Джек Лондон
Лондон не перестає дивувати чим більше в нього вчитуєшся. Сформований образ цього письменника валить або, у всякому разі, волає до істотних уточнень, коли ми вертаємося до книг, що поразили нашу юнацьку уяву. Ми запам’ятали романтика, що оспівав людську стійкість, відвагу й товариство. По давньому відчуттю ми сприймаємо Лондона як письменника Клондайка, що створив грандіозну сагу про Північ, про випробування, якої піддає особистість зіткнення один на один з величною, суворою природою. І таке відчуття не обманює нас. Просто воно не цілком достатньо, не цілісно. Тому що дуже багато чого й спадщини Лондона вислизає, поки в поле зору ми тримаємо «Білу безмовність» , «Любов до життя» , «Стежкою помилкових сонець» — і тільки.
У кожного великого письменника є своя головна книга. Звичайно до неї веде дорога, що петляє, що простягнулася через десятиліття пошуків. З Лондоном справа обстояло по-іншому. Північні оповідання, яким він найбільше зобов’язаний своєю не славою, що мерхне, створені на самому початку творчого шляху. Зрозуміло, вони з’явилися найбільш творчим здійсненням письменника. Однак матеріал, казавшийся невичерпним, став висихати, і досить швидко. «Біле ікло» , опублікований в 1906 році, був останньої лондоновской сторінкою про Північ. Чотири роки через, переробивши свої старі сюжети, а почасти їх доповнивши, Лондон надрукував роман «Час не чекає» , потім цикл новел «Смок Білями» , і з’ясувалося, що він повторює самого себе. Мало того, він себе погіршується
Отчого відбулася така підміна? Багато про що отут можна тільки догадуватися. Звичайно говорять, що фатальну роль у долі Лондона зіграв його неймовірний читацький успіх, що він хотів удержати будь-що-будь. Якщо це й правда, то не повна: видні причини, що лежать на поверхні, і не видні інші, хоча вони, можливо, самі головні. Так Лондон писав у вічному поспіху, він не щадив свого таланта, не проявляв до себе належної вимогливості. Все це відомо, як відомий і сумний підсумок: почуття свого літературного банкрутства й смерть у сорок років, дуже схожа на самогубство. І все-таки подібний фінал не пояснити, тлумачачи про популярність, що Лондон намагався зберегти, роблячи поступку за поступкою не самим вимогливим смакам, про напругу, якого зажадали його пізно написані книги, про щоденну роботу на межі фізичних сил
Як завжди, якщо мова йде про драму видатної творчої особистості, джерела цієї драми потрібно шукати у творчості, а не в одних лише розчаруваннях у буденному житті. І, може бути, що вирішує фактом драми Джека Лондона саме з’явилося невідступно, що пішло почуття, що вищий зліт дарування збігся для нього з початковою порою письменства. Надалі тільки митями — як в «Мартіні Идене» , як в «Мексиканці» і декількох оповіданнях, навіяних враженнями від плавання в Полінезію, — знаходив він свій щирий творчий рівень. Але перевершити себе не міг навіть у ці щасливі мінути
Для щирого художника свідомість, що пік давно за й дорога йде неухильно в низ, обтяжливо без міри. Зберігся не так вуж багато свідчень, яким можна довіряти, коли намагаєшся уявити собі реальну атмосферу останнього років життя й творчості Лондона. Це дуже різні свідчення, однак всі вони подібні в одному: письменником опанував страх виявитися в тупику, страх перед непоправним зривом. Він може здивувати, з огляду на, як багато за ті роки було зроблено. І він цілком з’ясовний, якщо оцінювати написане тоді по щирому достоїнству. «Місячна долина» , «Зелений блукач» , «Маленька господарка великого будинку» — хіба названі книги йдуть у якесь порівняння з тим, що було написано десятьома — п’ятнадцятьома роками раніше, з його північним циклом?
Він, видимо, сам розумів, що письменницьке щастя змінило, і робив розпачливі спроби його повернути. «Смок Білями» і «Час не чекає» — смутні ілюстрації безплідності таких зусиль, особливо очевидного тому, що матеріал отут той же самий, клондайский. Популярність Лондона, усе ще дуже висока, спонукала тодішніх письменників з жадібністю накинутися на ці книги, але майже одностайною реакцією виявилося розчарування. Та і як могло бути інакше, адже всім ще пам’яталося, якою новизною, якою талановитістю вразили «Син Вовка» , «Бог його батьків» — збірники оповідань, якими Лондон дебютував десять років назад.
Гірше всього, що невдачі останнього періоду породили певний стереотип відносини до Лондона, що зберігається донині. Літературою зі створеного їм визнають лише північні оповідання із застереженнями «Мартіна Идена» так «Залізну п’яту» . Все інше сприймається як ефемерна белетристика, що, строго говорячи, повинна була пережити доля одноденок, і ніким би зараз не читалася, якби не авторство Лондона
Підстави для подібних суджень начебто більш ніж достатні. І все-таки це упереджений суд: занадто різко розсікається на дві нерівномірні частини те, що становило єдиний художній мир, занадто багато захватів із приводу одних книг, нехтування із приводу інших. Але ж це все належить перу Лондона й все несе на собі печатка його особистості, його шукань і протиріч, відкриттів і слабостей. Отут пролягли глибокі зв’язки. Уважний погляд неодмінно їх виявить
Коли з’явилися оповідання про Клондайке, враження було таке, немов до Лондона ніхто про це не писав. Лише потім згадалися Майн Рид, пригодницькі романи, авантюрні історії, дія яких розверталося поблизу від тих же мест. але в такій літературі Північ залишається лише декорацією. Лондон уперше зробив цю особливу країну надбанням мистецтва. Незабаром у нього з’явилося дуже багато наслідувачів, однак відчуття повної новизни й незвичайності картин, створених Лондоном, не зникло, не притупилося донині. І це не дивно. Художнє відкриття можна освоїти, але повторити його не можна: воно відбувається один раз і залишається в літературі назавжди., як не експлуатують його послідовники
А північні новели Лондона були щирим відкриттям, і хоча новизна їхніх мотивів давно потьмяніла, поезія цих оповідань не мерхне. От хоча б сюжет, що не перестає хвилювати письменника, — перевірка на істинність, що людина походить в умовах, що створюють погрозу самому його існуванню. Після Лондона такі ситуації стали звичні в прозі ХХ століття. Не складно зрозуміти, чому вони такі привабливі, — про це подбала сама дійсність, у наше століття наполнившаяся протиріччями настільки масштабними й гострими, що від кожного потрібна була воістину найбільша зібраність, щоб устояти на крутих переломах історії. Зійшовшись віч-на-віч зі смертю, людина в Лондона перемагала, якщо він був носієм справжньої людяності. І ці героїка, що не бідує в пишності, стала органічною властивістю теперішньої прози нашого сторіччя, зобов’язаної щодо цього Лондону більше, ніж кому — або ще.
Згодом і другий найважливіший мотив північних циклів придбав безліч відгомонів. Це мотив прямого зіткнення «століття стали» з «століттям кам’яним» , безпосереднього контакту двох полярно роздільних форм жизнеустройства, систем цінностей і епічних понять. Тут була наскрізна тема індійських новел, а надалі оповідань, присвячених пограбованої колонізаторами Полінезії, таких, як «Будинок Мапуи» або «Кулау прокажений» .
Мир цих оповідань трагичен, тому що вирішено й неминучий результат конфлікту: майбутнє належить «століттю стали» . Але за необоротністю змін Лондон побачив не той безхмарний «прогрес» , який звичайно бачився його сучасникам. Він виявив у подібних зіткненнях глибокий соціальний зміст, що зробив новели індійського й полинезийского циклів добутками, різко викривальними по своєму пафосі. Героями їх він зображував людей, величних навіть у неминучій своїй поразці, тому що програють вони не як слабкі й борються до кінця. А те, іменувалося «прогресом» , під пером Лондона стало історичною драмою, де суперечать один одному дві епохи, не сумісні по своїх устремліннях, віруванням принципам. Зав’язуються тугі вузли протиріч, створені самим поступальним ходом часу. Скільки разів слідом за Лондоном зверталася до них світова література!
Тоді й придбає свою привабливість та поезія стійкості, що була напевно, що домінує початком художнього миру Лондона. Тоді відкриється, який величезний шар проблематики розвідував він, міркуючи у своїх сказаннях, піднятих до символіки, над тими придбаннями й втратами, які завжди супроводжують цивілізації. Перевірені часом, оповідання Лондона виявляться тією вихідною точкою, звідки бере початок сьогоднішня проза