У романі Ч. Айтматова «И довше століття триває день» письменником відтвориться доля головного героя роману — Буранного Едигея. Едигей Жальгельдин — путейний робітник, що прожив безвиїзно 40 років на полустанку, з’явився в романі Айтматова крапкою перетинання всіх болючих моментів життя людини XX століття Він пройшов крізь вогонь Другої світової війни; був контужений; бідував своє горе по чужих кутах, поки його не пригрів Казангап на степовому залізничному роз’їзді; пережив тяготи післявоєнного часу, які були пострашнее військових; випробував гірке щастя пізньої нерозділеної любові. А на старості років випало ще одне, може бути, саме болісне випробування — спогаду про пережитий, суд пам’яті. Совість і Пам’ять — от дві точки опори, що ведуть людини до вершин самовдосконалення й саморозвитку. Ця основа метафоричних образів роману.
Метафори дозволяють наповнити його багатозначним філософським змістом, сиюминутное зробити вічним. У цьому особливе мистецтво, майстерність, своєрідність таланта й кропітка, тяжкий праця художника, всі думки, надії якого спрямовані на людину, на мир його душі й думок Крапка на карті — «маленька сполучна ланка в розгалуженої, як кровоносні посудини, системі інших роз’їздів, станцій, вузлів, міст». Боран-ли-буранний у той же час — цілий мир, у якому протекли життя сім’ї Абуталипа, Едигея і його старшого друга Казангапа зі своїми страстями, тривогами, стражданнями, надіями й постійною тяжкою фізичною працею на залізниці, що зв’язує їх з більшим миром Головне — працею душі, що з’єднує їх з усім минулим, сьогоденням і майбутнім людства: події легендарні (трагедія манкурта, історія життя Рай-Малиаги), події довоєнної молодості Едигея й Казангапа, саме життя героїв на полустанку, доля Абуталипа і його сім’ї, «подвиги» Каранара й т. д. Минулий час живе в спогадах Едигея, і важливо відзначити, що автор тісно переплітає в романі всі тимчасові шари — легенду про любов старого співака з переживаннями жагучого Едигея. И по^-особливому звучить назва роману — рядок з вірша Б. Пастернаку «Єдині дні».
І довше століття триває день похорону друга Едигея — Казангапа. Рухається по Сариозекам дивна процесія, на чолі якої сидить на верблюді стара людина.
Все життя його й думи про неї увібрали в себе сложнейшие протиріччя часу, епохи, історії. Не в чому дорікнути себе Едигею, на відміну від Танабая Бакасова, незважаючи на такий же запальний і рішучий характер. Завжди він був там, де сутужніше всього. Не біг від роботи, складних житейскрх проблем.
Жодного разу не покривив душею або відмовився від свого слова. Для всіх був надійною опорою й підтримкою. Без Едигея немислимий Боранли-Буранний, котрий «весь як на дусі, відкритий всім вітрам на світі». Є в романі й епізод, яким Ч. Айтматов підкреслює самітність, затерянность людини в просторах степу й одночасно Землі в зоряній нескінченності.
Після від’їзду улюбленої Едигей раптом відчув повне спустошення, немов життя пішло від нього: «У повній самітності, на колінах посередині Сариозеков, він почув, як рухається вітер у степу, посвистуючи, взвихриваясь, здіймаючи поземку, і почув, як падає зверху сніг. Кожна сніжинка й мільйони сніжинок, нечутно шарудячи, шелестячи в терті по повітрю, здавалося йому, говорили все про те, що не знести йому тягар розлуки, що нема рації жити без улюбленої жінки…
» Снігу Сариозеков, тиша ночі й коленоп-, реклоненная фігура Едигея, що відрікається від Бога, — от символи самітності людини вмире. «И плила Земля на колах своїх, омиваними весняними вітрами. Плила навколо Сонця й, обертаючись навколо осі своєї, несла на собі в ту годину людини, уклінного на снігу, посередині сніжної пустелі… І плила Земля…» Сполучення холодної байдужості космосу, природи й жагучої гарячої душі Едигея несе в собі глибокий філософський зміст. Нікуди вкритися людині від нескінченності. Він повинен стати рівним їй своєю істинно людською суттю, як зміг це зробити Едигей, тому що, як затверджує Ч.
Айтматов, «людина — центр історії, центр Всесвіту. Довкола нього розвивається простір. Це його духовна батьківщина. Батьківщина — і час, у яке ми живемо». Едигей Жангельдин — головний герой роману «И довше століття триває день». Щораз твору Айтматова застають врасплох, валять у сумніви й розгубленість читача й критика яркою публицистичностью, гострою соціальністю й високим рівнем художності, підкріпленим філософською глибиною й наповненістю.
У цьому суть феномена Айтматова-Письменника. Всього його добутку, здавалося б, виткані із сиюминутних, наиактуальнейших моментів нашого життя, несуть глибинні шари, що містять у собі осмислення сложнейших соціальних, психологічних, загальнолюдських проблем. Його повісті й романи належать не тільки дню сьогоднішньому, але й завтрашньому, тому що передбачають події історії нашого суспільства й миру вцелом. У романі «И довше століття триває день» існує як би кілька просторів: Буранного полустанку, Сари-Озеков, країни, планети, біля земного й далекого космосу. Це як би одна вісь координат, друга тимчасова: воєдино зв’язуються в давня давнина, теперішнє й майже фантастичне майбутнє.
Кожний простір має час, всі вони взаємозалежні між собою Із цих взаємозв’язків, які виникають завдяки складному композиційному рішенню, народжуються метафори й асоціативні образи роману, що надають глибину й виразність художнім узагальненням письменника. На самому початку роману стрілочник Едигей розведе всі три часи; одне піде в майбутнє на космодром Сари-Озек, сам Едигей залишиться в сьогоденні, а думки його унесутся в минуле.
Із цього моменту категорії часу будуть існувати в різних мирах і розвиватися паралельно. З’єднаються, зімкнуться вони лише у фіналі роману в страшній картині апокаліпсиса. «Небо обвалювалося на голову, разверзаясь у клубах киплячого полум’я й диму… Людина, верблюд, собака — ці найпростіші істоти, збожеволівши, бігли ладь.
Обійняті жахом, вони бігли разом, страшачись розстатися один з одним, вони бігли по степу, безжалісно висветляемие гігантськими вогненними сполохами…» Місцем зустрічі часів став древній родовий цвинтар Ана-Бейит, що виник на місці загибелі матері, убитою рукою сина-манкурта, знівеченого середньовічними жуаньжуанями.
Нові варвари побудували на родовому цвинтарі космодром, на якому в товщі земний, у поросі предків до пори до часу таїлися ракети-роботи, що замкнули, здавалося б, розірвану зв’язок часів по сигналі з майбутнього, піднеслися над миром сили зла давньої давнини, неймовірно жорстокого з погляду сьогодення Так у романі Ч. Айтматова переплітаються образи простору — часу, героїв, думки й почуття й народжується дивно гармонічна єдність, особливо необхідне в наше століття не тільки через вторгнення науково-технічних здійснень в область фантастики, але скоріше тому, що суперечливо й дисгармонійний мир, у якому ми живемо