Доктор Альмера. Маркіз де Сад
Королівський офіцер
про зарахування його в ряди легкої кавалерії королівської гвардії
Це був Донат Альфонс Франсуа де Сад, що народився 2 червня 1740 року в Парижу — син Жана Батисту Франсуа де Саду, графа де Саду, і Марії Елеонори де Мелье де Кишеня, його чоловіки
Рід де Саду, або де Садо, що має безліч розгалужень, уважався найдавнішим і славнозвісним у Провансі.)
Навіть його помилки знаходять у більшості випадків своє пояснення в родовій гордості феодала, що не бажав підкорятися нікому й нічому й сЪебе, що вважав, вище законів
З його роману «Алина й Валькур», що є автобіографією маркіза, ми запозичимо наступні рядки. Він пише: «Зв’язаний по моїй матері з усім тим, що в провінції Лангедока було найкращого й блискучого, породжений у Парижу, у розкоші й багатстві, я вважав з моменту, коли пробудилася моя свідомість, що природа й доля з’єдналися лише для того, щоб віддати мені свої кращі дарунки; я думав це, тому що навколишні мали дурість мені це говорити, і цей більш ніж дивний забобон зробив мене зарозумілим, деспотом і неприборканим у гніві; мені здавалося, що все повинні мені уступати, що увесь світ зобов’язаний виконувати мої капризи, що цей мир належить тільки мені одному». Отже, 24 травня 1754 року маркіз де Сад зарахований у королівську гвардію. Йому було п’ятнадцять років, коли він був зроблений у підпоручики, звичайно, не завдяки його здатностям, а його ім’я
Офіцерський чин, що дається дітям, не був тоді рідкістю. В 1757 році, у перших числах січня, Людовик XV відновив чин корнета ( офіцера-прапороносця).
Одним з перших одержав цей чин маркіз де Сад. 11 січня він був затверджений у посаді корнета в карабинерском полку. Карабінери, можна сказати без перебільшення, уважалися вибраними з обранців
Жоден корпус до революції не виявив стільки мужності й стійкості — вони одні вирішили результат багатьох боїв.) 21 квітня 1759 року він був переведений капітаном у Бургундський кавалерійський полк
Капітан в 19 років — це для маркіза де Саду велике підвищення. Невідомо, чому він не був цим удоволений. Імовірно, у нього був і тоді неспокійний і важкий характер, що він зберігав все своє життя і який виявився головною причиною всіх його нещасть. Треба припустити, що, при своєму характері, він створив собі в полицю безліч ворогів
Він намагався перемінити полк навіть зі зниженням у чині, хотів одержати місце прапороносця в жандармерії, але недолік у засобах перешкодив цьому — за офіцерські місця у війську в той час платили більші суми. Маркіз де Сад, як придворний офіцер, вів, із властивої йому пристрасністю й неприборканістю, бурхливе, божевільне життя, що робила перебування в більшості гарнізонів веселим і приємним
Відвідував збори, спектаклі, на яких він і його товариші мали постійні місця. Він блищав на балах, де збиралося все міське дворянство, і брав участь впрогулках.
Він грав на сцені й писав маленькі статті в «Французькому Меркурії», без підпису, щоб не прослить педантом, що надає цим дрібницям яке-небудь значення
Він мав кілька дуелей, з яких вийшов із честю. Він робив борги й не платив кравцеві, тому що вже тоді це вважалося серед аристократів «гарним тоном».
Фавар у своїх куплетах визначив два головні обов’язки гарного офіцера:
Служити королеві й жінкам —
От зміст військової служби…
Маркіз де Сад служив жінкам, бути може, навіть більше, ніж королеві. Він хвастався своїми успіхами, іноді уявлюваними. Не одне серце супротивника простромив він вістрям своєї шпаги; але ще більше розтрощував жіночі серця
Серця того часу — ми не говоримо про нашім — не робили великого опору, коли за ними полював молодий офіцер. Вони віддавалися на першу вимогу, а іноді навіть раніше. Маркіз де Сад, випливаючи моді, намагався придбати й швидко здобував репутацію «негідника». Він неї зберіг на все своє життя
У романі «Алина й Валькур» він розповідає про одну свою любов, під час перебування в гарнізоні, любові, що народжувалася на одному балі й уже вмирав до другого балу, що швидко приходила до розв’язки…
Надамо йому слово
«Наш полк стояв гарнізоном у Нормандії, там почалися мої нещастя. Мені йшов двадцять других років, зайнятий доти військовою службою, я не знав мого серця, не підозрював, що воно так чутливо.) такого роду краса, що одна могла розбудити любов у моєму серці; це були саме ті риси, які проникали в мою душу. Але в Аделаїді мене сп’яняли не тільки краса, але й чесноти, які я читав на її особі і яким я поклонявся.)
У гарнізонах їсти звичай обирати собі кожному коханку, але дивитися на неї як на божество, поклонятися їй від неробства, безцільно й безрезультатно й залишати неї без жалю, як тільки над полком розгорнуться прапори. Я по совісті вирішив, що не можу так любити Аделаїду… Шість місяців пройшло в цій ілюзії, насолоди не остудили любов, у сп’янінні наших відносин був момент, коли ми хотіли бігти на край світла… Розум узяв гору; я почав думати, і із цього фатального моменту для мене стало ясним, що я любив її зовсім не так сильно. У неї був брат, піхотний капітан, ми вирішили відкритися йому… Його чекали, але він не приїхав… Полк пішов, ми попрощалися: лилися потоки сліз; Аделаїда нагадала мені мої клятви, я підтвердив їх у її обіймах.., і ми все-таки розсталися
Мій батько кликав мене на цю зиму в Париж, я поїхав; справу йшло про моє одруження; його здоров’я похитнулася, і він хотів бачити мене влаштованим раніше своєї смерті; цей проект, задоволення столичного життя помалу витиснули остаточно образ Аделаїди з мого серця. Я, втім, у сім’ї про мою любов не мовчав, честь змусила мене зізнатися, і я це зробив. Серце не робило мені ніяких перешкод, і я поступився без опору, без каяттів совісті… Аделаїда про цьому незабаром довідалася… Важко описати її горі: її любов, її чутливість, її самолюбство, її безвинність, все те, що доставляло мені насолода, звернулося в ніщо, не залишивши сліду в моєму серці
Два роки пройшло для мене — у задоволенні, а для Аделаїди — у каятті й розпачі.)»лягти живою в труну, приготовлена для неї моїми руками». Зовсім спокійний, я жартуючи поставився до цього жахливого плану молодої дівчини й порадив їй забути в узах Гименея навіженства любові
Аделаїда мені не відповіла нічого. Але через три місяці я довідався, що вона вийшла заміж. Звільнений від цього зв’язку, я вирішив піти її прикладу». Паризьким трактатом, підписаним 10 лютого 1763 року, була кінчена — не можна сказати, щоб зі славою — Семирічна війна. 15 березня маркіз де Сад був зарахований у запас. Його сім’я скористалася цим, щоб його женити. Вона сподівалася, що одруження змусить його звістки більше правильне життя