хоча зберігала сформовані в дореформений період порядки землекористування в селян, «однак уже й тоді передбачалася можливість виходу окремих селян із громади й видела в приватну власність належних їм ділянок». Тепер, після скасування викупних платежів «не може бути відмовлене в здійсненні того права, що було надано» селянам ще в 1861 р. Однак визначити частку участі кожного у викупі землі виявилося практично неможливо через недосконале рахівництво по внесених платежах, несправного змісту волостних архівів, приватних меж. Виникла необхідність визначити законні способи здійснення цього права, що й було зроблено указом 9 листопада

РОЗДІЛ 2. ПОЛЕМІКА ПО ЗАКОНОПРОЕКТІ 9 ЛИСТОПАДА 1906 г.

п. 1 ВІДНОШЕННЯ БІЛЬШОСТІ ОК ДО ДУМСЬКОГО ДОПОВНЕННЯ

Члени більшості ОК як доказів життєвості указу відзначали результати трирічного його перетворення в життя, що вражає картину яких їм намалював товариш міністра внутрішніх справ А. Л. Ликошин, що виступив під час обговорення I відділу програми ОК 6 разів. «Огляд хуторів, — підтверджував Ермолов, — робить саме сприятливе враження».

Що стосується думського доповнення до указу 9 листопада, то більшість ОК знайшло його цілком прийнятним. «З боку юридичної» воно не доглянуло перешкод ні до збереження громади, ні до поступового переходу від її до інших форм землеволодіння, ні до негайного її скасування. Разом з тим більшість ОК взяло до уваги ступінь підготовленості селян і дійшло висновку, що в суспільствах, де загальні переділи продовжують періодично відбуватися, варто надати окремим домохазяїнам «право зміцнювати за їхнім бажанням зміцнювати в особисту власність ділянки, що складаються в їхньому користуванні, землі й виділяти їх до одним місць» (обов’язковий перехід у таких суспільствах, суперечачи звичаям і поняттям селян, викликав би на практиці «небажане замішання й утруднення в господарському житті» селищ) . Там, де загальних меж не було ні разу, обов’язковий перехід до подвірного володіння відповідає правосвідомості селян, і таку міру не можна назвати насильственною, тому що вона «в істоті нічого не міняє, а лише узаконює природно сформовану й просуществовавшую майже 50 років форму володіння». У суспільствах, де меж не було останні 24 роки, обов’язковий перехід «має не менш тверда підстава, тому що цілком природно укласти, що громади ці, з’ясувавши на досвіді шкода й незручність загальних меж, відмовилися від них».

З погляду економічної, доповнення Думи представлялося більшості ОК найвищою мірою необхідним, оскільки в Росії землеробство — головне джерело матеріального добробуту народу. Тим часом сільське господарство «далеко відстало» від західноєвропейського й не в змозі задовольняти потреби країни «навіть у тій мері, як колись, до 50-х років ХIХ сторіччя». У наявності «хронічне недоїдання», наслідком чого є фізичне виродження населення, засвідчене оглядом новобранців в останні десятиліття. Большенство ОК доходило висновку, що «одною з найголовніших причин незадовільності нашого сільського господарства безсумнівно служить общинне землеволодіння», тому що основні риси останнього — переділи, примусова сівозміна, загальний випас худоби й ін. — убивають «усякі спонукання до поліпшення своєї ділянки» і перешкоджають введенню «Удосконалених способів господарства»; природним наслідком незадовільних прийомів обробки землі є її иссушение, розвиток бур’янистих трав, розмноження шкідників і т.п. У ході дебатів члени більшості ОК привели численні докази «шкідливого впливу общинного землеволодіння на господарський добробут селян». Внаслідок цього, містило більшість ОК, «держав не може ставитися байдуже до питання про форму селянського землеволодіння, безсумнівно пов’язаної з успіхами сільського господарства, але, навпаки, зобов’язано вживати заходів до встановлення більше доконаних видів цього землеволодіння, спостерігаючи лише, щоб нічиї приватні права не були при цьому порушені й щоб свідомість середовища, у якій міри ці повинні проводитися в життя, було досить до того підготовлене».

Думське доповнення до указу більшості ОК представлялося прийнятним і з погляду соціально-політичної. Громада, нагадували опонентам, «довгий час читалася в нас оплотом проти утворення безземельного пролетаріату й поширення серед нижчих верств населення руйнівних політичних навчань». У цей час, говорилося далі, «не представляється можливим затверджувати, що громада страхує від убогості й попереджає від утворення пролетаріату», тому що ріст населення різко загострив малоземелля, в умовах якого «праця на наділеній землі вже не в змозі прокормити всіх учасників користування нею». А право на землю «тримає общинників у селі». Статок сільського населення в загальному значно понизився в останні десятиліття, а багато селян, що залишилися в громаді, терплять «більший нестаток і менш забезпечені, чим особи, що звернулися до фабричної праці або міських промислів». Тим часом трирічний досвід застосування указу 9 листопада цілком чітко намітив полегшення ситуації: частина селян, відриваючись від землі, без шкоди для сільського господарства йшла в обробну промисловість; інша частина утративших землю, але ще «тяготеющих до землеробської праці» служило матеріалом для правильно організованого переселення; третя частина що втратили- 16 землю шукала заробіток на місцях у якості сільськогосподарських робітників

З’ясувалося також, що громада «не виховує ні почуття поваги до права власності, ні підпорядкування необхідному в державному житті порядку, а, навпроти представляє вдячний ґрунт для поширення самих крайніх соціальних поглядів». Законопроект же створює можливість утворення значного класу дрібних земельних власників, міцних хазяїв, «ведучих за свій страх власне господарство й прагнучих обгороджувати плоди своїх праць», що забезпечить у майбутньому «стійкість цивільного життя й усього державного порядку».

Такі мотиви, по яких більшість ОК вважало за необхідне зробити «все можливе, щоб закон послужив до якнайшвидшого знищення громади й проведенню почав особистого землеволодіння».

п. 2 ПІДСУМКИ РОБОТИ ОСОБОЮ КОМІСІЇ

Многим в ОК обмеження думського проекту здавалися недостатніми: вони побоювалися розпродажі селянами своїх земель і переходу останніх у руки представників інших станів. Почасти отут позначився традиційний дворянський погляд на селян

«Треба, — думав Стишинский, — оберігати селян так само, як дітей, від усього небезпечного». Когось лякали прецеденти: так, у Галичині в умовах повної волі відчуження селянських ділянок за короткий строк, з 1870 по 1880 р., 400 тис. селянських ділянок були продані особам інших станів. Але головне, що стояло за цією турботою про селян, було прагнення «знешкодити» указ 9 листопада. «Всі виправлення, справедливо помітив Н. П. Балашев, — у корені змінюють закон 9 листопада, хиляться до зменшення особистих прав, дарованих законом».

Більшість ОК погодилося з думською редакцією ст. 35 і відхилило всі виправлення до неї, виходячи при цьому з того, що, по-перше, селяни «міцно сидять на землі»; по-друге, надання суспільству права переважної покупки суперечить основній меті закону й неминуче стисне домохазяїна при продажі; по-третє, Селянський банк, куди можливий стан, перебуває під контролем уряду

З Думою ОК розійшлися лише в питаннях про доплату за надлишки зміцнюється земли, що, про права на надра ділянок, що зміцнюються, і про те, хто в спірних випадках визначає домохазяїна. По інших статтях більшість ОК, відхиливши виправлення супротивників законопроекту, погодилося Сдумой.

Два доповідачі (М. В. Красовский — по всьому законопроекті, Стишинский — по відділах, що не викликали розбіжності) повинні були доповісти загальним зборам Держради підсумки роботи ОК: особлива думка Ушакова, що отвергали й саму необхідність, і корисність подальшої дії указу 9 листопада; особлива думка трьох лівих членів ОК, що пропонували відхилити думське доповнення (статті 1-8 законопроекту) і рассчитивавших «поліпшити виправленнями» ту частину законопроекту, що відтворювала указ 9 листопада; думка меншостей ОК (8 правих і Гевлич висловилися за виключення статей 1-8 і вони ж, без Наумова, думали необхідним істотно обмежити право відчуження) і думка більшості ОК, що одобрили законопроект Думи «у головних його обрисах».

РОЗДІЛ 3. РОЗГЛЯД УКАЗУ вгоссовете.

п. 1 СТОЛиПИН І ЙОГО ПОЗИЦІЯ вгоссовете.

Загальні збори розглядали законопроект із 15 березня по 30 квітня 1910 р. До цього часу в Держраді зложилася зразкова рівність сил прихильників його й супротивників. Обумовлена цим напруженість обговорення підсилювалася, очевидно, ще й правою інтригою проти Столипина.

Два дні зайняла загальна дискусія, у підсумку якої вирішене було перейти до розгляду статей. У ході її виявилося протистояння по лінії уряд — права група й блокування лівої групи із правими. У перший же день обговорення відразу ж після доповідей ОК виступив глава уряду. Помітивши, що попередні оратори звільнили його від обов’язку роз’ясняти істоту й значення указу 9 листопада, а в Думі, ОК Держради, учених суспільствах і пресі із приводу його «сказано вже всі», Столипин зосередився на принциповій стороні питання. Він звернув увагу загальних зборів насамперед на обставину, недостатньо, на його думку, » щовраховується, а, може бути, і нарочито замовчуване: гарячий відгук населення на закон 9 листопада, ця енергія, що пробудилася, сила, порив, це те бурхливе почуття, з яким майже одна шоста частина… домохазяїнів общинників перейшла вже до особистого землеволодіння».

Звернувшись далі вчасно й обставинам видання указу, Столипин підкреслив глибоку його обумовленість нестаток — 20 мі соціально-економічного розвитку суспільства. «Адже це був досить неясний час нагадав він, — воля насильства, коли насильство це інші вважали за можливе знищити насильством же, примусовим відчуженням власницьких земель». Виданий у цих умовах, указ був, з погляду дворянської правої, актом «політичної розгубленості слабкого уряду, що зрячи відразу розкидало весь свій баласт: землі питомі, общинний лад — усе в жертву гідрі революції».

З погляду Столипина, усе обстояло інакше: указ з’явився результатом «продуманого, принципового» відношення до того, що відбувалося в той час у Росії; це було лікування, в основі якого — точний діагноз: «соціальна смута вигодувала й випоїла нашу революцію»; лікування «корінної хвороби», що одними тільки політичними заходами не вилікуєш, — бідності й неуцтва селянства, його земельного настрою; указом заставлявся «фундамент, підстава нового соціально-економічного селянського ладу».

У думському доповненні до указу Столипин не побачив нічого, крім бажання прискорити перехід до особистої власності, і заперечив лише проти визнання участко-спадкоємними тих суспільств, у яких не було загальних переділів за останні 24 роки, думаючи, що через технічну складність операції «справа не прискорилася б, а, навпроти, загальмувалося б».

п. 2 ПОЗИЦІЇ ЧЛЕНІВ ЗБОРИ ДЕРЖРАДИ

Праві прийняли умови суперечки й виклали своє розуміння принципової сторони проблеми. Олсуфьев, спробувавши зв’язати «загальною думкою» виправлення меншості ОК, виразив неприйняття нової аграрної політики в цілому. Насамперед, його приводили в «зніяковілість» непослідовність і суперечливість уряду в аграрному питанні: «Тепер нам говорять, що через сім-вісім триріч громади не буде, а тоді (у маніфесті 26 лютого 1903 р.) говорили про її непорушність»-«так де ж правда»?

Під сумнів було поставлено й твердження Столипина, що указ підтверджується життям: вихідці із громади й закріплення обумовлені зовсім не усвідомленим інтересом, отут «впливає відома смута, що панує в селян у цей час, і різні агітації, прямо інший раз негожі». У селі, затверджував він, «стосовно цього закону, ентузіазму ні в кого ні, а є якесь здивування, що щось діється», а характер власності на закріплюється землю, що, «просто йде в розріз із загальною селянською правосвідомістю». На місцях, узагальнював Олсуфьев, іде «не творчий процес хутірського господарства й особистої власності, а відбувається успішний процес руйнування громади». Тому «вирішувати так швидко в ім’я тільки загальної доктрини, підвести селян під загальний стан всіх інших людей у Росії, в ім’я загальної зрівняльної і якийсь, по-моєму, псевдоосвободительной доктрини, жодним чином не можна».

«Корективи» правих виглядали так: думське доповнення до указу виключити, а залишену частину виправити в дусі маніфесту 26 лютого 1903 р., тобто забезпечити вихід із громади окремим домохазяїнам, «але при неодмінній умові збереження самої — 22 громади».

Позицію лівої групи в загальних зборах виклав Мануйлов.

Позитивна частина виступів лівих членів Держради, як і в ОК, була лаконічної й неконкретною — вони явно віддавали перевагу критиці. Обвинувачуючи уряд в «розрусі громади», Ковалевский приводив страхаючі цифри: 48 % надельной землі «із сьогоднішнього на завтрашній день» можуть виявитися в приватній власності домохазяїнів. «Добродії! викликував він. — Більшої земельної революції мир ще не знав». І відразу затверджував, що «закон навіть не створює того, що називають особистою, вільної, ніким стискува_ не, а тому приваблюючої, власністю», чим викликав уїдливі репліки Красовского: «Де ж грандіозність зміни?

… де безприкладна революція в аграрних відносинах, про яку професор М. М. Ковалевский говорив у першій частині свого мовлення? » Трохи пізніше, у засіданні 19 березня, Ковалевский так сформулював програму групи: вона «зводиться до того, щоб провести в життя те правилоо, що англійці виражають словами «ладь руки». Надайте самим зацікавленим, згідно обставинам… вирішувати — чи вийти їм у складі миру». Така позиція лівої групи заслужила високу оцінку правих

Аргументація прихильників указу в ході дискусії в загальних зборах була істотно посилена. Член «центра» Калачев на підтвердження життєвості указу привів довідку: у губерніях північного промислового району «більшість земств уже асигнували засобу на сприяння правильній постановці отрубних селянських господарств, тим самим визнавши доцільність закону».

Гостра дискусія в загальних зборах розгорнулася навколо думського доповнення до указу 9 листопада й насамперед ст. 1 законопроекту. Супротивники, як і в ОК, знаходили думське доповнення «марним» у змісті практичних результатів і «шкідливим», з погляду » мет, що розуміютьсяправильно, землевпорядження».

Юридична конструкція його представлялася имнесостоятельной.

Визнаючи тяжке становище селянства, вони не вважали громаду його причиною, і взагалі думали, що «центр ваги аграрної політики лежить не в питанні про форми землеволодіння, а в питанні про способи сприяння агрикультурному процесу». Уряду радили не поспішати, тому що й так — де процес видела в хутори й отруба сильно відстає від процесу зміцнення

Була й більше відверта заява про бажання «зберегти те, що ви маєте намір скасувати». При цьому лякали пролетаризацією й неминучої у зв’язку з нею класовою боротьбою, «яка може повести, у кінцевому результаті, г диктатурі більшості селянських робітників».

Прихильники зробили акцент на безсумнівної, на їхній погляд, вигоди від указу для маси сільського населення. Цією мірою, говорив Красовский, впроваджується у величезну масу селянства «рятівне поняття про власність». Рятівне в психологічному відношенні: селянин, стаючи власником, здобуває «тверду свідомість непорушності права на свою землю», свідомість своєї міцності на землі, свідомість своєї справи, у нього формується «повага до чужої власності» — цим заставляється можливість переходу селянства «з колишнього архаїчного порядку колективізму й безправ’я» до вільного цивільного життя. Рятівне — в економічному: у селянина встановлюється «любовний зв’язок» із землею, остання стає благом, надбанням, яким варто дорожити для себе й нащадків, а сам селянин — хазяїном, а не тимчасовим користувачем — хижаком; буде скорочуватися черезсмужжя, тому що в подворников сильніше прагнення до розверстання й вони краще й швидше із цим справляються; особистий інтерес стане «рушійною силою» народного прогресу

Таким чином, на думку прихильників думського доповнення, прискорене й насильницьке знищення громади було необхідно, з огляду на сучасне положення Росії, і ще більше — з урахуванням потреб її майбутнього розвитку: «Росія залучена у світовий товарообіг і лише при підйомі платіжних сил селянської маси можна буде досягти широкого задоволення тих культурних потреб, які з настійним нестатком вимагають швидкого дозволу».

Дискусія тривала чотири дні, але результат її залишався неясний. Виразно вплинуло на рішення загальних зборів настрій у Думі. 22 березня 103 голосами проти 75 воно виключило зі складу ст. 1 згадування про ті суспільства, у яких не було переділів у плині 24 років. Та ж частина ст. 1, де мова йшла про суспільства, у яких не було загальних переділів із часу наділення їхньою землею, була прийнята 90 голосами проти 88.

ВИСНОВОК

Боротьбу за «знешкодження» указу 9 листопада праві програли. Найбільш імпульсивні з них намагалися продовжувати її за стінами Маріїнського палацу. И. Гофштеттер призивав домогтися видання іменного указу «про призупинення дії настільки небезпечного за своїм впливом явно руйнівного закону». Єпископ Гермоген намагався впливати через Распутіна

Інші, більше тверезомислячі, розуміли неможливість назаднього руху. Глибоке почуття безвихідності охоплювало правих опонентів Столипина: за переходом селян до особистої власності на землю маячило надання їм економічної й політичної рівноправності, а в підсумку — поява нової демократичної сили як основного елемента суспільного й політичного життя країни. Єдине, що залишалося робити представникам правого табору, — це гальмувати в міру сил реалізацію реформи й заважати уряду використовувати неї в політичні метах

ПРИМІТКИ

В указі мова йшла про вихід із громади окремих домохазяїнів по про тім заявам, а Дума ухвалила визнати, що перейшли до спадково дільничного володіння суспільства, у яких не було загальних переділів із часу наділення їхньою землею або в останні 24 роки

1. Пасхалов К. і Шарапов С. Землеустроение або землеразорение? М. [1909]. С. 30.

2. Питома вага правої групи його, становив наприкінці першої сесії (початок липня 1906 р.) . 21,93 % на 1 січня 1910 р. виріс до 40,72 %.

3. Відзначене вище думське доповнення було зроблено, за свідченням Шидловского, у передбаченні «сильної опозиції» указу й «мало на меті залучити на себе увага Державної ради для того, щоб у потрібний момент його поступитися, але зате зберегти саму суть указу 9 листопада» (Шиловский С. И. Спогаду. Ч. 1. Берлин, 1923. С. 178-181) .

4. Вітте С. Ю. Спогаду. Т. 3. М., 1960. С. 390.

5. Урядовий вісник. 1908.14 лютого стор. 6 1. РГИА, ф. 1162, оп. 4, буд. 1, л. 651-653.

2. Самарин Ф. Д. Яким образом можна було б послабити шкідливі наслідки указу 9 листопада 1906 р.? М., 1909. С. 2.

3. Причина була в тім, що наприкінці четвертої сесії 70 виборних членів Держради вибували за закінченням строку обрання по жеребі. Улітку 1909 р. стояли вибори, по яких праві розраховували провести додаткові кандидатури

4. У Держраді тоді було три групи: права, октябристський «центр» і «ліва», що складався з кадетів і близьких до них. З 143 присутніх у засіданні 20 жовтня 71(49,6%) входили в групу «центра», 15(10,5%) були правими. Це визначило склад ОК: 3 «лівих» (виборні М. М. Ковалевский, А. А. Мануйлов і В. П. енгельгардт) ; 15 членів «центра»: 10 з основної групи (призначені Н. П. Балашев, кн. Б. А. Васильчиков і А. С. Ермолов; виборні Д. К. Гевлич, М. В. Красовский, И. Н. Леонтович, кн. П. Н. Трубецькой, Ю. В. Трубників, Б. И. Ханенко й А. И. Яковлев, що вмер 27 грудня 1909 р. і замінений з 15 січня 1910 р. призначеним А. П. Никольским) ; 2 з автономної групи «правого центра» (виборні С. Е. Бразоль і А. Б. Нейдгарт) ; 3 з «коло» (виборні И. е. Олизар, К. Г. Скирмунт і И. А. Шебеко) ; 12 правих (призначені С. С. Бахтеев і А. С. Стишинский і виборні В. М. Андріївський, В. А. Бутлеров, М. Я. Говорухо-Отрок, В. А. Драшусов, В. И. Коропів, А. А. Наришкін, А. Н. Наумов, С. С. Стромилов, А. П. Струков і Я. А. Ушаков) .

5. Програма являла собою перелік питань, розподілених у три відділи. У першому — 1 питання: відхилити законопроект або перейти до його обговорення; у другому — 8 питань, що випливали зі змісту законопроекту: чи визнати суспільства, де не було загальних переділів в останні 24 роки, що перейшли до подвірного володіння? який повинна бути власність на надельную землю виделяющегося із громади: особистої або сімейної? і ін. ; третій відділ з обговорення тих статей законопроекту, по яких під час обговорення другого відділу не будуть зроблені окремі висновки (РГИА, ф. 1162, оп4, буд. 1, л. 266-266про.) .

1. Там же, л. 281-282,290,299,301,319, 331-332,843-847. Корінь поглядів Ушакова — у його народницькому минулому: в 1863 р. 22-літній поручик і слухач Миколаївської інженерної академії був обвинувачений «у поширенні шкідливих ідей між фабричними працівниками за допомогою читання й передачі творів обурливого змісту з метою порушення проти уряду»; його позбавили всіх прав стану й присудили до розстрілу, заміненому потім каторгою. В 1909 р. це був 68-літній релігійний старий і поміщик, що розоряється (Там же, оп. 6, буд. 829; Державні злочини в Росії в XIX столітті. Т. 1. Спб., 1906. С. 119.) .

2. РГИА, ф. 1162, оп. 4, буд. 1, л. 290, 325-326,799 про. Це був погляд великого землевласника-підприємця: на 1906 р. він мав у Пензенській і Симбирской губерніях 3221 дес. придбаної землі (на кінець 1907 р. -2441 дес.) , два лісопильних заводи із загальною річною продуктивністю в 77535 руб. ; у січні 1910 р. одержав концесію на будівництво Томашевской залізн.: в 1916 р. за ним значилося у Вологодської губ. 1928 дес. власної землі й 59915 дес. на посесійному праві

3. Андріївський, Бехтеев, Говорухо-Отрок, Драшусов, Наришкін, Наумов, Стишинский і Струков. Їхні погляди розділяв член «центра» Гевлич. Див. їх «Особлива думка» і виступу в ОК: РГИА, ф. 1162, оп. 4, буд. 1, л. 273-277,292-294,310, 313-317,835-840об.

1. Категоричнее формулювання в «Особливій думці»: «Погляд на громаду, як на якийсь пережиток старовини, зовсім не вірний» (Там же, л. 837 про.) .

2. Там же, л. 318-319.

4. Державна рада: Стенографічні звіти. 1909-1910 роки. Сесія п’ята. Стб. 1136-1145.

5./ОР РГБ/, ф. 265.204.41, л. 5 про. -6. Кн. П. Н. Трубецькой — Ф. Л. Самарину, 21 березня 1910 г.