Еволюція художніх образів у лірику А. Ахматовій
На рубежі минулий і нинішній століть, напередодні революції, в епоху, уражену двома світовими війнами, у Росії виникла й зложилася, може бути, сама значна у всій світовій літературі нового часу «жіноча» поезія — поезія Ганни Ахматовій. Народилася поетеса в 1889 році під Одесою, і незабаром після її народження насіння переїхала в Царське Село. У своїй першій поемі «У самого моря», написаної в 1914 році, Ахматова відтворила поетичну атмосферу Причорномор’я, з’єднавши її з казкою про любов:
Бухти порізали низький берег,
Всі вітрила втекли в море,
А я сушила солону косу
За версту від землі на плоскому камені
До мене припливала зелена риба,
До мене прилітала біла чайка,
А я була зухвалої, злий і веселої
И зовсім не знала, що це — щастя
Але все-таки головне місце в житті й творчості Ахматовій зайняв Петербург. Тут її поезія, стругаючи й класично розмірна, багато в чому стає родинної самій особі міста — розворотом його вулиць, площ, мармуровим і гранітним палацам, незліченним левам
В 1910 році Ахматова вертається в Царське Село. Своє повернення вона відзначає віршем «Перше повернення»:
На землю саван важкий покладений
Урочисто гудуть дзенькоту
И знову дух схвильований і потривожений
Млосною нудьгою Царського Села
П’ять років пройшло. Тут все мертво й немо,
Нібито миру наступив кінець. 298
Російська література XX сторіччя
Як назавжди вичерпана тема,
У смертельному сні спочиває палац
У цьому вірші вперше у творчості Ахматової з’являється мелодія важких передчуттів, відчуття якоїсь катастрофи, що наближається. Також тут тема поетичної долі зливається з темою долі Росії. Вся образна символіка вірша свідчить про те, що мова йде про події загального змісту, часу, трагічності епохи, долі Росії, з якої поет зв’язує й свою долю. Перші вірші Ганни Ахматовій з’явилися в 1911 році в журналі «Аполлон», а вже в наступному вийшов і поетичний збірник — «Вечір». Майже відразу ж Ахматова була дружно поставлена критиками в ряд самих більших російських поетів. Лірика Ахматової періоду її перших книг — «Вечір», «Чіткі», «Біла зграя» — майже винятково любовна лірика. У її віршах передбачається, що читач повинен або догадатися, або постаратися звернутися до свого життєвого досвіду, і тоді здається, що вірші дуже широкі по своєму змісті: їхня таємна драма, їхній схований сюжет ставиться до багатьом людям. Образ жінки-героїні ахматовской лірики не завжди можна звести до одного числа. При надзвичайній конкретності переживань це не тільки людина конкретної долі й біографії — це носій нескінченної безлічі біографій і доль:
Мені з Морозовой класти уклони,
З пасербицею Ірода танцювати,
З димом летіти з Багаття Дидони,
Щоб, з Жанною на багаття знову.
Господи! Ти бачиш, я утомилася
Воскрети, і вмирати, і жити…
Але любов у віршах Ахматової аж ніяк не тільки любов — щастя, тим більше благополуччя. Часто, занадто часто це — страждання, своєрідна антилюбов і катування
Поступово тема Росії усе більш владно заявляла про себе в поезії Ахматової. У вірші «Молитва» вона молить долю про можливість урятувати Росію навіть ціною величезних особистих жертв:
Дай мені гіркі сльози недуги,
Задиханье, безсоння, жар,
Отими й дитини, і друга,
И таємничий пісенний дарунок —
Так молюся за твоєю літургією
Після стількох томливих днів,
Щоб хмара над темною Росією
Стала хмарою в славі променів
Шлях, пройдений поетесою, починаючи з перших її віршів, — це шлях поступової й послідовної відмови від замкнутості щиросердечного миру. Глибина й багатство духовного життя, серйозність і висота моральних вимог неухильно виводили Ахматову на дорогу суспільних інтересів. Все частіше й частіше в її віршах крізь особисті романи й любовні драми на нас дивиться епоха — «теперішній XX сторіччя» уже стояв у самого порога її власної долі. Уважність, з якої дивиться поетеса на пейзажі рідної країни, тремтливість і неясність її патріотичного почуття, відмова від суєтності й світської мішури — все це говорило про можливість прояву в її творчості якихось більших координат національно-цивільного характеру. Наприклад, стих
Ця зустріч ніким не оспівана:
Ти, росою окропляющий трави,
Звісткою душу мою оживи, —
Не для пристрасті, не для забави,
Для великої земної любові
Під час революції Ахматовій відкидається думка не тільки про зовнішній, скажемо, від’їзді з Росії, але й імовірність якої б те не було внутрішньої еміграції щодо її. Це яскраво відбито у вірші «Мені голос був…»:
Мені голос був. Він кликав утешно,
Він говорив: «Іди сюди,
Залиш свій край глухої й грішний,
Залиш Росію назавжди…»
Але равнодушно й спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цієї мовленням невартої
Не опоганився скорботний дух
Якщо літературна діяльність Ахматової до революції охоплювала біля восьми років і протікала дуже інтенсивно, те відразу після революції й аж до початку 1930-х років вона переживала внутрішньо замкнутий творчий процес. На самому початку цього періоду в Ахматової виходять дві книги — «Подорожник» і «Аппо Волає». Ахматовский стих післяреволюційного років дуже уважний до всіх проявів життя. Зберігши свою уважність, він як би впустив у себе значно більше простору — повітряного й земного, з морем і сонцем, з ранковими й вечірніми фарбами й з усіма деталями життя:
По твердому гребені замету
У твій білий, таємничий будинок
Такі притихлі обоє
У мовчанні ніжному йдемо
И сонце всіх пісень проспіваних
Мені цей виконаний сон,
Хитання галузей зачеплених
И штор твоїх легонький дзенькіт
Післяреволюційне життя Ахматової трагична: більшовиками розстріляні її чоловік, поет Микола Гумилев; довгі роки провели у в’язницях і таборах її син. Доля Ахматової і її сім’ї — повторення долі мільйонів людей Росії, про що й написала поетеса в поемі «Реквієм»:
Веліли тобі на світанку,
За тобою, як виносі, ішла,
У темній світлиці плакали діти,
У божника свіча обпливла
На губах твоїх холод іконки,
Смертний піт на чолі. … Не забути!
Буду я, як стрілецькі женки,
Під кремлівськими вежами вити
З 1925 по 1939 рік Ахматової не дозволялося друкуватися, і вона змушена була займатися перекладами. Вони в її творчості мають немаловажне значення. В 30-е року Ахматова записувала на різних клаптиках паперу короткі вірші, названі нею згодом «Черепками», Наприклад:
Мені, позбавленої вогню й води,
Розведеної з єдиним сином…
На ганебному помосту нещастя
Як під тронним коштую балдахіном
Або:
От і доспорился злий сперечальник
До енисейских рівнин…
Вам він — бурлаки, шуан, змовник,
Мені він — єдиний син
Біля 40-х років Ганні Ахматовій було дозволено видати книгу обраних добутків. Любов до батьківщини в неї не предмет аналізу, міркувань. Буде вона — буде життя, вірші. Немає її — нічого немає. От чому Ахматова писала під час Великої Вітчизняної війни:
Не страшно під снопами мертвими лягти,
Не гірко залишитися без даху, —
И ми збережемо тебе, російське мовлення,
Велике російське слово
У цей період своєрідністю поезії Ахматовій було те, що вона вміла поетично передати саме цілковите самовладання часу, історії в сьогоднішнім житті людей, наприклад, стих «Явище місяця»:
Всі бревенчато, дощато, гнуто…
Повноцінно цінується мінута
На годинниках піскових…
Характерною рисою лірики Ахматовій військового років було з’єднання в ній двох поетичних масштабів — це уважність до дрібних проявів життя, а з іншого боку — величезне небо над главою й земля під ногами. Наприклад, стих «Під Колоною»:
З перламутру й агата,
Із задимленого скла,
Так зненацька похило
И так урочисто плила, —
Нібито «Місячна соната»
Нам відразу шлях перетнула
В «військових» віршах Ганни Ахматовій вражає дивна обмеженість, відсутність тіні рефлексії, непевності, сумніву, здавалося б, настільки природних у таких тяжких умовах созидательници, як багато хто думали, лише «дамських» віршів. Але це й тому, що характер ахматовской героїні або героїнь ґрунтується ще
На одному початку, теж прямо пов’язаному з народним світовідчуванням. В 1949 році вийшло постанову «Про журнали «Зірка» і «Ленінград», у якому Ахматова і її творчість оголошувалися ворожими радянському народу. Уряд намагався відлучити поетесу від народу, від Росії, від поезії. Але Ахматова була такою сильною людиною, а її російська й світова слава була так більша, що вороги людяності й культури виявилися неспроможні. В останні роки життя Ахматова працювала дуже інтенсивно. Крім оригінальних віршів, вона багато перекладала, готовила книгу про Пушкіна. Наприклад, «Епічні мотиви»:
И я подумала: не може бути,
Щоб я коли-небудь забула це
И якщо важкий шлях мені повинні бути,
От легкий вантаж, що мені під силу
Із собою взяти, щоб у старості, у хворобі,
Бути може, в убогості — пригадувати
Захід шалений, і повноту
Щиросердечних сил, і привабливість милого життя
В 1962 році була закінчена «Поема без героя», що створювалася протягом багатьох років:
Лемент півнячий, нам тільки сниться,
За віконцем Нева димиться,
Ніч бездонна й триває, триває —
Петербурзька чертовня…
У чорному небі зірки не видно,
Загибель десь тут, напевно,
Але безтурботна, прямо безсоромна
Маскарадна балаканина…
У цій поемі Ахматова вертається далеко назад — час дії 1913 рік. Незадовго до смерті Ахматова сказала: «Я не переставала писати вірші. Для мене в них — зв’язок моя згодом, з новим життям мого народу. Вогда я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці роки й бачила події, якою не було рівних».
Незломлений дух великого російського поета буде вічно осіняти Росію й служити свідченням і станом її стійкості у всіх випробуваннях, посланих долею