Твір по літературі: Дно життя — трагічний образ п’єси А. М. Горького На дні П’єса Горького «На дні» була написана в 1902 році для трупи Московського Художнього загальнодоступного театру. Гіркий довгий час не міг підібрати точної назви п’єсі. Спочатку вона називалася «Нічліжка», потім «Без сонця» і, нарешті, «На дні». У самій назві вже закладений величезний зміст. Люди, які потрапили на дно, уже ніколи не піднімуться до світла, до нового життя. Тема принижених і ображених не нова в російській літературі. Згадаємо героїв Достоєвського, яким теж «уже нікуди більше йти». Багато подібних рис можна знайти в героїв Достоєвського й Горького: це тот же мир п’яниць, злодіїв, повій і сутенерів. Тільки він ще більш страшно й реалистично показані Горьким. У п’єсі Горького глядачі вперше побачили незнайомий їм мир отверченних.
Такої суворої, нещадної правди про життя соціальних низів, про їхню безпросвітну долю світова драматургія ще не знало. Під зводами костилевской нічліжки виявилися люди самою різного характеру й соціального стану. Кожний з них наділений своїми індивідуальними рисами. Тут і робітник Кліщ, що мріє про чесну працю, і Попіл, що жадає правильного життя, і Актор, весь поглинений спогадами про свою колишню славу, і Настя, що жагуче рветься до великій, теперішній любові. Всі вони гідні кращої долі. Тим трагичнее їхнє положення зараз. Люди, що живуть у цьому підвалі, схожому на печеру, — трагічні жертви виродливих і жорстоких порядків, при яких людина перестає бути людиною й приречений животіти.
Гіркий не дає докладного викладу біографій героїв п’єси, але й ті деякі риси, які він відтворює, прекрасно розкривають задум автора. Небагатьма словами рисується трагізм життєвої долі Ганни. «Не пам’ятаю, коли я сита була, — говорить вона. — Над кожним шматком хліба тряслася…
Все життя мою тремтіла… Мучилася… як би більше іншого не з’їсти… Все життя в отрепьях ходила… все моє нещасне життя…» Робочий Кліщ говорить про безвихідну свою частку: «Роботи немає… сили немає… От — правда!
Пристановища, пристановища немає! Издихать треба… От правда!»Мешканці «дна» викинуті з життя в силу умов, що панують у суспільстві. Людина надана самому собі. Якщо він спіткнувся, вибився з колії, йому загрожує «дно», неминуча моральна, а нерідко й фізична загибель. Гине Ганна, кінчає із собою Актор, та й інші виснажені, знівечені життям до краю. І навіть тут, у цьому страшному світі знедолених, продовжують діяти вовчі закони «дна». Викликає відраза фігура власника нічліжки Костилева, одного з «хазяїв життя», що готовий навіть зі своїх нещасних і знедолених постояльців вичавити останню копійку.
Настільки ж огидна і його дружина Василиса своєю аморальністю. Страшна доля мешканців нічліжки стає особливо очевидної, якщо зіставити її з тим, до чого покликана людина. Під темними й похмурими зводами нічліжного будинку, серед жалюгідних і покалічених, нещасних і бездомних бурлак звучать урочистим гімном слова про людину, про його покликання, про його силу і його красу: «Людина — от правда! Усе — у людині, усе для людини! Існує тільки людина, все-таки інше — справа його рук і його мозку! Людина! Це чудово! Це звучить — гордо!»Горді слова про те, яким повинен бути і яким може бути людина, ще різкіше оттеняют ту картину дійсного положення людини, що малює письменник.
І цей контраст набуває особливого сенсу… Полум’яний монолог Сатину про людину звучить трохи неприродно в атмосфері непроглядної тьми, особливо після того, як пішов Лука, повісився Актор, посаджений у в’язницю Васько Попіл. Це почував сам письменник і пояснював це тим, що в п’єсі повинен бути резонер (виразник думок автора), але героїв, яких зобразили Горький, важко назвати виразниками чиїх-або ідей взагалі. Тому й вкладає свої думки Горький у вуста Сатину, самого волелюбного й справедливого персонажа