Твір по літературі: Дуель печорина із грушницким.. Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» — психологічний. Він присвячений неабиякої особистості, людині, що, на жаль, не може знайти застосування своїм здатностям. Щоб глибше розкрити характер головного героя, автор зображує його друзів і недругів. Так, що страждає Печорину протипоставлене Грушницкий — його «криве дзеркало», що носить «маску розчарованості», постійно грає «у незвичайні почуття, піднесені страсті й виняткові страждання».
Цей юнкер уважає себе чесною й чималою людиною, але варто торкнутися його самолюбство, і він відразу забуде про свою шляхетність. Краще тому підтвердження — сварка й дуель героя з Печориним. Епізод двобою є одним із ключових у романі: тут, перебуваючи між життям і смертю, кожний із суперників відкриває свою щиру особу Дуель в «Князівні Мері» не схожа ні на яку іншу в російській літературі, тому що цей трагічний спосіб рішення сварки звичайно виключає будь-яке підступництво й відрізняється бездоганною чесністю учасників. Тут же в основі двобою — підла змова Грушницкого з якимось драгунським капітаном. Останній, звичайно, не помишляет про страшний результат справи, його ціль — побавитися, представивши Печорина боягузом і знеславивши, але це не зменшує провини. Грушницкий дурний: він довірився самовпевненій і безвідповідальній людині На початку дуелі капітан переконаний, що події будуть розвертатися по його плані: «Ми давно вуж вас очікуємо», — говорить він з іронічною посмішкою Вернерові й Печорину, натякаючи на їхнє запізнення. Але ж герої прибутку вчасно! Замість того щоб примирити учасників двобою, капітан намагається підсилити конфлікт.
Секундант Грушницкого порушує перше правило поведінки на дуелі. Але Вернер дипломатично виправляє ситуацію: «… ви б могли, добродії, порозумітися й скінчити ця справа полюбовно». Печорин виражає свою готовність помиритися, але отут знову вступає драгунський капітан, що «мигнув Грушницкому». Отут ми розуміємо, наскільки небезпечний секундант юнкера. Він персоніфікує думку суспільства, що з величезним задоволенням буде знущатися з Грушницким, якщо той відмовиться від дуелі.
Тепер для юнкера немає шляхи назад. «Ми будемо стрілятися», — говорить Грушницкий, ще не підозрюючи, що підписує собі смертний вирок Печорин — гарний психолог. Я думаю, з нього вийшов би також прекрасний педагог, тому що він мистецьки намагається «перевиховати» суперника, розбудити його совість. Грушницкий і покаявся б, але він так слабшав духом, а отут ще поруч драгунський капітан! Треба також відзначити мужність Печорина. Смертельно ризикуючи, він тримається впевнено. Устигає помітити навіть красу пейзажу.
І без того жорстокі умови дуелі герой ускладнює, продовжуючи випробовувати не тільки Грушницкого, але й себе, а ще заздалегідь звільняючись від прийдешніх борошн совісті. По жеребі юнкерові випадає стріляти першому «Він почервонів; йому було соромно вбити людини беззбройного… але як зізнатися в такому підлому намірі?..» Жаль бідолаху: за самолюбство й егоїзм він заплатив дуже дорого. Грушницкий цілить Печорину в чоло. Невже він хоче зробити вбивство? Навіщо?
Відповідь один: щоб позбутися від ганьби, від обвинувачень втрусости. У фатальний для Печорина момент цікаво поводиться Вернер. Він зобов’язаний запобігти трагедії, як чесний секундант, що знає про змову, нарешті, як лікар, що давав клятву Гіппократа, однак не робить цього. Як же так? Я засуджую Вернера й співчуваю Печорину, що приречений на горду самітність серед безвладних людей.
Головному героєві все підкоряються, але йому від цього тільки гірше. Грушницкий не встиг довести до кінця своя чорна справа: перешкодила та ж слабість. Куля подряпала Печорину коліно, і він зміг удержатися на вузькій площадці. Можна сказати, що тут уже доля дає Грушницкому ще один шанс. Але замість каяття герой продовжує свою мерзенну гру. Він спокійний, навіть весел: от-от усе закінчиться.
Зараз Грушницкого не цікавлять ні Бог, ні душу. А зрячи. «Доктор, ці добродії, імовірно поспіхом, забули покласти кулю в мій пістолет: прошу вас зарядити його знову, — і гарненько!» — звертається Печорин до свого секунданта Отут нарешті Грушницкий розуміє щирий зміст всіх попередніх фраз суперника. Юнкер зганьблений. От куди привів його несправедливий шлях.
Сміливість драгунського капітана відразу переміняється розгубленістю. Він кидає «щирого друга» у самий важкий момент, віддає, ідучи від відповідальності Печорин до кінця намагається уникнути кровопролиття: «Грушницкий, … ще є час. Відмовся від свого наклепу, і я тобі прощу все; тобі не вдалося мене подурачить, і моє самолюбство задоволене, — згадай, ми були колись друзями». Шляхетність Печорина, його щира доброзичливість виводять Грушницкого із себе: «Стріляйте!… Я себе нехтую, а вас ненавиджу.
Якщо ви мене не вб’єте, я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі вдвох немає місця…» Джерела злості Грушницкого в тім, що поруч із Печориним він завжди почуває себе збитковою, неспроможною людиною. І болісно заздрить. Цей юнкер тепер чесно зізнається собі, усім, що він негідник. І ще який! Він втілення зла рівно настільки, наскільки Печорин — втілення добра, тому їхнє співіснування неможливо: хтось один повинен загинути Справедливість у цій боротьбі перемагає, так проявляється гуманізм автора. У цілому епізод, мабуть, наочніше всіх інших свідчить про невичерпну енергію Печорина, непохитності його волі, прагненні відстоювати своє достоїнство будь-що-будь і божевільній самітності серед людей, «на всі випадки життя» имеющих «готові пишні фрази», за яких … порожнеча