Достоєвський (шпаргалки)

«Тpагедия Раскольникова» У центpе pомана Ф. М. Достоєвського «Пpестyпление й покарання» — хаpактеp геpоя шістдесятих років дев’ятнадцятого століття, pазночинца, бедного стyдента Родіона Раскольникова. Розкольників совеpшает пpестyпление: убиває стаpyхy-пpоцентщицy і її сестру, необразливу, простодушну Лизаветy. Злочин страшне, але я, як, напевно, і інші читачі, не сприймаю Раскольникова негативним героєм; мені він здається героєм трагічним

У чому ж трагедія Раскольникова? Свого героя Достоєвський наділив прекрасними якостями: Родіон був «чудового гарний собою, із прекрасними темними очами, ростом вище за середнє, тонкий і стрункий.» У його вчинках, висловленнях, переживаннях ми бачимо високе почуття людського достоїнства, щира шляхетність, найглибша безкорисливість. Розкольників сприймає чужий біль гостріше, ніж власну. Ризикуючи життям, воно рятує з вогню дітей, ділиться останнім з батьком померлого товариша, сам жебрак, дає гроші на похорони Мармеладова, з яким був ледь знаком. Він нехтує ті, хто равнодушно проходить повз людські нещастя. У ньому немає дурних і низьких рис. Кращі герої роману: Разумихин — преданнейший друг Раскольникова, Соня — нещасне створення, жертва гниючого суспільства, захоплюються ним, навіть його злочин не може похитнути ці почуття. Він викликає повагу в слідчого Порфирія Петровича — дуже розумної людини, догадавшегося раніше всіх об нього злочині

И от така людина робить дивовижне злодіяння. Як, чому це могло трапитися? Достоєвський показує, що Розкольників, людина гуманний, страждаючий за «принижених і ображених», зробив убивство «по теорії», реалізуючи абсурдну ідею, породжену соціальною несправедливістю, безвихідністю, духовним тупиком. Злидарський стан, у якому він сам перебував, і вбогість, що зустрічається на кожному кроці, породили антигуманну теорію «крові по совісті», а теорія вилилася впреступление.

Трагедія Раскольникова в тім, що він, відповідно до своєї теорії, хоче діяти за принципом «усе дозволено», але в той же час у ньому живе вогонь жертовної любові до людей. Виходить дивовижне й трагічне для героя протиріччя: теорія, що сповідає Розкольників, змучений чужими й своїми стражданнями, що ненавидить «хазяїв життя», зближає його з негідником Лужиним і лиходієм Свидригайловим. Адже й ці суперечливі й складні два характери вважає, що людині, що володіє силоміць і злістю, «усе дозволено».

«Ми одного поля ягоди» , — говорить Свидригайлов Раскольникову. І Родіон розуміє, що це так, тому що вони обоє, хоча по різних мотивах, «переступили через кров».

Звичайно, не можна рівняти Свидригайлова й Лужина з Раскольниковим. Перший має, як я вже сказав, досить суперечливий характер: він одночасно добра, чесна людина, робить ряд добрих учинків, таких як, наприклад, величезна допомога дітям Мармеладових, але в той же час на його совісті ображена честь Дуни, трохи дивна смерть його дружини, Марфи Петрівни. Свидригайлова не можна назвати ні поганим, ні гарною людиною, не можна назвати його й «сірістю», скоріше, це людина, у душі якого бореться добро й зло. І те й інше поперемінно тримають перемогу, але, на жаль, у результаті бере своє зло — Аркадій Іванович кінчає життя самогубством. З Лужиним трохи простіше: хтива незначність, що у своїх мріях прагне принизити й панувати над більше розумним і чистим душею, чим він сам. Такої людини неможливо протиставляти Родіонові Раскольникову.

Трагедія Раскольникова підсилюється тому, що теорія, що повинна була вивести його з тупика, завела його в самий безпросвітний із всіх можливих тупиків. Свідомість цього викликає страждання й борошна героя, що відчув після вбивства свою повну відірваність від миру й людей: він не може перебувати поруч із улюбленою матір’ю й сестрою, не радується природі, він, немов ножицями, відрізав себе від всіх

Борошна совісті, що леденить душу страх, що переслідує Раскольникова на кожному кроці, думки про те, що він не Наполеон, а «тварина тремтяча», «воша», свідомість безглуздості доконаного злодіяння — все це нестерпним гнітом лягає на душу Раскольникова. Родіон розуміє неспроможність своєї теорії «сильної людини», вона не витримала перевірки життям. Герой терпить крах, як усяка людина, що зв’язала себе з помилковою ідеєю. І в цьому теж трагедія Раскольникова.

Достоєвський-Психолог з такою силою розкрив трагедію Раскольникова, всі сторони його щиросердечної драми, безмірність його страждань, що читач переконується: ці борошна совісті сильніше покарання каторгою

И ми не можемо не співчувати героєві Достоєвського, що шукає вихід з миру зла й страждань, прикро помиляється й терпить страшне покарання за свій злочин

Дуже чуйно, багато в чому пророчо Достоєвський зрозумів уже в дев’ятнадцятому столітті роль ідей громадського життя. З ідеями — по Достоєвському — не можна жартувати. Вони можуть бути доброчинні, але можуть виявитися руйнівною силою для людини, і для суспільства вцелом.

«Принижений і ображені» Роман Ф. М. Достоєвського — це «психологічний звіт одного злочину», злочину, що зробив бідний студент Родіон Розкольників, що вбив бабу процентщицу. Однак, у романі мова йде про незвичайний карний злочин. Це, якщо так можна виразитися, ідеологічний злочин, а виконавець його — злочинець — мислитель, убивця-філософ. Він убив лихварку аж ніяк не в ім’я збагачення й навіть не заради того, щоб допомогти своїм близьким: матері й сестрі. Цей злочин з’явився наслідком трагічних обставин навколишньої дійсності, результатом довгих і завзятих міркувань героя роману про свою долю, про долю всіх «принижених і ображених», про соціальні й моральні закони, по яких живе людство

Життя з’являється перед нами як клубок нерозв’язних протиріч. Усюди він бачить картини вбогості, безправ’я, придушення людського достоїнства. На кожному кроці йому зустрічаються знедолені й гнані люди, яким нікуди дітися. Їхнім прикладом служать Соня Мармеладова, Катерина Іванівна й багато хто інші. Та й сам Розкольників виявився не в кращому положенні. Йому теж, по суті, нікуди піти. Живе він впроголодь, тулиться в жалюгідній комірці, схожої на шафу, звідки його загрожують викинути на вулицю. Під погрозою виявилася доля його матері й сестри. А доля Мармеладова? У розмові Мармеладова з Раскольниковим у шинку звучить думка про те, що в жебраку (а значить і в ньому) ніхто не підозрює шляхетності почуттів. А в ньому ця шляхетність є. Він здатний глибоко почувати, розуміти, страждати не тільки за себе, але й за голодних дітей, виправдувати грубе відношення до себе дружини, цінувати самовідданість Катерини Іванівни й Соні. При всієї, здавалося б, втраті Мармеладовим людського вигляду, його неможливо нехтувати. У словах Мармеладова — біль за те, що його, один раз вигнавши з людської компанії, уже більше ніколи в неї не допустять. Перед нами ображена людина, але сохранивший почуття власного достоїнства, що глибоко усвідомить своє падіння, але не в силах нічого змінити. Чи насмілишся засудити людину, доля якого зложилася так трагічно не тільки по його провині? Це людина, а в ньому не хочуть бачити людини

Згадаємо життя Катерини Іванівни. Вона хвора сухотою, про що говорять червоні плями на її особі, який так боїться Мармеладов. З його оповідання про дружину ми довідаємося, що вона із дворянської сім’ї, виховувалася в губернському дворянському інституті. Вийшовши заміж без батьківського благословления, виявившись у розпачливому положенні, із трьома дітьми на руках, вона після смерті чоловіка змушена була піти заміж за Мармеладова. «Можете судити тому, до якого ступеня її нещастя доходили, що вона, утворена й вихована й прізвища відомої, за мене погодилася піти! Але пішла! Плачу й ридаючи й руки ламаючи, пішла! Тому що нікуди було йти». Але полегшення не наступило й після заміжжя: чоловік вигнаний зі служби й п’є, загрожує вигнати квартирна господарка, б’є Лебезятников, плачуть голодні діти. Не жорстокість керує нею, коли вона посилає Соню на панель, а розпач і безвихідність. Катерина Іванівна розуміє, що Соня принесла себе в жертву близьким

Саме тому, коли Соня повернулася із грошима, вона «весь вечір у ногах у неї на колінах простояла, ноги їй цілувала, устати не хотіла». Мармеладов дає дружині точну характеристику, говорячи, що вона «гаряча, горда, непохитна». Але людська гордість її, як і Мармеладова, зневажається на кожному кроці, про достоїнство й самолюбство змушують забути. Безглуздо шукати допомоги й співчуття в навколишніх, нікуди йти Катерине Іванівні, скрізь тупик. Розповідаючи про Соню й що зустрілася Раскольникову дівчинці, письменник не випадково зупиняє увагу читачів на їхніх портретах: чистота й беззахисність, показані в портретах Соні й обманутої дівчинки, не відповідають способу життя, що вони змушені вести, тому Раскольникову «дивно й дико було дивитися на таке явище». Соню штовхає на панель убогість і неможливість чесно заробляти на життя. Її майбутнє безрадісно, як і майбутнє обманутої дівчинки. Воно укладається у формулу: «лікарня… вино… шинки й ще лікарня… року через два-три — каліки, разом життя їй 19 аль 18 років від роду всього-з… «. Достоєвський переконливо показує, що інші відносини, крім байдужності, цікавості, зловтішного глузування, протиприродні в цьому світі. Люди дивляться один на одного «вороже й з недовірливістю». Всі, крім Раскольникова, слухають «потішника» Мармеладова, «фиркаючи», «посміхаючись», «позіхаючи», а, загалом, равнодушно. Так само байдужа юрба глядачів, що заюшили подивитися на борошна вмираючого Мармеладова. У сні Раскольникова, так схожому на яву, коня січуть «з насолодою», «реготом і гостротами».

Роман «Злочин і покарання»відбив тривогу Достоєвського за майбутнє людства. Він показує, що таким життям, який зараз живуть «принижен і ображені» жити далі не можна. Опираючись на реальний матеріал дійсності, Достоєвський висував і висвітлював проблеми, що мають всесвітнє значення, проблеми боротьби добра й зла в соціальному житті, у внутрішній природі людей, теми життєвого покликання людської особистості, страждання й протесту, егоїзму й самопожертви, злочини й покарання, питання суспільних, духовних зв’язків між людьми і їхнім роз’єднанням, справедливого пристрою соціального миру й багато інші