Добро й зло в романі «Майстер і Маргарита»
Михайло Панасович Булгаков — великий майстер, своїм талантом несуче світло, не приховуючи при цьому тьми…
Дійсно, тьми він не приховував. Своє беззаконня й трагізм намагалося сховати від сучасників цей час, у якому жил і затворів автор. Час намагався сховати й самого Булгакова як автора. У тридцяті роки він був із числа «заборонених». Після публікації початку «Білої гвардії» до кінця життя йому не вдалося опублікувати жодного значного Твір. І тільки через багато років, після смерті автора, його утвору в повному обсязі стали доступні читачеві. Тривалий час залишався «у тіні» останній твір Булгакова «Майстер і Маргарита». Це складний, багатогранний добуток. Жанр його був визначений самим автором як «фантастичний роман». За допомогою з’єднань реального й фантастичного Булгаков у своєму Твір піднімає багато роблем, показує моральні недоліки й недоліки суспільства. Сміх і сум, любов і моральний борг я бачу, читаючи сторінки роману. Однієї з основних тем, мені здається, є споконвічна тема добра й зла
Поки існує на землі людин, будуть існувати добро й зло. Завдяки злу ми розуміємо, що таке добро. А добро, у свою чергу, виявляє зло, висвітлюючи людині шлях до істини. Завжди буде відбуватися боротьба добра зі злом
Дуже своєрідно й майстерно зобразив цю боротьбу у своєму творі Булгаков. Диявольська звита вихром проноситься по Москві. По тій Москві, у якій існує неправда, недовіра до людей, заздрість і лицемірство. Ці пороки, це зло оголює перед читачами Воланд — художньо переосмислений образ сатани. Його фантастичне зло в романі показує зло реальне, нещадно викриває лицемірство таких людей, як Степу Лиходіїв, значима особистість у культурних і високих колах Москви, — п’яниця, розпусник, що опустився ледар. Никанор Іванович Босий — випалу й шахрай, буфетник вар’єте — злодій, поет А. Рюхин — закоренілий лицемір. Таким чином, Воланд називає всіх своїми іменами, указуючи, хто є хто. На сеансі чорної магії в московському вар’єте він роздягає в прямому й переносному значенні громадянок, позарившихся на дармове добро, і зі смутком робить висновок: «Люблять гроші, але адже це завжди було… Ну, легковажні… ну, що… і милосердя іноді стукається в їхні серця… звичайні люди… Загалом, нагадують колишніх…»
А якими ж були вони, ці колишні? Автор переносить нас у далекий Ершалаим, у палац п’ятого прокуратора Іудеї Понтія Пілата. «В Ершалаиме всі шепотять про мене, що я зле чудовисько, і це цілком правильно». Прокуратор живе за своїми законами, відповідно до них мир ділиться на пануючої й що підкоряються, раб підкоряється своєму панові — це непорушний постулат. І раптом з’являється той, хто мислить інакше. Людина років двадцяти семи, у якого зв’язані руки і який фізично абсолютно безпомічний. Але він не боїться прокуратора, він навіть сміє йому заперечувати: «…звалиться храм старої віри й створиться новий храм істини». Це людина — Иешуа переконана, що злих людей немає на миру, є тільки люди «нещасливі». Иешуа зацікавив прокуратора. Понтій Пілат хотів і навіть спробував урятувати Иешуа від гіркої долі, але той не міг відмовитися від своєї істини: «У числі іншого я говорив, що всяка влада є насильством над людьми й що настане час, коли не буде влади ні кесарів, ні якої-небудь іншої влади. Людина перейде в царство істини й справедливості, де взагалі не буде потрібна ніяка влада». Але прокуратор не може упокоритися із цим, це явне протиріччя його ідеології. Иешуа страчений. Страчено людину, що ніс людям праведне світло істини, добро було його сутністю. Ця людина була духовно незалежний, він відстоював істину добра, вселяв віру й любов. Понтій Пілат розуміє, що його велич виявилася мнимим, що він боягуз, його мучить совість. Вона покараний, його душу не може знайти спокій, але Иешуа — втілення моральної сили добра в романі — прощає його. Він пішов з життя, але живі зерна добра, залишені ім. И от уже скільки століть люди вірять в Ісус Христа, прообразом якого і є Иешуа. І вічне прагнення до доброго неодолимо. Майстер пише роман про Христю й Пілата. У його розумінні Христос — особистість мисляча й страждаюча, несуча в мир неминучі цінності, невичерпне джерело добра. Істина відкрилася Майстрові, він увірував і все-таки виконав місію, заради якої жив. Він прийшов у це життя, щоб написати роман про Христю. Майстер, як і Иешуа, дорого платить за право проголосити свою істину. Пророки знаходять своє місце в божевільному будинку. І мир, на жаль, виявляється таким, що в ролі судді виступає диявол. Саме він і платить усім по заслугах. Майстер іде від людей, знаходячи спокій і щастя. Але на землі залишається його безсмертний добуток. Боротьба добра й зла триває. З покоління в покоління люди шукають і будуть шукати моральний ідеал, вирішувати етичні протиріччя, шукати істину, боротися зі злом
Я думаю, таким борцем є сам Булгаков. Його роману призначене довге життя, я вірю, що він не втратиться в часі, а буде служити джерелом моральних ідей ще многим і багатьом поколінням
Проблема добра й зла — це вічна проблема, що хвилювала й буде хвилювати людство. Що є добро й що є зло на землі? Це питання проходить лейтмотивом через весь роман М. А. Булгакова «Майстер і Маргарита». Як відомо, дві протилежні сили не можуть не вступити в боротьбу один з одним, тому вічно боротьбу між добром і злом
Найбільше гостро конфлікт між цими силами відбився в романі «Майстер і Маргарита». Отже, перед нами Москва кінця двадцятих — початку тридцятого років. У жаркий і задушливий вечір на Патріарших ставках з’являється пан, схожий на іноземця: «…ні на яку ногу він не кульгав, і росту був не маленького й не величезного, а просто високого. Що стосується зубів, то з лівої сторони в нього були платинові коронки, а із правої — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, у закордонних, у колір костюма туфлях… По виду — років сорока із зайвим. Рот якоїсь кривої. Виголений гладко. Брюнет. Праве око чорний, лівий чомусь зелений. Брови чорні, але одна вище іншої…» Це Воланд — майбутній винуватець усіх безладь Вмоскве.
Сумнівів немає в тім, що Воланд — представник «темної» сили. (Воланд переводиться з давньоєврейського як «чорт».) Важливо звернути увагу на епілог до роману. Це слова Мефистофеля з «Фауста» Ґете: «Я — частина цієї сили, що вічно хоче зла й вічно робить благо». Мефистофель у Фаусті — сатана, що карає грішників, улаштовує безладдя. Ні, Воланд не схожий на Мефистофеля. Його подібність із ним обмежено лише зовнішніми ознаками! Гостре підборіддя, скошений особа, крива рот. У діях же Воланда немає прагнення покарати погрязших у гріхах москвичів. Він з’явився в Москву з однією метою — довідатися, чи змінилася Москва з того дня, коли він був у ній останній раз. Адже Москва претендувала на звання Третього Рима. Вона проголошувала нові принципи перебудови, нові цінності, нове життя. Але що ж бачить Воланд, коли влаштовує в театрі вар’єте сеанс чорної магії для москвичів? Жадібність, заздрість, прагнення нажити «легені» гроші. І Воланд робить такий висновок: «Ну що ж… Вони — люди як люди. Люблять гроші, але адже це завжди було… Людство любить гроші, із чого б ті не були зроблені, з або шкіри, з або паперу, із бронзи або із золота. Ну, легковажні… ну що ж… і милосердя іноді стукається в їхні серця… звичайні люди… загалом, нагадують колишніх… квартирне питання тільки зіпсував їх…»
Прибуття Воланда в Москву супроводжується безладдями: умирає під колісьми трамвая Берліоз, божеволіє Іван Бездомний, згоряє «Будинок Грибоєдова». Але хіба ця справа рук самого Воланда? Немає. Почасти в нещастях москвичів винувата звита Воланда! Коровьев і кіт Бегемот. Але найбільше у своїх нещастях винуваті самі москвичі. Адже це вони створили навколо себе мир, схожий на пекло, населений злістю, пияцтвом, неправдою, розпустою. Заглянемо хоча б у ресторан «Будинку Грибоєдова», де проводять свій вільний час члени Массолита. Тут, «обпливаючи потім, офіціанти несли над главами запітнілі кружки з пивом», «танцював який-небудь дуже літній з бородою, у якій застрягла перинка зеленого лука», «гуркіт золотих тарілок у джазі іноді покривал гуркіт посуду, що посудниці по похилій площині спускали в кухню». Вся атмосфера в ресторані нагадує пекло, описану в Біблії, одним словом «пекло».
Попадаючись на бал сатани, ми можемо переконатися в тім, що людство завжди жило по тимі самим законах, завжди робило зло. Перед нами й Маргаритою проходить пані Минхина, що сжегли своїй покоївці особа щипцями для завивки, молода юнак, що продав його дівчину, що любила, у публічний будинок. Але при цьому ми розуміємо, що всі ці люди мертві. Виходить, в «відомство» Воланда, в «відомство» «тьми» попадають тільки померлі. Тільки тоді, коли людина мертвий, його душу, обтяжена гріхами, попадає під владу Воланда. Отоді наступає розплата за всі те зло, що людина зробила при житті
В «відомство» Воланда попадають і Берліоз, і Майстер з Маргаритою, і Понтій Пілат, жорстокий прокуратор Іудеї
Як багато з людей, які потрапили під владу сатани! Хто ж може вступити в боротьбу зі злом, хто з героїв роману гідний «світла»? На це питання відповідає роман, написаний Майстром. У місті Ершалаиме, погрязшем, як і Москва, у розпусті, з’являються два чоловіки: Иешуа Га-Ноцри й Левий Матвій. Перший з них уважає, що злих людей не буває й що найстрашніший гріх — це боягузтво. От це й людина, що гідний «світла». Уперше він з’являється перед Понтієм Пілатом «у старенькому й розірваному хітоні. Глава його була прикрита білою пов’язкою з ремінцем навколо чола, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у людини був великий синець, у куті рота — садно із запеченою кров’ю». Чи можна говорити про те, що Иешуа Га-Ноцри — це Ісуса Христос? Долі цих людей схожі, вони обоє вмерли на хресті. Але варто помітити, що Иешуа було двадцять сім років, а Ісі — тридцять три роки, коли їх розіпнули. І Иешуа — сама звичайна людина, сирота, а Ісус Христос — «син Божий». Але справа не в цьому. Головне, що Иешуа несе у своєму серці добро, він ніколи у своєму житті не зробив нічого поганого, він прийшов в Ершалаим, щоб учити людей добру, щоб вилікувати їхнього тіла й душі. Він рятувальник людства. Але, на жаль, людство не має потреби в порятунку. Навпаки, воно прагне позбутися від Иешуа, як від злочинця й злодія. І це теж боротьба добра зі злом
Найбільш яскраве зіткнення протиборчі сили представлені наприкінці роману, коли Воланд зі своєю свитою залишає Москву. Що ж ми бачимо? «Світло» і «тьма» стоять на одному щаблі. Миром не керує Воланд, але миром не керує й Иешуа. Усе, що може Иешуа, — це попросити Воланда про те, щоб той дав Майстрові і його улюбленої вічний спокій. А Воланд виконує це прохання. Таким чином, ми доходимо висновку, що сили добра й зла рівноправні. Вони існують у світі поруч, постійно протиборствуючи, сперечаючись один з одним. І боротьба їх вічна, тому що немає на Землі людини, що жодного разу за своє життя не зробив гріха; і немає такої людини, який би повністю втратив здатність вершити добро. Мир — це своєрідні ваги, на чашах якого лежать два вантажі: добро й зло. І, як мені здається, поки зберігається рівновага, мир і людство зможуть існувати
Роман Булгакова «Майстер і Маргарита» допомагає глянути на навколишній світ по-новому. Я вважаю, що цей роман допомагає знайти й розпізнати, що є добро й що є зло.