Створене Куприним у Парижу, звичайно, менш значно створеного їм у Росії. Проте, і написане у Франції має свої достоїнства й характерні риси. Паризька проза Куприна — це саме емігрантська проза. Навіть вертаючись у минуле, Куприн його переосмислює в тім же ідеалізованому й очищеному виді, що й інші росіяни парижане: Бунін, Зайцев, Шмельов.
Критичні тенденції в зображенні колишньої російської дійсності явно відходять на другий план. «Всі троє, — пише Звєрєв, акцентувати увагу на московських реаліях, побачених в іншому, ідеально-релігійному світлі, — ні в чому один одного не повторюючи, на чужині заново пережили свою далеку юність, у якій винятково багато значила Москва, цей унікальний мир, — як вони вірили — не погублений, а, немов Китеж, що зник на дні казкового озера, щоб звідти у світлі мінути нагадувати про себе ледве чутним дзенькотом дзвонів» (219). Те було примирення з минулим — мудрість, який навчили «окаянні дні» і емігрантське життя, не солодке, але вільне, удалині від поринулої у варварство, знівеченої більшовиками Росії. «Життя Арсеньєва» не «Суходіл» і «Село» (начебто про різні часи й країни в них повествуется), і «Юнкера» не «Кадети». На увесь свій час і свої обставини Останньої з паризьких росіян повернулася знавшая епоху розквіту російського Парижа Ирина Одоевцева. Її в дев’яносто років теж, по суті, вивезли в Ленінград у ті роки, коли перебудова набирала звороти й щосили лютувала благодійна гласність, — переїзд (поверненням це все-таки важко назвати) в «місто, знайомий до сліз», широко висвітлювався media.
Супутниця Г. Іванова стала членом одного з аборигенних літературних об’єднань (процес розмежування, а точніше, розпаду йшов кресчендо), можна сказати, почесним членом. Оселили емігрантку в таки (по ленінградських поняттях) розкішній квартирі в снившемся їй незабутньому, але трохи побляклому альтштадте.
Після смерті, а та дуже незабаром наступила, видимо, повітря батьківщини було отрутно й пагубне, особливо для давно звиклої до м’якого паризького клімату і європейського комфорту Одоевцевой, квартира пустувала недовго, перейшовши до вирослого в специфічних умовах вічно блокадного міста гумористові з еротичним ухилом, що якось радісно викликнуло: «Життя вдалася». Були виданіі спогадии Одоевцевой про дв літературні столиці — Петербург і Париж, чи ледве не перші, вільні від ідеологічних купюр, безцеремонного цензорського втручання книги про житті російських письменників-емігрантів. Потім потоком пішли інш книги літераторів Рассеянья, конференції, збірники, альбоми, монографічні дослідження. І наші подання про емігрантську літературу не просто уточнилися, а кардинально перемінилися. Вертатися ж тим часом стало комусь — стіни зруйнували й границі стали прозорими.
Та й паризька російська література на наших очах відплила у вічність. Одоевцева представляла вже йде не те срібний, не те золотий століття. Примара, уламок артистичної епохи, російської богеми, останній штрих в, що розтяглася на десятиліття одиссеи росіян «возвращенцев». Епілог книги «Російський літературний Париж». Нищівний удар російському артистичному й літературному Парижеві нанесла німецька окупація. Доля російських біженців, що потрапили в пастку, виявилася настільки ж трагичной, що й тих, хто повернувся в «Сррр…»; уцелели уехавшие в Америку, але нічого подібного паризькому російському культурному центру там створити не вдалося.
Звєрєв у різних главах книги, приділяє особливу увагу передчасно й страшно загиблим: скорботний мартиролог тих, хто вже мав літературне ім’я, і тих, хто тільки вступив у літературне братерство. Загинули в нацистських таборах поет Юрій Мандельштам і прозаїк Юрій Фельзен; один час вони були відвідувачами засідань «Зеленої лампи» у будинку Мережковского й Гиппиус, пізніше, коли тиранія прабатьків символізму стала нестерпної, перейшли в літературне суспільство «Коло», що виникло з ініціативи одного з редакторів кращого російського суспільно-літературного журналу XX століття «Сучасні записки» Іллі Фондаминского. Він також загинув в Освенциме, ставши на той час монархістом і російським патріотом, прийнявши хрещення.
Хрест в очах ревнителів арійської чистоти не мав ніякого значення; у концтаборі вмерла й остання супутниця, що прийняла християнство, Владислава Ходасевича. Релігійна приналежність або відсутність такої мала цікавила катів — розстріляли й дружину поета Довида Батога Аріадну Скрябіну (дочка композитора), що прийняла іудаїзм (чоловік, учасник Опору, після війни виїхав в Ізраїль, де й умер, зовсім відійшовши від поезії).
Був розстріляний Борис Вільде (писав під псевд. Борис Дикої), один з героїв французького Опору, що одержав назву по ім’ю газети, що випускалася їм, — La Resistance.
Загинули в роки окупації Раїса Бліх (її вірш «Чужі міста» обезсмертив Олександр Вертинский) і Михайло Горлин, їхньої долі невід’ємною трагічною нотою ввійшли в історію російського Монпарнаса. Центральна фігура в цьому одночасно трагічному й героїчному списку — Єлизавета Кузьміна-Караваєва, духовна дочка о. Сергия, мати Марія.5 Легендарна особистість.
Її подвижническая діяльність і мученицька смерть у Равенсбрюке занадто яскрава глава в історії російського Парижа, щоб можна було обмежитися сухою довідкою, навіть із огляду на більшу літературу про матір Марії. Оповідання про життя й смерть великої жінки (росіянці парижанки, «черниці нового типу») у книзі Звєрєва стислий, але насичений і бездоганно вибудуваний. Він міг би бути виділений і в окрему головкому з назвою, що напрошується: «Треба вміти ходити по водах» (її девіз — важким мистецтвом ходіння по водах Кузьміна-Караваєва опанувала в досконалості). Вл. Ходасевич умер напередодні катастрофи, не побачивши падіння Парижа; його смерть мимоволі стала віхою, рисою, за якої пішло збідніння російської емігрантської літератури. У книзі обставини літературної біографії Ходасевича, поета, прозаїка, мемуариста, критика, простежені з тією старанністю, яку дозволяла дуже щільна її структура.
Ходасевич, цей «літературний нащадок Пушкіна по тютчевской лінії», відігравав роль своєрідного посередника («міцна ланка») між старою й новою російською літературою не тільки як художник, але і як гострий і досить плідний критик, хоронитель традицій великої російської культури, що переживала на батьківщині «навала варварів», а на чужині судорожно питавшейся вижити. Не просто вижити, а й зберегти священний вогонь мистецтва минулого. Ходасевич, як літературний критик, залишався максималістом, не йдучи на компроміси й зниження критеріїв, вірний завітам, заданим «Пророком» Пушкіна: «У ту мить, коли серафим розсік мечем груди пророка, поезія російська назавжди перестала бути всього лише художньою творчістю». Це не критичне судження, а «вища присвята», віра, канон, відступ від якого повинне карати. З таких висот («горних») і звучав голос Ходасевича-Критика, часто нетерпимо, різко, уїдливо (він мав необережність сказати про молодих поетів Монпарнаса, що «убогість деформує й саму творчість», скривдивши багатьох; ще непримиримее, втім, був Мережковский, що вважав, що пасивна й упадническая поезія повинна зникнути, але нове покоління російських паризьких письменників різниці між ними не бачило), неминуче народжуючи нерозуміння й озлоблення. У Ходасевиче бачили зарозумілого ментора, літературного архаиста-консерватора, що исписались поета, що перемкнувся на критичні розбори «діючих» поетів, — словом, звичайне російське літературне життя, тільки не в Москві й Петербурзі, а в Парижу. Але з відходом Ходасевича зник дуже важливий елемент російської паризької літератури, що помітили не відразу, а оцінили по достоїнству й того пізніше.