Душі «мертві» і «живі» у поемі Н. В.Гоголя «Мертві душі» При виданні «Мертвих душ» Гоголь побажав сам оформити титульний аркуш. На ньому була зображена коляска Чичикова, що символізує шлях Росії, а навколо — безліч людських черепів. Опублікувати саме цей титульний аркуш було дуже важливо для Гоголя, так само як і те, щоб його книга вийшла у світло одночасно з картиною Іванова «Явище Христа народу». Тема життя й смерті, відродження червоною ниткою проходить через творчість Гоголя. Своє завдання Гоголь бачило у виправленні й напрямку на щирий шлях серць людських, і спроби ці були початі через театр, у цивільній діяльності, викладанні й, нарешті, у творчості. Існує думка, що Гоголь задумала створити поему «Мертві душі» за аналогією з поемою Данте «Божественна комедія». Це й визначило передбачувану трехчастную композицію майбутнього добутку. «Божественна комедія» складається із трьох частин: «Пекло», «Чистилище» і «Рай», яким повинні були відповідати задумані Гоголем три томи «Мертвих душ».
У першому томі Гоголь прагнув показати страшну російську дійсність, відтворити «пекло» сучасного життя. У другому й третьому томах Гоголь хотів зобразити відродження Росії. Себе Гоголь бачив письменником-проповідником, що, малюючи на сторінках свого добутку картину відродження Росії, виводить її із кризи Художній простір першого тому поеми становлять два мири: реальний мир, де головна діюча особа — це Чичиков, і ідеальний мир ліричних відступів, де головним героєм є оповідач «Мені хочеться в цьому романі показати хоча з одному боку всю Русь», — пише він Пушкіну. Пояснюючи задум «Мертвих душ», Гоголь писав, що образи поеми — «нітрохи не портрети з незначних людей, навпроти, у них зібрані риси тих, які вважають себе краще інших». Напевно, саме тому поняття «мертві душі» у гоголівській поемі постійно міняє свій зміст, переходячи з одного в іншій: це не тільки померлі кріпаки, купити які вирішив аферист Чичиков, але й духовно омертвілі поміщики й чиновники «Мертві душі» — це синтез всіх можливих шляхів боротьби за душі людські. Добуток уміщає в себе як прямий пафос і повчання, так і художню проповідь, ілюстровану зображенням самих мертвих душ — поміщиків і міських чиновників. Ліричні відступи також надають добутку зміст художньої проповіді й підбивають своєрідний підсумок зображеним страшним картинам життя й побуту.
Апелюючи до всього людства в цілому й розглядаючи шляхи духовного воскресіння, пожвавлення, Гоголь у ліричних відступах указує на те, що «тьма й зло закладені не в соціальних оболонках народу, а в духовному ядрі» (Н. Бердяєв). Предметом вивчення письменника й стають душі людські, зображені в страшних картинах «недолжной» життя Основна тема поеми-роману — це тема про теперішню й майбутню долю Росії, її сьогоденні й майбутньому. Жагуче вірячи в краще майбутнє Росії, Гоголь нещадно розвінчував «хазяїв життя», що вважали себе носіями високої історичної мудрості й творцями духовних цінностей. Образи, намальовані письменником, свідчать про прямо протилежний: герої поеми не тільки незначні, вони є втіленням моральної потворності Сюжет поеми досить простий: її головний герой, Чичиков, — природжений аферист і брудний підприємець — відкриває можливість вигідних угод з мертвими душами, тобто з тими кріпаками, які вже відправилися в мир інший, але ще значилися серед живих. Він вирішує скупити по дешевці мертві душі й із цією метою відправляється в одне з повітових міст. У результаті перед читачами з’являється ціла галерея образів поміщиків, до яких навідується Чичиков для того, щоб втілити свій задум у життя. Сюжетна лінія добутку — покупка й продаж мертвих душ — дозволила письменникові не тільки незвичайно яскраво показати внутрішній мир діючих осіб, але й охарактеризувати їхні типові риси, дух епохи З великою виразністю в «портретних» главах дана картина занепаду поміщицького класу. Від дозвільного мрійника, що живе у світі своїх мрій, Манилова, до «дубинноголовой» Коробочки, від її — до відчайдушного марнотрата, брехунові й шулерові Ноздреву, потім до «теперішнього ведмедя» Собакевичу, далі — до оскотинившемуся кулака Плюшкину веде нас Гоголь, показуючи все більше моральне падіння й розкладання представників поміщицького миру.
Поема перетворюється в геніальне викриття кріпосництва, того класу, що є вершителем доль держави Гоголь не показує ніякого внутрішнього розвитку поміщиків і жителів міста, це дозволяє укласти, що душі героїв реального миру «Мертвих душ» повністю застигли й скам’яніли, що вони мертві. Гоголь зображує поміщиків і чиновників зі злою іронією, показує їх смішними, але в той же час дуже страшними. Адже це не люди, а лише бліда, виродлива подоба людей. У них не залишилося нічого людського. Мертвуща скам’янілість душ, абсолютна бездуховність ховається як за розміряним життям поміщиків, так і за судорожною діяльністю міста. Гоголь писав із приводу міста «Мертвих душ»: «Ідея міста, що виникла до вищого ступеня. Порожнеча. Марнослів’я…
Смерть вражає мир, що не рушає. Ще сильніше тим часом повинна представитися читачем мертва нечутливість життя». Галерея портретів поміщиків відкривається образом Манилова. «На погляд він була людина видний; риси особи його не були позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру; у прийомах і зворотах його було щось запобігливі розташування й знайомства. Він посміхався заманливо, був білявий, із блакитними очами». Раніше він «служив в армії, де вважався скромнейшим, деликатнейшим і образованнейшим офіцером». Живучи в маєток, він «іноді приїжджає в місто… щоб побачитися з образованнейшими людьми».
На тлі мешканців міста й маєтків він здається «досить увічливим і чемним поміщиком», на якому лежить якийсь відбиток «напівосвіченої» середовища. Однак, розкриваючи внутрішній вигляд Манилова, його характер, розповідаючи про його відношення до господарства й времяпрепровождении, малюючи прийом Маниловим Чичикова, Гоголь показує цілковиту порожнечу й нікчемність цього «существователя». Письменник підкреслює в характері Манилова його слащавую, безглузду мрійність. У Манилова не було ніяких жвавих інтересів.
Він не господарював, передоручивши його прикажчикові. Він навіть не знав, чи вмирали в нього селяни із часу останньої ревізії. Замість тінистого саду, що звичайно окружали панський будинок, у Манилова «тільки п’ять-шість беріз…» з рідкими вершинами. Своє життя Манилов проводить у ледарстві.
Він відійшов від усякої праці, навіть не читає нічого: два роки в його кабінеті лежить книга, закладена все на тої ж 14-й сторінці. Своє неробство Манилов скрашує необґрунтованими мріями й безглуздими «прожектами» (проектами), начебто будівлі підземного ходу в будинку, кам’яного мосту через ставок. Замість теперішнього почуття — у Манилова «приємна посмішка», замість думки — якісь нескладні, дурні міркування, замість діяльності — порожні мрії Сам Манилов любується й пишається своїми манерами й уважає себе надзвичайно духовною й освіченою людиною. Однак під час його бесіди із Чичиковим стає ясно, що причетність цієї людини до культури — усього лише видимість, приємність манер віддає нудотністю, а за барвистістю фраз не коштує нічого, крім дурості. Чичикову виявилося нескладно переконати Манилова в користі свого підприємства: потрібно було всього лише сказати, що це робиться в суспільних інтересах і цілком відповідає «подальшим видам Росії», оскільки Манилов уважає себе людиною, що коштує на стражі суспільного благополуччя Від Манилова Чичиков направляється до Коробочки, що, мабуть, є повною протилежністю попередньому героєві. На відміну від Манилова, Коробочку характеризують відсутність усяких претензій на вищу культуру і якась своєрідна «простота». Відсутність «парадності» підкреслене Гоголем навіть у портреті Коробочки: вуж занадто в неї малопривабливий, затрапезний вид. «Простота» Коробочки відбивається й у її відносинах з людьми.
«ех, батько мій, — звертається вона до Чичикову, — так у тебе-те, як у кабана, вся спина й бік у бруді!» Всі думки й бажання Коробочки зосереджені навколо господарського зміцнення її маєтку й безперестанного нагромадження. Вона не бездіяльний фантазер, як Манилов, а тверезий набувач, що вічно копошиться у свого житла. Але хазяйновитість Коробочки саме й виявляє її внутрішня незначність. Приобретательские спонукання й прагнення заповнюють вся свідомість Коробочки, не залишаючи місця ні для яких інших почуттів. Вона із усього прагне покористуватися, починаючи від домашніх дріб’язків і кінчаючи вигідним продажем кріпаків, що є для неї насамперед майном, яким вона вправі розпоряджатися, як їй вздумается. Вона торгується, намагається підняти ціну, одержати більшу вигоду.
Чичикову з нею набагато сутужніше домовитися: вона байдужа до будь-яких його аргументів, оскільки для неї головне — витягти користь самої. Чичиков недарма називає Коробочку «дубинноголовой»: цей епітет дуже влучно неї характеризує. З’єднання замкнутого способу життя із грубою корисливістю визначає крайню духовну вбогість Коробочки Далі — знову контраст: від Коробочки — до Ноздреву. На противагу дріб’язковій і корисливій Коробочці Ноздрев відрізняється буйним молодецтвом і «широким» розмахом натури. Він надзвичайно активний, рухливий і задерикуватий. Ні на мить не замислюючись, Ноздрев готовий зайнятися будь-якою справою, тобто всім, що з якоїсь причини приходить йому в голову: «У ту ж мінуту він пропонував вам їхати куди завгодно, хоч на край світла, увійти в яке хочете підприємство, міняти все, що не є, на все, що хочете». Енергія Ноздрева позбавлена якої-небудь мети. Він з легкістю починає й кидає будь-яке своє підприємство, відразу забуваючи про нього.
Ідеалом його є люди, які живуть галасливо й весело, не обтяжуючи себе ніякими повсякденними турботами. Усюди, де з’являється Ноздрев, затівається метушня й виникають скандали. Хвастощі й неправда — головні риси характеру Ноздрева. Він невичерпний у своїй неправді, що стала для нього настільки органічної, що він бреше, навіть не відчуваючи в тім якої-небудь необхідності. З усіма знакомими він тримається в близьких стосунках, усякого вважає своїм приятелем, але ніколи не залишається вірний ні своїм словам, ні відносинам. Адже саме він і розвінчує згодом свого «друга» Чичикова перед губернським суспільством Собакевич — один з тих людей, хто міцно коштує не землі, тверезо оцінює й життя, і людей.
Коли це необхідно, Собакевич уміє діяти й домагатися того, чого він хоче. Характеризуючи побутовий уклад життя Собакевича, Гоголь наголошує на тім, що тут всі «було упористо, без пошатки». Обґрунтованість, міцність — відмітні риси як самого Собакевича, так і навколишньої його побутової обстановки. Однак фізична міцність і Собакевича, і його життєвого укладу сполучається з якоюсь виродливою незграбністю. Собакевич схожий на ведмедя, і це порівняння носить не тільки зовнішній характер: тварина початок переважає в натурі Собакевича, що не має ніяких духовних запитів. По його твердому переконанню, єдиною важливою справою може бути тільки турбота про власне існування.
Насичення шлунка визначає зміст і зміст його життя. Освіта він уважає не тільки непотрібної, але й шкідливою вигадкою: «Тлумачать — просвещенье, просвещенье, а це просвещенье — фук! Сказав би я інше слово, так от тільки що за столом непристойно». Собакевич розважливий і практичний, але, на відміну від Коробочки, він добре розуміє навколишнє оточення, знає людей. Це хитрий і нахабний ділок, і Чичикову довелося з ним досить важко.
Не встиг він і слова вимовити щодо покупки, а Собакевич уже запропонував йому угоду з мертвими душами, причому заламав таку ціну, начебто мова йшла про продаж реальних кріпаків. Практична хватка відрізняє Собакевича від інших поміщиків, зображених в «Мертвих душах». Він уміє влаштуватися в житті, але саме в цій якості з особою силою проявляються його низинні почуття й прагнення Однак образ Собакевича, виявляється, ще не вичерпує міри падіння людини. Дріб’язковість, незначність, соціальне каліцтво досягають граничного вираження в образі Плюшкина, що завершує портретну галерею помісних владетелей.
Це «діра на людстві». Все людське вмерло в ньому, у повному розумінні слова це мертва душа. До такого висновку веде нас Гоголь, розвиваючи й поглиблюючи тему духовної загибелі людини. Сільські хати села Плюшкина мають вигляд «особливої старості», панський будинок виглядає «інвалідом», бревенчатая бруківка зробилася непридатним. А який хазяїн? На тлі жалюгідного сільця перед Чичиковим стала дивна фігура: не те мужик, не те баба, в «невизначеному платті, схожому на жіночий капот», такому рваному, замасленому й заношеному, що «якби Чичиков зустрів його, так причепуреного, де-небудь у церковних дверей, те, імовірно, дав би йому мідний гріш». Але не жебрак стояв перед Чичиковим, а багатий поміщик, власник тисячі душ, у якого комори, комори й сушильні повні були всякого добра.
Однак все це добро гнило, псувалося, перетворювалося в потерть. Відносини Плюшкина до покупщикам, його ходіння по селу за збором усякої дряни, знамениті купи мотлоху на його столі й на бюро виразно говорять про те, як скнарість приводить Плюшкина до безглуздого накопичення, що приносить його господарству одне руйнування. Усе занепало, селяни «мруть, як мухи», десятками значаться в перегонах. Безглузда скнарість, що панує в душі Плюшкина, породжує в ньому підозрілість до людей, недовіра й ворожість до вся навколишнього, жорстокість і несправедливість стосовно кріпаків.
У Плюшкина немає ніяких людських почуттів, навіть батьківських. Речі для нього дорожче людей, у яких він бачить тільки шахраїв і злодіїв. «І до такої незначності, дріб’язковості, гидоти міг снизойти людина!» — викликує Гоголь. Подібно Коробочці й Собакевичу Плюшкин заклопотаний про нагромадження багатств. Він так само, як і вони, перебуває під владою егоїстичних почуттів і бажань. Але у своїй скнарості він іде набагато далі: нагромадження стає єдиною життєвою метою, поза якою для нього нічого не існує.
Плюшкин повністю йде в збирання «багатств». Його непомірна жадібність заважає йому відрізняти корисне від зовсім непотрібного. Він з невтомною енергією збирає всякий мотлох, боячись хоч що-небудь упустити. Плюшкин перетворюється у відданого раба речей, і спрага нагромадження змушує його у всім себе обмежувати. Він готовий харчуватися впроголодь, одягатися в ганчір’я, і все це для того, щоб не підірвати свого «добробуту». Чим більше опановує Плюшкиним спрага нагромадження, тим ничтожнее стає його життя, та й він сам: «Людські почуття… міліли щохвилини, і щодня що-небудь втрачалося в цій зношеній руїні». Плюшкин ні з ким не спілкується: ненаситна жадібність зруйнувала його зв’язок з людьми.
Він зовсім самотній через свою корисливість і ізольований від життя. Сам собі він здається беззахисною істотою, який кожний норовить ограбувати, а тому не бажає нікого бачити. Якщо ж йому й доводиться з ким-небудь зштовхнутися, то він зображує із себе людини, змушеного бідувати. Будучи істотою абсолютно паразитичним, Плюшкин із глибокою ворожістю й ворожістю ставиться до своїх кріпаків, уважаючи їхній тунеядцами, ледарями й злодіями. Він морить селян голодом, а тому в нього, на радість Чичикова, виявляється величезне число мертвих душ.
Чи завжди він був таким? Немає. Це єдиний персонаж, чия душа вмерла лише із часом, зачахла через якісь обставини. Глава про Плюшкине починається з ліричного відступу, чого не було при описі жодного поміщика. Ліричний відступ відразу набудовує читачів на те, що ця глава значна й важлива для оповідача. Оповідач не залишається байдужим і байдужим до свого героя: у ліричних відступах (в VI главі їх два) він виражає свою гіркоту від усвідомлення того, до якого ступеня міг опуститися людина Образ Плюшкина виділяється своїм динамізмом серед статичних героїв реального миру поеми. Від оповідача ми довідаємося, яким був Плюшкин раніше, і як поступово загрубіла й затверділа його душу. В історії Плюшкина ми бачимо життєву трагедію.
При згадуванні про шкільного товариша на особі Плюшкина «сковзнув якийсь теплий промінь, виразилося не почуття, а якесь бліде відбиття почуття». Виходить, все-таки душу Плюшкина ще не зовсім умерла, виходить, у ній залишилося ще щось людське. Живими в Плюшкина минулого й ока, що ще не потухли, «, щобігали з-під високо вирослих брів, як миші». В VI главі втримується докладний опис саду Плюшкина, запущеного, зарослого й затихлого, але живого. Сад — це своєрідна метафора душі Плюшкина. Тільки в маєтку Плюшкина перебувають дві церкви.
Із всіх поміщиків тільки Плюшкин вимовляє внутрішній монолог після від’їзду Чичикова. Цим Плюшкин відрізняється від всіх інших поміщиків, показаних Гоголем Всі поміщики, настільки яскраво й безжалісно показані Гоголем, а також центральний герой поеми — живі люди. Але чи можна про їх так сказати? Чи можна їхньої душі назвати живими? Хіба їхні пороки й низинні спонукання не вбили в них все людське?
Зміна образів від Манилова до Плюшкина розкриває усе більше усиливающееся духовне збідніння, все зростаюче моральне падіння власників кріпосних душ. Назвавши свій добуток «Мертві душі», Гоголь мав на увазі не тільки померлих кріпаків, за яких ганявся Чичиков, але й всіх живих героїв поеми, які давно вже стали мертвими Оголюється друга й не менш важлива причина омертвляння душ по Гоголю — це відмова від Бога. «Усяка дорога повинна вести до храму». По дорозі Чичикову не зустрілася жодна церква. «Які скривлені й несповідимі шляхи вибирало людство», — викликує Гоголь. Дорога Росії бачиться йому жахливих, повної падінь, болотних вогнів і спокус. Але все-таки це дорога до Храму тому що в главі про Плюшкине ми зустрічаємо дві церкви; готується перехід до другого того — Чистилища з першого — пекельного. Цей перехід розмитий і неміцний, як і навмисно розмита Гоголем у першому томі антитеза «живий — мертвий». Гоголь навмисно робить нечіткими границі між жива й мертвим, і ця антитеза знаходить метафоричний зміст.
Підприємство Чичикова з’являється перед нами як якийсь хрестовий похід. Героєм реального миру поеми, що володіє душею, є Чичиков. Саме в Чичикове найбільше сильно показана непередбачуваність і невичерпність живої душі, нехай не бог звістка який багатої, що нехай бідніє, але живий. XI глава присвячений історії душі Чичикова, у ній показане розвиток його характеру. Адже саме Чичиков повинен був очиститися й перейти з «Ада» в «Чистилище» і «Рай».
«Мертвим душам» поеми протипоставлений «живі» — народ талановитий, працьовитий, багатостраждальний. Із глибоким почуттям патріота й вірою у велике майбутнє свого народу пише про нього Гоголь. Він бачив безправ’я селянства, його принижене положення й те отупіння й здичавіння селян, які з’явилися результатом кріпосного права. Саме мертві селяни в «Мертвих душах» мають живі душі, на відміну від живого народу поеми, душу якого мертва Таким чином, у першому томі «Мертвих душ» Гоголь зображує всі недоліки, всі негативні сторони російської дійсності. Гоголь показує людям, у що перетворилися їхні душі.
Робить він це тому, що гаряче любить Росію й сподівається на її відродження. Гоголь хотів, щоб люди, прочитавши його поему, жахнулися свого життя й пробудилися від мертвущого сну. У цьому й складається завдання першого тому. Описуючи страшну дійсність, Гоголь малює нам у ліричних відступах свій ідеал російського народу, говорить про живу, безсмертну душу Росії. У другому й третьому томах свого твору Гоголь задумував перенести цей ідеал у реальне життя.
Але, на жаль, він так і не зміг показати переворот у душі російської людини, не зміг пожвавити мертві душі. У цьому полягала творча трагедія Гоголя, що переросла в трагедію всього його життя.