Дьяволиада в добутках М. А. Булгакова
Творчість М. А. Булгакова — одне з найбільших явищ російської художньої літератури ХХ століття. Його талант дав літературі чудові добутки, що стали відбиттям не тільки сучасної письменникові епохи, але й теперішньою енциклопедією людських душ
Зрозуміло, талант художника був у Булгакова, що називається, від Бога. А вуж те, яке цей талант одержував вираження, багато в чому визначалося й обставинами навколишнього життя, і тим, як складалася доля письменника
Народився Булгаков 15 травня 1891 року в Києві, у сім’ї доцента, потім професори духовної академії. Був він у Панаса Івановича й Варвари Михайлівни Булгакових первістком. Після нього сім’я поповнилася ще двома синами й чотирма дочками
Жили вони в тім самому будинку по Андріївському спуску, у якому письменник оселив у свій час героїв «Білої гвардії» і «Днів Турбиних» . Із цим будинком можна не раз зустрінеться, читаючи ці прекрасні добутки письменника
В 1907 році в сім’ї трапилося нещастя: умер батько — Панас Іванович. Турбота про виховання сімох дітей цілком лягла на плечі Варвари Михайлівни. Але як не було це складно, мати «зуміла… дати радісне дитинство» .
Громадянська війна застала Булгакова в його рідному Києві. Валив старий побут, кожному треба було вибирати свій шлях на дорогах здибленої історії. Булгаков бачив «апофеоз» і кривавий захід білого руху, став свідком німецької окупації України в 1918 році, звірств петлюрівських банд. Всім складом свого виховання він належав до ліберально-демократичних шарів старої російської інтелігенції й, як багато з людей його кола, вирішив розділити долю свого народу, брати участь у будівництві нової культури. Вибір цього шляху дався йому непросто. Світогляд Булгакова не відрізнялося чіткістю ідейних позицій, однак, пафос його кращих добутків об’єктивно став служити піднесенню людської особистості, подоланню в ній егоїзму, користі, фальші й лицемірства й тим самим замикався з історичним завданням соціалістичного виховання нової людини
В 1921 році Булгаков переїжджає в Москву. Відтепер це багатолике місто стане джерелом, що харчує його оригінальна поетична й сатирична творчість. Булгаков починає писати. Сам він датує початок своєї літературної діяльності дуже точно: 15 лютого 1920 року Фейлетони й оповідання молодого письменника друкуються в столичних газетах і журналах, виходять окремими виданнями
На той час Булгаков уже відходить від своєї медичної діяльності (в 1916 році він був «затверджений у ступені лікаря з відмінністю» ) , і повністю віддає себе літературній творчості. Ранні повісті й оповідання. Булгакова мали успіх у читачів, але зустрічали й різку критику, що обвинувачувала письменника в «злостивості» і «новобуржуазних настроях» . Це заподіяло йому чимало лих і прикростей
Дні письменника були віддані газетній роботі для заробітку, вечори й ночі — для душі, де визрівала серйозна булгаковська проза. Поряд з писанням сатиричних повістей («Записки на манжетах» , «Дьяволиада» ) він створював в 1922-1924 роках свій перший великий роман «Біла гвардія» .
У ці ж роки Булгаков писав оповідання про громадянську війну. Як правило, вони являли собою відгалуження від головного романного стовбура. Легко, наприклад, виявити такий зв’язок, зрівнявши оповідання «Я вбив» , зі сценами з «Білої гвардії» , де описані бешкетування петлюрівців Вкиеве.
Михайло Булгаков володів не тільки сатиричним, але й рідким ліричним дарунком, що і був, мабуть, основним музичним тоном його прози. Роман «Біла гвардія» , що малює історію київської сім’ї Турбиних, кінець білого руху на Україні, у самому стилі своєму сполучить риси поетичного епосу й тонкого психологічного листа. Згодом цей роман перетвориться під пером Булгакова в п’єсу «Дні Турбиних» (1926) , що поставить Московський Художній театр. Вона принесе письменникові широку популярність
Булгаков продовжує працювати над своїми літературними шедеврами. Він пише такі найвідоміші добутки як «Зойкина квартира» » Біг» і ін. Всі ці добутки просочені гострою сатирою, завдяки чому вони не раз заборонялися, потім знову дозволялися й так багато раз
Але в булгаковських добутках сатира дуже тісно переплітається з якимись надприродними силами, що часто переходять навіть у фантасмагорію. Наочним тому підтвердженням служить оповідання «Дьяволиада» . Зміст «Дьяволиади» — доля маленької людини, рядового винтика бюрократичної машини, що у якийсь момент випав зі свого гнізда, втратився серед її шестірень і приводів і метався серед них, намагаючись знову зачепитися за загальний хід, поки не збожеволів. У сутності навіть не цей маленький чиновник, хоч він і центральна фігура, а сама машина, нічого не виробляюча й тільки що енергійно жує свою паперову жуйку, і є головна діюча особа повести. Її кипуче утробне життя, зміст якого не піддається розгадці, немов у прискорених кадрах якогось божевільного фільму проноситься перед очами читача
«Дьяволиада» не була повною мірою оцінена ні друзями, ні недругами Булгакова. Її помітив і в загальному похвалив один з найбільших майстрів літератури Е. Замятін. Але в цілому вона здалася йому неглибокої й «дуже якийсь бездумної» . Тим часом є в ній щось таке, чого вуж нинішній-те читач не може не оцінити по найвищому рахунку. По-перше, історія героя, «ніжного тихого блондина» Короткова дозволяє побачити й чи не фізично відчути беззахисність і безсилля звичайної людини перед могутністю самородящегося й самонастроювального бюрократичного апарата. По-друге, вона приводить до дуже важливого й, безумовно, вірної думки, що небезпечно для суспільства не стільки існування цього апарата скільки те, що люди звикають до системи відносин, які їм насаджуються, і починають уважати їх природними, які б фантастично виродливі форми вони не приймали
У наші дні відносини до «Дьяволиаде» сильно змінилося. Прийнято вважати, що «Записки на манжетах» — біографічна річ. Хоча якщо придивитися, вчитатися й уважно обміркувати, то що там написано, стає ясно, що в цьому творі Булгаков дивиться на події й на свого героя як би з боку. З автобіографії народжується повість, у художніх образах якої втілена з такою працею знайдена автором істина
И вуж ніхто не шукає риси Булгакова в тихому блондині Короткове з повісті «Дьяволиада». Але ж цей добуток продовжує тему «Записок на манжетах», у ньому застосований той же спосіб переосмислення й несподіваного з’єднання знайомих осіб і авторських спостережень і вражень. Тут теж багато біографічних рис, і проте все це створення творчої фантазії письменника, про які Е. Замятін сказав: «Фауна й флора письмового стола набагато богаче, ніж думають, вона ще мало вивчена»[1].
В «Дьяволиаде» багато молодого захоплення літературою, самозабутньої гри у фантастику, експериментів зі словом і сюжетом, проходження за гоголівськими «Записками божевільного», звідки взята сама тема божевілля маленького чиновника, зім’ятого колісьми бюрократичного механізму. І тут же є неповторний стиль, точно знайдені подробиці (начебто капелюха, що злетіло, візника, з-під якої розлітаються приховані грошові папірці) , що передвіщають роман «Майстер і Маргарита» фрази типу: «Чорна крилатка виткалася з повітря»; з’являється чорний кіт з фосфоричними очами, у який перетворюється Кальсонер. В «Дьяволиаде вже видний самобутній прозаїк з даром чудового оповідача-сатирика, і не випадково Булгакова помітили після цієї повісті. Звідси починається шлях письменника до роману «Біла гвардія» і повістям «Фатальні яйця» і «Собаче серце»[2].
Треба також сказати кілька слів про мову «Дьяволиади» .
Замятін справедливо хвалив » Дьяволиаду » за «швидке» кинематографичное оповідання й точні короткі дотепні фрази. Так, Булгаков свідомо прагнув до «швидкого» прозі й разом з тим розумів, що ритм нового оповідання на одних коротких фразах не побудуєш. Ще тоді сперечаючись у московській редакції газети «Гудок» з письменником Юрієм Олешей і іншими аматорами стислості, він прочитав їм довгу фразу з «Шинелі» і пояснив: «Гоголівська фраза у двісті слів — це теж ідеал, причому ідеал безперечний, тільки з іншого полюса» «. Тому фрази з «гоголівських чарівних фантасмагорій» ми зустрічаємо вже в «Не звичайних пригодах доктора», «Пригодах Чичикова» і «Записках на манжетах» і вуж звичайно в «Дьяволиаде» . Тоді-Те й формується та булгаковська мова, що ми зустрічаємо на сторінках його більше пізніх добутках
Тема вищої сили й навіть диявольської сили дуже часто зустрічається на сторінках булгаковських створінь. Але свого апофеозу вона досягає в підсумковому творі Булгакова «Майстер і Маргарита» .
Початок роботи над романом Булгаков датував те 1928-м, тим 1929 роком. У рукописі 1931 року дати роботи над романом проставлені так: 1929-1931. У рукописі 1937-го: 1928-1937.
Задум книги складався поступово. Роман ріс повільно, проникаючи коріннями в усі нові й нові ділянки розумового й образного ґрунту булгаковської творчості. «Заповітом майстра» назвав статтю про роман критик И. Виноградов. Сам Булгаков у листі до дружини, Олені Сергіївні Булгаковой, що стала прообразом головної героїні «Майстри й Маргарити» , ще в 1938 році, майже за два роки до смерті, провидчески сказав про своє створення: «Останній західний роман» .
На початку 1930 року рукопис роману Булгаков спалився
28 березня писав: «… я, своїми руками, кинув у грубку чернетка роману про диявола…» І три роки через, в 1933 році, В. В. Вересаєву: «… той свій знищений три роки тому роман» .
Може бути, це було так, як описано в романі ‘Майстер і Маргарита» : «Я вийняв з ящика стола важкі списки роману й чорнові зошити й почав їх палити. Це страшно важко робити, тому що пописаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зошити, стійма вкладав їх між полінами й коцюбою тріпав аркуші… Знайомі слова миготіли переді мною, жовтизна нестримно піднімалася знизу нагору по сторінках, але слова все-таки проступали й на ній. Вони пропадали лише тоді, коли папір чорніла, і я коцюбою люто добивав їх» .
Але деякі чорнові зошити вдався врятувати. Із цих зошитів багато чого видно. Перша редакція відрізнялася істотно від відомого нам тепер роману «Майстер і Маргарита» . У романі не було Майстра й не було Маргарити. Замишлявся й розвертався сатиричний «роман про диявола» , у збережених чернетках називавшийся так: «Гастроль…» (Чия? Половина аркуша відірвана) ; «Син…» (другого слова теж немає) ; «Чорний маг» (ретельно закреслений) . Потім з’явилася назва «Копито інженера» . Це «копито» ще довго буде втримуватися в заголовках роману. В 1931 році Булгаков назве свій роман так: «Консультант із копитом» . В 1932-м серед переліку назв для роману («Сатана» … «Чорний богослов» … «Він з’явився» …) запише: «Підкова іноземця» і двічі підкреслить. І навіть в остаточній редакції роману «копито» залишить маленький слід — дорогоцінну підкову, подаровану Воландом Маргариті
Але вже в цих ранніх порваних зошитах дія роману починалося саме так, як тепер: зі сцени на Патріарших ставках, коли перед двома москвичами — Берліозом і Иванушкой — з’являється загадковий незнайомець
Загалом представлялися Булгакову вже тоді й багато сцен сатиричної дьяволиади. Порию коротше, ніж вони розгорнулися потім, порию більш докладно.
Був тут ресторан будинку літераторів за назвою «Курінь Грибоєдова» . Але догадається письменник пристосувати початок танців в «Грибоєдові» рівно до напівночі-диявольською й звабною аналогією до великого балу в Сатани. Але й у першій редакції в цьому пекельному баченні панував Арчибальд, «пірат» , ще довго в процесі роботи над романом пов’язаний з пеклом безпосередньо… І сеанс чорної магії видний на розірваних аркушах першого зошита, чортівня театру Вар’єте, історії з фантастичними грошима (глава називалася «Нібито гроші» ) . Були неймовірні похорони Берліоза, якого везли на Новодівоче, і Іван, бежав із психіатричної лікарні, відбивали катафалк у процесії, а потім труна обрушувалася із Кримського мосту в Москву-Ріку. Бути й багато чого інше
Але давайте звернемося до вже існуючої версії роману
Події в «Майстру й Маргариті» починаються «один раз навесні, у годину небувало жаркого заходу, у Москві, на Патріарших ставках» .
У столиці з’являються Сатана і його звитий. Але хто ж він цей сатана?
Про це дослідниками творчості Булгакова різних країн написано дуже багато. Серед критиків, що трактували книгу, є й такі, хто схильний прочитувати її як зашифрований політичний трактат: у фігурі Воланда намагалися вгадати Сталіна й навіть його свиту розписували відповідно до конкретних політичних ролей. Звичайно, важко уявити собі що-небудь більше плоске, одномірне, далеке від природи мистецтва, чим таке трактування булгаковського роману
Інші толмачі роману побачили в ньому апологію диявола, милування похмурою силою, якесь особливе, чи не хвороблива пристрасть автора до темних стихій буття. При цьому вони досадували на атеїзм автора, його нетвердість у догматах православ’я, що дозволила йому скласти сумнівне «Євангеліє від Воланда» . Інші ж, цілком атеїстично настроєні, навпаки, дорікали письменника в «чорній романтиці» поразки, капітуляції перед миром зла
Але всі ці пояснення занадто відбивають лише маленьку частину того — хто ж насправді цей Воланд.
У булгаковського Воланда як літературного героя родовід величезний. Образ сатани залучав великих художників. Виростав до величезних філософських узагальнень у творах Мільтона, Ґете, Байрона, був наповнений шаленою ліричною силою в поемі Лермонтова «Демон» , став поштовхом для прекрасних добутків М. Мусоргского, Ш. Гуно, А. Бойто, Г. Берліоза, Ф. Аркуша, втілився у великих створеннях живопису й скульптури. Демон, диявол, сатана, Вельзевул, Люцифер, Асмодей, Мефистофель…
Найбільше Воланд Михайла Булгакова пов’язаний з Мефистофелем з «Фауста» Ґете, розуміє. Зв’язаний усвідомлено, підкреслене й полемично. Зв’язок ця закріплений епіграфом до роману «Майстер і Маргарита» , спочатку виписаним по-німецькому: «Ein Teil fцn jener Kraft, Die stets das Bцse will und stets das Gute schafft» , потім переведеним на росіянин: «… так, хто ж ти, нарешті? -Я частина тої сили, що вічно хоче зла й вічно робить добро» . Джерело епіграфа Булгаков указало: Ґете, «Фауст» .
Але спочатку — першим поштовхом для цього незвичайного задуму — був все-таки не Ґете. Спочатку була музика, джерело проста й поетичний — опера Шарля Гуно «Фауст» , написана на сюжет «Фауста» Ґете й поразившая Булгакова в дитинстві — на все життя
Ця опера — чудо мелодійності, простоти, святковості почуттів і життєствердження — була дуже популярна на початку століття. У Києві її ставили постійно. Сімейна традиція затверджує, що в дитячі і юнацькі роки Булгаков слухав цю оперу п’ятдесят раз
Улюблені мелодії для нього були зв’язані тут з партією Валентина. (Вони особливо чутні в «Білій гвардії» , але й у повісті «Таємному другові» також, там вони є героєві в сні: «На піаніно над розкритими клавішами стояв клавір «Фауста» , він був розкритий на тій сторінці, де Валентин співає. — «И легеня не порушена?» — «ПРО, яке легеня?» -«Ну, проспівай каватину» . Він запік. Від парового опалення хвилями ходило тепло, блискали електричні лампи в люстрі, і вийшла Софочка в лакованих туфлях. Я обійняв її. Потім сидів на своєму дивані й витирав заплакану особу. Мені схотілося побачити якого-небудь чаклуна, що вміє тлумачити сни…» ) .
Але ще більше місце в уяві Булгакова займав Мефистофель. Фахівці говорять, що головна героїня цієї опери — Маргарита, хоча опера називається «Фауст» , що в деяких країнах, у Німеччині, наприклад, вона навіть ішла за назвою «Маргарита» . Але для Булгакова головним героєм цієї опери був Мефистофель.
Думаю, з п’ятдесятьох відвідувань Михайлом Булгаковим, гімназистом і студентом, оперних спектаклів «Фауста» принаймні одне, а може бути, і два або трохи довелося на гастролі Ф. И. Шаляпіна. І слід цього в романі «Майстер і Маргарита» є
Процитую спогаду художника М. В. Нестерова: «Шаляпін частіше й частіше став бувати в Києві… Незабаром відбувся бенефіс артиста. Я був на ньому. Ішов «Фауст» … Шаляпін був винятково прекрасний. Ніколи не забуду сцени, коли Мефистофель є на площі перед церквою, куди ввійшла Маргарита. Це поява, істинно трагічне, проведено було так ново, так зненацька, геніально. Мефистофель, одягнений у чорне, у чорний, що дивно облягає гнучку фігуру плащ на жовтогарячій, вогненній подкладке…» [3] У романі «Майстер і Маргарита» буфетникові з Вар’єте Воланд видний так: «Чорний маг розкинувся на якімсь неосяжному дивані… Як здалося буфетникові, на артисті була тільки чорна білизна й чорні ж востроносие туфлі» .
Мефистофель, «одягнений у чорне» … Шаляпинское чорне трико, що дозволяє плащу «дивно облягати» гнучку фігуру. Шаляпинские «востроносие» , одного кольору з панчохами, туфлі. І головне — плащ Шаляпіна: «Буфетник не знав, куди запроторювати ока… Вес більша й напівтемним передня була захаращена незвичайним предметами й одіянням. Так, на спинку стільця накинутий був жалобний плащ, підбитий вогненною матерією…» .
Є й інші ремінісценції опери «Фауст» у романі «Майстер і Маргарита» . (Ну хоча б ця: «Без страху пий, у ній отрути вуж немає!» — із цими словами оперний Мефистофель простягає Фаустові чашу, у яку тільки що налита отрута. У романі «Майстер і Маргарита» : Воланд «швидко наблизився до Маргарити» , підніс їй чашу, у якій червоніла кров, і «повелительно сказав: — Пий!
У Маргарити закружилася голова, неї шатнуло, але чаша виявилася вже в її губ, і чиїсь голоси, а чиї — вона не розібрала, шепнули в обоє юшок: — Не бійтеся, королева… Не бійтеся, королева, кров давно пішла в землю. І там, де вона пролилася, уже ростуть виноградні грона» .) Але зв’язок роману, і насамперед фігури Воланда в ньому, із трагедією Ґете «Фауст» ще очевидней. Булгаков не приховує, Булгаков підкреслює її.
Ледь не спалахує в тексті саме ім’я Мефистофель: «Ви — німець?» — запитує Іван Бездомний, уперше зштовхнувшись із загадковим іноземцем
» Я-Те?.. — після деякого роздуму відповідає Воланд. — Так, мабуть, німець…» Як не згадати: «Потім, що Мефистофель був родом німець…» — у вірші Лермонтова «Бенкет Асмодея» .
Звернемося ж тепер до зовнішніх паралелей: Мефистофель Ґете з’являється перед Фаустом у середньовічному одязі. Спочатку-Мандрівним студентом: «От, виходить, чим був пудель начинений! Приховувала школяра в собі собака?» Потім-Чепуруном: «Дивися, як расфрантился я строкато. З кармазину із золотою ниткою камзол в обтягування, на плечах накидка, на капелюсі півняче перо. А збоку шпага з вигнутим ефесом» .
Шпага — атрибут Воланда. У першій частині роману виникаючий мигцем (те «у місячному, завжди оманному світлі» , те перед очами приголомшеного буфетника: «на піддзеркальному столику лежала довга шпага із золотою рукояттю, що поблискує,» ) . У другій частині шпага при Воланде завжди.
Але одягнений він інакше. Сучасний сірий костюм (правда, дорогий костюм, навіть щегольский, сірий берет, рукавички, тростина) — тільки він з’явиться на Патріарші. Такий же костюм, але чорний-на наступний ранок, у квартирі директора Вар’єте Степи Лиходеева. «Чудового покрою» фрак і чорна напівмаска ввечері — на сцені театру Вар’єте… Так адже по-іншому й не може бути!
У Ґете дія відбувається в середні століття, і Мефистофель одягнений як сучасник Фауста. Відьма, до якої він є разом з Фаустом, не довідавшись його, викликує: «Сліпа, простите за прийом! Але що ж не бачу я копита? Де ворони з вашої звиті?» На що Мефистофель відповідає: «Усе у світі змінив прогрес. Як бути? Міняється й біс… З копитом вийшов би скандал, коли б за формою сучасної я від підйому до коліна собі гамаш не замовив» .
Воланд теж одягнений «за формою сучасної» . У цій відмінності — подібність
Саме ім’я Воланд також сходить до Геге. Воно виникає в «Фаусті» єдиний^-єдиний-один-єдиний раз: так називає себе Мефистофель у сцені «Вальпургиева ніч» , прокладаючи собі й Фаустові дорогу на Брокен серед погані, що мчиться туди
У перекладах «Фауста» на російську мову це ім’я звичайно опускається, заміняється ім’ям загальним. Б. Пастернак перекладає це місце так: «Агов, дрантя, з дороги виверни й дайте дияволові пройти!» А. Фет: «Ладь! Бачиш, сам іде» . У відомому наприкінці XIX століття перекладі Н. Голованова: «Дорогу, чернь! Дорогу сатані» Н. Холодковский, чий переклад дотепер уважається самим точним віршованим перекладом «Фауста» , Також замінив ім’я: «Дорогу! Чорт іде!» -але в примітці відзначив: «В оригіналі: Junker Voland kommt. Voland -одне з імен диявола в. німецькій мові» .
И в «євангельських» , і в «демонологічних» лініях роману «Майстер і Маргарита» Булгаков воліє не придумувати, а підбирати імена, порию лише обновляючи їхнє звучання (Иешуа Га-Ноцри, Азазелло) . Ім’я Воланд виявилося такою удачею, що змінювати його не довелося. Майже не зв’язане в читацькому сприйнятті з жодним з образів великої літератури й разом з тим традиційне (точніше, сховане традиційне) завдяки Ґете, воно надзвичайно багато звуковими асоціаціями: У ньому чутні ім’я Вотана, і середньовічні імена диявола — Ваал, Велиал, і навіть російське «диявол» … Єдино, що зробив Булгаков, — замінив у цьому ім’ї букву «фау» (V) — на букву «дубль-ві» (W) .
У трактуванні Булгакова — у романі Булгакова — це ім’я стає єдиним ім’ям сатани, як би не літературним, а справжнім. Під цим ім’ям його знає Майстер. Саме так він називає сатану відразу. «Звичайно, Воланд може запорошити ока й людині похитрее» , — говорить він Іванові, уперше слухаючи про загадкову подію на Патріарші. «Як? -скрикує Іван і раптом догадується: -розумію, розумію. У нього буква «В» була на візитній картці…» У цій низці збігів з великими зразками не можна бачити ні наслідування, ні впливу. Скоріше це гра в подібність, як завжди в Булгакова, усвідомлена й продумана. І тому в ранніх редакціях, розташованих, здавалося б, у часі ближче до «зразків» , збігів менше.
Якщо зрівняти в ранньому чорновому зошиті «роману про диявола» опис візиту буфетника до мага, можна помітити що в цьому магу набагато більше чортівні й зла (ока «незвичайно злі» ) і набагато менше музикальності, чим у Воланде. У ньому також відсутні деталі «оперного» «шаляпинского реквізиту» , про які я згадував раніше.
Навіщо Булгаков так ретельно працює над цією подібністю Воланда з його попередниками в мистецтві? Потім, треба думати, насамперед, щоб Воланд був читачами впізнаний — Безпосередньо й відразу. Пошлюся на спогади В. Я. Виленкина, наприклад (наприкінці 30-х років Виленкин був завлітом Художнього театру) , з яких видно, що Булгакова дуже хвилювало, наскільки добре впізнається цей його герой
«Слухав булгаковські читання роману «Майстер і Маргарита» навесні 1939 року. Були присутні тоді П. А. Марков, драматург А. М. Файко із дружиною (сусіди Булгакова) і, як завжди, Олена Сергіївна. Прочитавши три глави, Булгаков запитав: «А хто такий Воланд, як ваш^-вашому-по-вашому?» Ніхто не зважився висловити свою думку вголос. Тоді, за пропозицією Олени Сергіївни, обмінялися записочками. Е. С. написав: «Диявол» , я вгадав: «Сатана» . У записочці Файко, на жаль, значилося: «Я не знаю» . Михайло Опанасович, підійшов до мене позаду, поки я виводив свого «Сатану» , і, заглянувши в записку, погладив по голові. Він був цим дуже задоволений» [4].
Справа в тому, що в романі Воланда, як правило, не довідаються сатиричні персонажі. Це одне із джерел комедійного в романі-те комедійних-комедійної-буфоно^-комедійного, те комедійних-комедійної-гірко^-комедійного, майже комедійних-комедійної-завжди^-сатирично-комедійного
Зрозуміло, Воланда не довідається буфетник, незважаючи на весь цей нагромаджений у передньої оперний реквізит. Не довідається конферансьє Жорж Бенгальський, не довідається Аркадій Аполлонович Семплеяров і весь — на дві з половиною тисячі місць -захоплений зал театру Вар’єте
Не довідається директор театру Вар’єте-, ЩоПрокинувся з похмілля Степу Лиходіїв, і глумливо вимовлена Воландом оперна фраза: «От і я!» -не допомагає Степу
(«Незнайомець дружелюбно посміхнувся, вийняв більші золотний годинники з алмазним трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав: — Одинадцять! І рівно година, як я чекаю вашого пробудження, тому що ви призначили мені бути у вас у десять. От і я!
Степу намацав на стільці поруч із ліжком штани, шепнув: — Вибачите… -надяг їх і хрипнуло запитав: -скажіть, будь ласка, ваше прізвище?..
— Як? Ви й прізвище мою забули? -отут невідомий посміхнувся» .
И в посмішці цієї, погодитеся, є присутнім якась двозначність
«Як? Ви й прізвище мою забули?» -запитує той, чий «низький, важкий голос» тільки що вимовив: «От і Я!» ) Воланда не довідається образованнейший Берліоз, голова Массолита.
«И, право, я дивуюся Берліозові!.. — скаже Майстер. — Він людина не тільки начитаний, але й дуже хитрий. Хоча в захист його я повинен сказати, що, звичайно, Воланд може запорошити ока й людині похитрее» .
Воланда в романі довідаються тільки двоє — Майстер і Маргарита. Без пред’явлення інфернального трикутника й інших атрибутів влади, ще до того, як бачать його. Довідаються незалежно друг від друга й так згідно один з одним — мабуть, по тім відблиску фантастики й чуда, які розвіваються навколо Воланда і яких так жадають вони обоє. («Як тільки ви почали його описувати… я вже став догадуватися…» — говорить Майстер; «Але до справи, до справи, Маргарита Миколаївна, — вимовляє Коровьев. — Ви жінка досить розумна й, звичайно, уже догадалися про те, хто наш хазяїн» . Серце Маргарити стукнуло, і вона кивнула головою» .) Ця їхня здатність до прийняття чуда, що так протиставляє їхньому Берліозові, що «до незвичайних явищ не звик» , те саме що їхньої причетності до чуда- до подвигу самозречення, чуду творчості, чуду любові
Воланда повинен довідатися читач, союзник автора. Роман Булгакова — не алегорія й не детектив. Тут нічого не потрібно розгадувати й розшифровувати. Здогад вражає читача в той самий момент, коли Воланд з’являється на Патріарших, і вже до кінця першого розділу переміняється впевненістю. Коли Майстер пояснює Іванові (у главі 13-й) : «Учора на Патріарші ви зустрілися із сатаною» , — читач уже давно все знає. Читач у цьому романі коштує поруч із автором, дуже близько до Майстра й Маргарити; його погляд на буденний, заземлений і бездуховний мир-мир Берліоза й Степи Лиходеева, Варенухи, Поплавского, Босого, Рюхина, мир корисливості й себелюбності, — погляд зверху. Ця вивірена крапка огляду — зверху-дуже важлива в сатиричній структурі роману. Тому що «Майстер і Маргарита» — насамперед сатиричний роман
И інша особливість фігури Воланда пов’язана із цією грою — воістину грою світла й тіней, те що проявляє, те скривающей його подібність із образами великого мистецтва. За задумом автора, фантастичний образ Воланда в романі «Майстер і Маргарита» повинен сприйматися як реальність
Правда, у критику висловлювалася думка, що Воланда треба розглядати все-таки як алегорію (навіть «алегорію авторської совісті й мудрості» ) , як символ, інакше можна «повірити в Булгакова як містика й теософа» [5] Звичайно, Булгаков не містик і не теософ. Булгаков-Художник, світлий, безстрашний, радісний, при всьому трагізмі багатьох його сторінок. Але фігура Воланда не символ і не алегорія. Читач знає: можна бути тисячу разів атеїстом і не вірити ні в бога, ні в чорта, але коли входиш у мир роману «Майстер і Маргарита» , Воланд існує — могутній, бездонний і зовсім реальний
Образи Мефистофеля Иоганна Вольфганга Ґете, Мефистофеля Шарля Гуно, Мефистофеля Шаляпіна грають у романі службову роль: вони проступають як би ликами, у яких Воланд уже був мистецтву; митями його існування в минулому; свідченнями побачень із ним. Свідченнями, втім, недосконалими й, в інтерпретації Булгакова, неточними. Тому що фактично ні на кого зі своїх літературних попередників булгаковський Воланд не схожий
Звичайно, найбільше, глибше всього й дерзостнее всього булгаковський Воланд не схожий на Мефистофеля Ґете. У Ґете Мефистофель виступає те як сатана, то всього лише як один з могутніх парфумів тьми. У ранніх редакціях «Фауста» були зустрічі Мефистофеля із сатаною, потім Ґете їх забрав, але відчуття, що Мефистофель усього лише один з парфумів зла, у трагедії залишилося
В «Пролозі на небі» Господь говорить Мефистофелю: «Таким, як ти, я ніколи не ворог. З парфумів отрицанья ти всіх міні бував мені в тягар, шахрай і веселун» . У Булгакова Воланд-Сам великий сатана, і сильніше його в місячному, нічному, оборотному світі, у приналежному йому світі жорстокої справедливості й жорстокої відплати немає нікого
Мефистофель-Дух сумніву й невір’я. Його пафос-у розвінчанні всього, що представляється високим. Може бути, тому він вправі сказати про себе: «Я — частина тої сили, що вічно хоче зла й вічно робить благо» . Він Дух заперечення, і немає на світі нічого, що викликало б його симпатії й повага, що здавалося б йому цінністю нетлінної: «Я дух, що завжди звик заперечувати. І з основаньем: нічого не треба. Ні у світі речі, що коштує пощади, створіння не годиться нікуди. Отже, я те, що ваша думка зв’язала з понятьем разрушенья, зла, шкоди. От природжений мій початок, моє середовище» .
А Воланд? Всі, на що обертає свій погляд Воланд, з’являється всього лише у своєму щирому світлі. Воланд не сіяє зла, не вселяє зла. Він усього лише розкриває зло, викриваючи, знижуючи, уничижая те, що дійсно мізерно.
Зрозумівши хто ж є Воланд давайте розберемося, нарешті, навіщо ж він з’явився, за чим виявився в Москві, навіщо Булгаков взагалі вводить Воланда в роман???
Як уже стало зрозуміло, дьяволиада, один із самих улюблених авторських мотивів, тут, в «Майстру й Маргариті» здобуває настільки реалістичні форми, що може бути блискучим прикладом гротескно-сатиричного оголення протиріч живої дійсності, що оточує персонажів роману
Ворожнеча, недовіра до інакомислячих, заздрість царюють у світі, що оточує Майстра й інших персонажів роману. Не випадково там з’являється Воланд. Воланд — це художньо переосмислений автором образ Сатани. Сатана і його помічники оголюють сутність явищ, висвечивают, підсилюють, виставляють на загальний огляд усяке зло. Фокуси у вар’єте, витівки з порожнім костюмом, що підписує паперу, таємниче перетворення радянських грошей у долари й інше чортовиння — це оголення схованих пороків людини. Стає зрозумілим зміст фокусів у вар’єте. Тут відбувається випробування москвичів на жадібність і милосердя. Наприкінці подання Воланд доходить висновку: «Ну що ж… вони — люди як люди. Люблять гроші, із чого б ті не були зроблені — із чи шкіри, із чи паперу, із бронзи або золота. Ну легковажні… ну, що ж… і милосердя іноді стукається в їхні серця… звичайні люди… загалом, нагадують колишніх… квартирне питання тільки зіпсував їх….» Але Воланд і його звита робили в романс образливі й часто мстиві чудеса, на зразок злих чарівників у добрій казці. Однієї з головних мішеней Воланда стає самовдоволення розуму, особливо його атеистичность, що змітає зі шляхи заодно з вірою в бога всю область загадкового й таємничого. З насолодою віддаючись вільної фантазії, розписуючи фокуси, жарти й перельоти Азазелло, Коровьева й кота, любуючись похмурою могутністю Воланда, автор посміюється над непохитною впевненістю, що всі форми життя можна расчислить і спланувати, а процвітання й щастя людей нічого не варто влаштувати — варто тільки захотіти. М. А. Булгаков сумнівається в можливості штурмом забезпечити рівномірний і односпрямований прогрес. Його містика оголює тріщину в раціоналізмі. Він осміює самовдоволену зарозумілість розуму, упевненого в тім, що, звільнившись від марновірств, можна створити точне креслення майбутнього, раціональний пристрій всіх людських відносин і гармонію в душі самої людини
Розсудливі літературні сановники начебто Берліоза, давно розставшись із вірою в бога, не вірять навіть у те, що їм здатний перешкодити, поставити підніжку його величність Випадок. Нещасний Берліоз, що точно знав, що буде робити ввечері на засіданні Массолита, усього через кілька хвилин гине під колісьми трамвая
Фантастичний поворот сюжету дозволяє письменникові розгорнути перед читачами целую галерею персонажів досить непривабливого виду. Раптова зустріч із нечистою силою здирає маски лицемірства із всіх цих берлиозов, латунских, майгелей, никаноров ивановичей і інших. Сеанс чорної магії, що Воланд зі своїми помічниками дає в столичному вар’єте, у буквальному й переносному значенні «оголює» деяких глядачів
Не диявол страшний авторові і його улюбленим героям. Диявола, мабуть, для М. А. Булгакова дійсно не існує, як не існує богочеловека. У його романі живе інша, глибока віра в людину й людяність, непорушні моральні закони. Для М. А. Булгакова моральний закон є частиною душі людини й не повинен залежати від релігійного жаху перед прийдешньою відплатою, прояв якого можна легко доглянути в безславній загибелі начитаного, але безсовісного атеїста, що очолював МАССОЛИТ.
Взагалі, сама ідея помістити в Москву 30-х років князя тьми і його свиту, що персоніфікують ті сили, які не піддаються ніяким законам логіки, була глибоко новаторською. Воланд з’являється в Москві, щоб «випробувати» героїв роману, віддати належне Майстрові й Маргариті, що зберегла любов і вірність один одному, покарати хабарників, лихоимцев, зрадників. Суд над ними вершиться не за законами добра, вони стануть не перед людським судом. Суддею для них буде час і совість
У романі «Майстер і Маргарита» ніхто не робить гріхів по наущению. Свої гріхи й свої злочини, більший або малі, — так само, як і свій подвиг, — кожний робить сам, по власному спонуканню своєї душі. Звичайно, веселун Фагот запускає в театрі Вар’єте грошовий дощ. Але вуж витрачати в буфет ці «нібито гроші» самі догадливі із глядачів біжать самі. Так, Коровьев розповідає Маргариті про одному з «гостей» на великому балі в сатани: «Якось раз Азазелло відвідав його й за коньяком нашептав йому рада, як позбутися від однієї людини, викриттів якого він надзвичайно побоювався» . І рада Азазелло був виконаний без зволікання. Але, треба думати, уже дуже жадав «гість» цього ради
И не занадто треба вірити Никанорові Івановичу, що «затверджував згодом» , що «товста пачка, що хруснула,» грошей-хабар, запропонований йому «перекладачем» , — сама вповзла до нього в портфель. Дуже хотів цього досвідчений хабарник Никанор, і хіба що диявольська спритність, швидкість і знання справи («свідків дійсно не бути» ) , виявлені «перекладачем» , перевершили його досвід. Коровьев, щоправда, подкузьмил, «не ті» гроші підсунувся
«Брав! — кричить на наслідку Никанор. — Брав, але брав нашими радянськими! Прописував за гроші, не спорю, бувало… Але валюти я не брав!» І провокація з Тимофієм Квасцовим, від імені якого Коровьев дзвонить у міліцію, — того ж порядку. Ну, не дзвонив Тимофій Квасцов. Не дзвонив тому, що ні слухом, ні духом не знав про підсунутий Коровьевим Никанорові валюті. Але з якою радістю подзвонив би навушник і ябедник Квасцов, якщо б знав. Не своїм же, а його, Квасцова, голосом плаксиво кричав у трубку Коровьев: «Алло! Уважаю боргом повідомити… Говорить мешканець зазначеного будинку із квартири номер одинадцять Тимофій Квасцов. Але заклинаю тримати в таємниці моє ім’я. Побоююся мести вищевикладеного голови» .
«И повісив трубку, негідник» , -зауважує автор. Хто негідник? Коровьев? Або Тимофій Квасцов? Тому що ледь прийшли з міліції вилучати в Никанора крамольну валюту, Тимофій Квасцов от він — отут як отут: «У цей час Тимофій Кіндратійович Квасцов на площадці сходів припадали до замкової щілини у дверях квартири голови те вухом, то оком, знемагаючи від цікавості… А ще через годину невідомий громадянин з’явилася у квартиру номер одинадцять, саме в той час, коли Тимофій Кіндратійович розповідав іншим мешканцям, захлинаючись від задоволення, про те, як замели голови…» Так що читач починає збиватися: може бути, не Коровьев, а Тимофій Квасцов яким-небудь чудом дзвонив у міліцію? У всякому разі, веде він себе так, начебто ніякий не Коровьев, а він сам, Тимофій Квасцов, і дзвонив…
Воланд знає справжню ціну всьому: корисливості, бездуховності й неуцтву; тіням повішеників і вбивць на своєму великому весняному балі; безстрасності Берліоза, що назавжди йде в небуття, і суєтної пристрасті юрби до видовищ і грошей. І знаходить повне розуміння у своєї відданої звиті
До речі, якщо детальніше розглядати сцену з балом, то можна побачити й ще одну проблему, що Булгаков хотів показати нам. Тема безсмертя й воскресіння душ
У Булгакова головний воскреситель -воланд. Так, він може воскресити душу, може й» навпаки, погубити її. Взагалі, Воланд у романі ставши перед нами, як диявол навпаки, адже хоча його покликання- губити душі, він зробив це лише з Берліозом і, може бути з Майгелем. Особливо яскраво описане воскресіння душі на балі. Ці люди давним-давно вже вмерли, причому напевно не без сприяння самого Воланда, але щороку, у повню, вони збираються на бал, що влаштовує Воланд воскресивший їх, імовірно, тому, що вони вірили в якусь філософію, якусь теорію. Видимо, в основі цієї теорії лежала ідея загробного життя, коли тіло вмирає, а душу залишається жити. Воланд, втім, називає їхніми доказами зовсім іншої теорії. По його твердженнях Берліоз все життя сповідав теорію, відповідно до якого після відрізання голови життя в тілі припиняється, а душа йде в небуття (напевно, саме по цьому єдиний, хто в романі по-справжньому йде в небуття, і є Берліоз) . Зовсім очевидно, що симпатії автора тут не на стороні Берліоза, втім, не на стороні Воланда теж. Отут Булгаков висуває ідею, що кожний одержує по заслугах, у що вірив — те й одержиш, як це трапилося Сберлиозом.
Душі, які зібралися на цей моторошному балі, — сусіди Воланда, вони за свої гріхи перебувають у пеклі. Швидше за все, сам Воланд поволі підказував їм різні способи отруєння й інших злочинів. Щороку на цьому балі з’являються нові лийа Воланд не дрімає, він продовжує умерщвлять душі. І збирає їх на балі звичайно ж не для того, щоб довести Берліозові правильність своєї теорії, у яку вірить він і його гості, а тому що потай йому приємно бачити душі, які він погубив, а потім воскресив. На перший погляд непомітно, щоб ці люди терпіли якісь борошна в пеклі як покладене грішникам, але навіть якщо це й так, то тоді, можливо, Воланд хоче дати їм відпочинок від їхніх страждань. Принаймні, Фрида, що щодня подають хустка, що нагадує про її злочин, напивається п’яної, і це допомагає їй забути злощасний білий із синьої каемочкой хустка
Майстер і Маргарита — теж свого роду люди померлі я знову воскреслі. Азазелло це заперечує, говорить, що вони зовсім не мертві, але в той же час Иванушкин сусід умирає, і Иванушка довідається це, коли Майстер приходить до нього попрощатися. Виходить, що на світі два Майстри: один, котрий полетів з Воландом, а інший, котрий умер у сто вісімнадцятих палат. І Маргарити теж дві, хоча в епілозі говориться, начебто зграя викрала й Майстри, і Маргариту, і її домробітницю Наташу, що перетворилася у відьму. Саме Азазелло підготував їх до польоту за допомогою фалернского провина, того самого, котре пив прокуратор. Уже в цьому можна доглянути натяк на те, що непросте вино випивають герої М. Булгакова. Так так воно виходить насправді, адже Азазелло спочатку отруює з його допомогою Майстра й Маргариту, а потім їх же воскрешає. Очевидно, у політ з Воландом не можна відправлятися живим; треба підготуватися, приспати власну душу й забутися на час
Але знову ж до самому Воланду. Він, на відміну від Мефистофеля й на відміну від іншого Демона («И все, що перед собою він бачив, він нехтував иль ненавидів» ) , якого Булгаков, як уже стало зрозуміло, знав напам’ять, Воланд визнає те рідке, те деяке, що по-справжньому велико, істинно й нетлінно. І в цьому його велика сила й велика перевага перед іншими
Він знає теперішню ціну творчому подвигу Майстри й каяттю Пілата. Любов і гордість і воістину королівське почуття власного достоїнства Маргарити викликають у нього інтерес, холодну симпатію, повагу, визнання. І недоторканні для нього подвиг Иешуа Га-Ноцри й те не підвладне Воланду, що не ставиться до нього, не дотичне його, що в романс протипоставлено «тьмі» і позначено узагальненою назвою «світло» .
У романі є одне місце, що часто викликає в читачів питання. У самому кінці, там, де чарівні чорні коні несуть своїх вершників до їхньої мети, описане перетворення цих вершників. Саме тоді читач бачить лицаря з ніколи не всміхненою особою
Як заявляє Воланд, цей лицар просто невдало пожартував
Що мав на увазі Булгаков? Що таке «зайве» сказав ніколи фіолетовий лицар, за що був так жорстоко покараний? «Майстер і Маргарита» все-таки незавершений роман, його автор умер, так і не написавши останнього слова, і це місце, очевидно, ставиться до рядків, що остались конспективними
Навряд чи Воланд карає свого вірного лицаря, чиє місце безпосередньо поруч із ним, за невдачу каламбуру. Темно-фіолетовий лицар явно покараний за те, що невдалий його каламбур ставився до «світла» і «тьмі» . Воланд не дозволяє жартів із приводу «світла» .
Так, такого диявола у світовій літературі до Булгакова дійсно не було
Воланд із його холодним всевіданням і жорстокою справедливістю порию здається заступником нещадної сатири, що вічно звернено до зла й вічно робить благо. Він твердий, як буває жорстокої сатира, і диявольські жарти його наближених теж втілення якихось сторін цього удивительнейшего з видів мистецтв: знущальні провокації й глузливе фіглярство Коровьева, невичерпні штуки «кращого із блазнів» — Бегемота, «розбійницька» прямота Азазелло… Сатиричне скипає навколо Волапда. На три дні (усього лише в три дні укладається дія роману) Воланд зі своєю свитою з’являється в Москві — і шаленством сатири розрізується буденна повсякденність. І от уже стрімко, сплітаючись, як у вихрі Дантова пекла, несуться низки сатиричних персонажів — літератори з Массолита, адміністрація театру Вар’єте, мастаки з жилтоварищества, театральний діяч Аркадій Аполлонович Семплеяров, геній будинкових склок Аннушка, нудний «нижній мешканець» Микола Іванович і інші
Сатиричне розходиться навколо Воланда колами. Виливається у фантасмагорію сеансу чорної магії. Буйствує в «сні Никанора Івановича» , не інакше як подарованому Никанорові на прощання невгамовним Коровьевим. У пересічних шарах фантастичної сатири цього «сну» , ні на йоту не реального й разом з тим реального до останньої крупиночки, глумливо, іронічно, оглушающе саркастично все-і саме втілення метафори «сидіння за валюту» ; і проникливі мовлення блакитноокого «артиста» про те, що гроші, необхідні країні, повинні зберігатися в держбанку, а «аж ніяк не в теткином льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюка» ; і фігури користолюбців, що нізащо не бажають розставатися зі своїм добром; і ошалілий Никанор, на який обрушилася вся ця фантасмагорія й у якого валюти немає (а втім, чи справді немає?) .
Очисним вогнем, «з якого все почалося і яким ми все закінчуємо» , — пожежею «Грибоєдова» — довершується літературна сатира в романі із цим самим «Грибоєдовим» , у якому уютнейше розмістився МАССОЛИТ, з його рестораном, «найкращим у Москві» , з його касами, путівками й дачами в Перелигине, зі членами Массолита, від яких — не випадково, треба думати, -в уяві читача залишиться тільки перечіт дивних імен: Желдибин, Двубратский, Бескудников, Квант…
Вогонь іде по п’ятах за диявольськими помічниками Воланда: горить будинок на Садової, горить Торгсин, у якому побували Коровьев і Бегемот, уподобаний Алоизием Могаричом будинок з подвальчиком Майстри, горить Грибоєдов…
Гетевский Мефистофель теж називає своєю стихією вогонь — єдину стихію, що протистоїть життя.. У романі «Майстер і Маргарита» вогонь не протистоїть життю й добру. У романі Булгакова у вогні горять страждання й біль («Горі, гори, колишнє життя!» — кричить Майстер. «Горі, страждання!» -вторить йому Маргарита) . Горять вульгарність, корисливість, бездуховність і неправда, розчищаючи дорогу надії на краще. Горить всі, крім безцінних створінь. Не даром ставати афоризмом репліка Воланда: «Рукопису не горять» .
«Майстер і Маргарита — складний добуток. Про нього ще довго будуть сперечатися, багато думати, багато писати. Книга в чомусь суперечлива, не з усіма ідеями згодний читач. Але те, що він ніколи не залишиться байдужим, можна сказати напевно. Він буде читати її плачучи й сміючись, співчуваючи й проявляючи байдужість, але швидше за все книга розбудить у його душі сили, про які він раніше й не підозрював. От чому після того як перевернена остання сторінка, виникає непереборне почуття легкого смутку, що завжди залишається після спілкування із чимсь великим…
Список використовуваної літератури
М. А. Булгаков. Записки на манжетах. — М., «Художня Література» , 1988.
В. Г. Боборикин. Література в школі. — М., «Освіта» , 1991.
Л. Янковская. Творчий шлях М. Булгакова. — М., «Радянський письменник» , 1983.
М. А. Булгаков. Майстер і Маргарита. — М., Аст «Олімп» , 1996.
е. Л. Безносов. Належить вічності // М. А. Булгаков. Майстер і Маргарита. — М., Аст «Олімп» , 1996.
[1] Як ми пишемо. Л., 1930 с. 37.
[2] Цукрів В. Сатира молодого Булгакова. — У кн.: Булгаков М. Ханський вогонь. Повісті й оповідання. М., Художня література, 1988.
[3] Нестеров М. В. Давні дні. Зустрічі й спогади М., 1959, с. 252.
[4] Виленкин В. Я. Незабутні читання. «Літературна Росія» , 1979,9 лютого
[5] Петелин В. В. Рідні долі М., 1976.
Купити або продати авто: . Легко керувати людиною