Двійники й антиподи раскольникова

Двійники й антиподи раскольникова

Дуже багато дослідників, зокрема М. Бахтин, відзначали, що в центрі кожного з романів Достоєвського, представляючи його композиційну основу, перебуває життя ідеї й персонаж - носій цієї ідеї. Так, у центрі роману "Злочин і покарання" - Розкольників і його "наполеонівська" теорія про розподіл людей на два розряди й про право сильної особистості на зневагу законами, юридичними й етичними, для досягнення своєї мети. Письменник показує нам зародження цієї ідеї у свідомості персонажа, її здійснення, поступове изживание й остаточна катастрофа. Тому вся система образів роману будується так, щоб всебічно обрисувати раскольниковскую думка, показати її не тільки у відверненому виді, але й, так сказати, у практичному переломленні й у той же час переконати читача в її неможливості. Внаслідок цього центральні персонажі роману цікаві нам не тільки самі по собі, але й у їхній безумовній співвіднесеності з Раскольниковим - саме як із втіленим існуванням ідеї. Розкольників є в цьому змісті як би загальним знаменником для всіх персонажів. Природний композиційний прийом при такому задумі - створення духовних двійників і антиподів головного героя, покликаних показати гибельность теорії - показати як читачеві, так і самому героєві

Духовними двійниками Раскольникова є Лужин і Свидригайлов. Роль першого - інтелектуальне зниження ідеї Раскольникова, таке зниження, що виявиться морально нестерпним для героя. Роль другого - переконати читача в тім, що ідея Раскольникова веде до духовного тупика, до духовної смерті особистості

Лужин - підприємець середньої руки, це розбагатілий "маленька людина", якому дуже хочеться стати людиною "більшим", перетворитися з раба в хазяїна життя. У цьому корінь його "наполеонизма", але як вони схожі на соціальних корінь раскольниковской ідеї, її пафос соціального протесту пригнобленої особистості у світі принижених і ображених! Адже Розкольників - злиденний студент, якому теж хочеться піднятися над своїм соціальним станом. Але набагато важливіше для нього бачити себе людиною, що перевершує суспільство в інтелектуальному-інтелектуальному-морально-інтелектуальному відношенні, незважаючи на свій соціальний стан. Так з'являється теорія про два розряди; і тому й іншому залишається лише перевірити свою приналежність до вищої категорії. Таким чином, Розкольників і Лужин збігаються саме в прагненні стати вище того положення, що відведено їм законами соціального життя, і тим самим піднятися над людьми. Розкольників привласнює собі право вбити лихварку, а Лужин - погубити Соню, оскільки вони обоє виходять із невірної посилки, що вони краще інших людей, зокрема тих, які стають їхніми жертвами. Тільки розуміння самої проблеми й методи Лужина набагато пошлее, чим у Раскольникова. Але це єдина різниця між ними. Лужин опошляє, а тим самим і дискредитує теорію "розумного егоїзму". На його думку, краще бажати блага собі, чим іншим, треба прагнути до цього блага будь-якими засобами, і кожний повинен робити те ж - тоді, досягши кожного свого блага, люди й утворять щасливе суспільство. І виходить, що Дунечке Лужин "допомагає" із кращих спонукань, уважаючи своє звертання бездоганним. Але звертання Лужина та й вся його фігура настільки вульгарні, що він стає не тільки двійником, але й Антиподомраскольникова.

Антиподом і якоюсь мірою двійником Раскольникова стає і його сестра. Вона не вважає себе істотою - більше високого рангу, чим брат, а Розкольників, ідучи на жертву, саме в цьому відчуває своя перевага над тими, заради кого він жертвує собою. Дунечка ж, навпроти, не тільки не вважає себе вище свого брата - визнає його істотою більше високого роду. Розкольників добре це розуміє, тому-те так рішуче й відкидає він жертву сестри. У своєму відношенні до людей Дуня і її брат - антиподи. Навіть Свидригайлова Дуня не вважає нижче себе; вона переборює цю спокусу, будучи не в силах стріляти в людину, тому що у Свидригайлове вона бачить особистість. Розкольників же готовий бачити людини тільки всебе.

Відношення до інших людей і до себе - от та спіраль, по якій Достоєвський розвертає дію свого роману. Розкольників здатний не бачити людини у своєму ближньому, Свидригайлов не здатний бачити людини ні в кому. Так ідея Раскольникова доводить до границі, до абсурду. Розкольників хоче відчути себе людиною, для якого на миру взагалі не існує моралі. Він переконаний, що ні в перелюбстві, ні в розбещенні малолітньої дівчинки, ні в підслуховуванні чужих розмов з метою використовувати їх у своїх інтересах, шантажуючи жертви, немає нічого дурного. У відповідь на збурювання Раскольникова із приводу підслуханої сповіді Свидригайлов резонно зауважує, які якщо можна "бабусь чим потрапило по голові лущити", те отчого ж не можна підслухувати? Заперечити на це Раскольникову нема чого. І Свидригайлов стає для Раскольникоза якимсь втіленням темних початків миру, у якому немає моральних заборон. Але його чомусь тягне до цього темного початку. Достоєвський говорить, що Свидригайлов чимсь притягав Раскольникова. І Розкольників іде до нього, навіть не віддаючи собі звіту навіщо. Але слова Свидригайлова про те, що вся-те вічність - це яка-небудь курна лазенька з павуками, потрясли героя, тому що він дуже наочно зміг уявити собі настільки виразно охарактеризований Свидригайловим логічний кінець шляху, по якому він пішов, убивши бабу. Після такого морального розпаду душі неможливо ніяке відродження людини. Після цього можливо тільки самогубство. Дуня, відкинувши пістолет, визнала у Свидригайлове людини - він сам у собі людини не бачить

У жаху йде Розкольників від Свидригайлова. Він, ступивши на шлях зла, не в можливості йти цим шляхом до кінця. Після останньої розмови зі Свидригайловим Розкольників знову піде до Сонечке. Її в очах Раскольникова зближає з ним те, що вона "теж переступила рису", і він поки не розуміє, як по-різному те, через що кожний з них зміг переступити, верней, для чого кожний з них це зробив. Сон Мармеладова втілює в романі світлий початок. Вона почуває себе винної й усвідомлює власну гріховність, але вона згрішила заради порятунку життя маленьких братів і сестер. "Сонечка, вічна Сонечка Мармеладова!" - викликнув Розкольників, довідавшись про передбачене весілля його сестри й Лужина. Він прекрасно почуває й розуміє подібність мотивів, які керують учинками цих жінок. Сон із самого початку персоніфікує в романі жертву, тому ледь^-те й розповідає Розкольників про свій злочин. І вона, що виправдувала й жалувала Катерину Іванівну, свого п'яницю-батька, готова простити й зрозуміти Раскольникова - вона побачила в убивці людини. "Що ж це ви із собою-те зробили!" - говорить вона у відповідь на його визнання. Для Соні Розкольників, покушавшись на життя іншої людини, підняв руку й на людину в собі, на людину взагалі.

У романі Достоєвського все тесно зв'язано, сплетено один з одним. У момент загибелі від сокири на недоумкуватої Лизавете був Сонечкин хрест. Розкольників хотів убити тільки одну лихварку, тому що вважав її життя шкідливої для навколишніх, але змушений убити і її сестру, а піднявши руку на Або-Завіту, він тим самим піднімає її й на Сонечку й в остаточному підсумку на себе самого. "Я не старушонку вбив, я себе вбив!" - викликує Розкольників у тузі. І Соня, що прощає Рас-Кольникова-Людини, не прощає його згубну ідею. Тільки у відмові від "цієї проклятої мрії" бачить вона можливість відродження душі Раскольникова. Сон кличе його до покаяння, вона читає йому знаменитий євангельський епізод про воскресіння Лазаря, очікуючи щиросердечного відгуку. Але душу Раскольникова до цьому ще не готова, він ще не зжив у собі свою ідею. Далеко не відразу Розкольників зрозумів, що Соня права, лише на каторзі до нього прийшло це усвідомлення, лише тоді він зміг по-справжньому покаятися, і його покаяння стає останнім твердженням Сониной правоти, ідея ж Раскольникова виявляється остаточно зруйнованої

Так, приводячи всіх персонажів роману в співвідношення з головним героєм, Достоєвський досягає головний своєї мети - дискредитації людиноненависницької теорії, породженої самим несправедливим миром


Загрузка...