Ф. Грандель. Бомарше
С. Козлов. Бомарше очами нащадків БОМАРШЕ ОЧАМИ НАЩАДКІВ
Джерело: Література Освіти )»Ліцей»: «Мені завжди здавалося, що Бомарше-Людин перевершує Бомарше-письменника й заслуговує на особливу увагу». В 1890 р. французький критик Гюстав Ларруме містив свій нарис про Бомарше словами: «Як людина, Бомарше коштує в другому ряді, зате його творчість — у першому». Цікава не стільки мінливість оцінок (явище звичайне в будь-якій «історії сприйняття»), скільки спільність підходу, оттеняемая розбіжностями. Порівнюють людину й письменника, життя й творчість, але порівнювати можна лише речі порівнянні.)»очами Лагарпа», інші — «очами Ларруме», але чим далі, тим наполегливіше погляд відзначає саму цю сумірність двох сфер самовиявлення Бомарше. Відчуття сучасного дослідника ясно виразив Рене Помо у своїй книзі «Бомарше. Життя й творчість» (1955): «Він залишив нам головний свій добуток, яке можна розглядати як його шедевр: своє життя».)»письменника з біографією», якщо скористатися старою формулою Б. В. Томашевского. Для біографічної легенди буває досить двох-трьох епізодів — «легенда про Бомарше» їх нараховує біля півтора десятків. Епізоди ці складаються в безперервний ланцюжок, образуя готовий сюжет, близький до канонів художнього оповідання. Літературні заняття героя не випадають із цього життєвого сюжету, а, навпроти, здебільшого входять у нього на правах кульмінаційних пунктів. Написати біографію Бомарше легко; саме тому писати її важко.) у Парижу в 1973 р. за назвою «Бомарше, або Наклеп». Щоб устати на місце, Гранделя, звернемося кпрошлому.
Історія посмертного осмислення особистості Бомарше виразно ділиться на три більших періоди.) про Бомарше залишаються два тексти: уже згаданий нарис Лагарпа в «Ліцеї» і книга Ш. — И. Кузен д’аваллона «Приватне, політичне й літературне життя Бомарше…» (1802). Робота Кузень д’аваллона надовго стала чи ледве не єдиною книгою, присвяченої Бомарше; у цілому для людей тої епохи Бомарше — або епізодичний герой чиїхось мемуарів, або рядовий персонаж історико-літературних оглядів.) доброзичливості й відкритому недоброжелательству — цікавість і тяга до розуміння. Але головне — маса нової інформації, що обрушилася на читача в роботі Луи де Ломени «Бомарше і його час» (1856). Ломени перший одержав доступ до особистого архіву, що зберігався в родичів, Бомарше й, всупереч французьким літературним звичкам, увів у свою книгу великі витримки з документів з посиланням на джерела. Тому його робота й зберегла основне значення до наших днів. Як у першій половині століття знання про Бомарше сходили до нарису Лагарпа й книзі Кузень д’аваллона, так друга половина століття буде використовувати книгу Ломени й нарис Ш. — О. Сент-Бева про Бомарше (1852; серія «Бесіди по понеділках»). Втім, вивчення Бомарше в ці п’ятдесят років не стоїть на місці (варто згадати, що на ці роки у Франції доводиться своєрідний «бум XVIII століття»). У середині періоду один за іншим з’являються ще три ключових тексти: робота А. Беттельхайма «Бомарше. Досвід біографії» (Франкфурт, 1886), книга е. Лентилака «Бомарше і його твору» (1887) мемуари найближчого друга Бомарше П. Гюдена де ла Бренельри, опубліковані Морісом Турне під заголовком «Історія Бомарше» (1888). Ці публікації завершують створення якогось основного фонду відомостей про Бомарше — основного, але аж ніяк не вичерпного!) — і листа до г-же де Годвиль (1928), більше блідий епістолярний цикл із тих двох, які, очевидно, мав на увазі Сент-Бев, говорячи: «У Бомарше збережеться таємний кабінет, що ніколи не допустять публіку». Нові дані будуть додаватися й пізніше (резерв їх не вичерпаний ще сьогодні), але головне в цей період — освоєння вже накопичених фактів у їхньому взаємозв’язку. Книга Дж. Риверса «Фігаро. Життя Бомарше» (Лондон, 1922) відкриває довгу низку біографічних оповідань, що коливаються між наукою й белетристикою. З’являються й досвіди аналізу особистості Бомарше — найбільш відома робота Ф. Ван Тигема «Портрет Бомарше» (1960). У загальному ряді цих творів книга Гранделя став як мінімум двадцять третьої — і поки що, здається, останньої.) прагнення свого адресата «вивчити на всіх мовах Європи великих авторів», які до нього трактували про предмет. Звичайно, Грандель добре пам’ятав і ці слова. Узятися за тему у двадцять третього разів — виборів не менш зобов’язуючий, чим рішення виступити перший і єдиний раз у біографічному жанрі. Не знаючи попередників, не можна було досягти мети: продуманої й нової позиції.) прагнення й у книзі Гранделя. Почати з того, що елементи новизни виникають у Гранделя на тлі цілком традиційних ідей, продуманих і прийнятих автором. Сама очевидна з них — загальна схема життєвого шляху Бомарше. Це схема тричленна: «зоря — зеніт — сутінки», як назвав три частини своєї «Життя Бомарше» (1928) Рене Дальсем. І для Гранделя, і для його попередників «час зеніту» Бомарше — роки 1773-1784, від «справи Гезманов» (див. главу «Диявол») до тріумфу «Одруження Фігаро». Схема традиційна тому, що природно; багато інших авторських ходів традиційні тому, що коло джерел залишається єдиний для всіх. Звідси — стійкі характеристики персонажів, стійкий ряд опорних цитат. Напевно, жоден біограф не може не процитувати ультиматум батька Бомарше, мадридський лист Бомарше батькові й монолог Фігаро з п’ятого акту «Одруження…» — монолог, про незмінну значимість якого Грандель говорить у перші ж рядках своєї книги.) зрушенням на іншому рівні, в іншій сфері. Джерелом новизни в Гранделя стало відношення автора кгерою.
Відношення автора до героя — одна із центральних проблем біографічного жанру. У французькій традиції цю проблему гостро поставив Андре Моруа на сторінках своєї книги «Аспекти біографії» (1928). Міркуючи (переважно на англійських прикладах) про різні типи біографій, Моруа відзначав, що для сучасної біографії, виникнення якої він зв’язував із творчістю англійського письменника Литтона Стречи ( 1880-1932), автора книги «Знамениті викторианци» (1918) і інших біографічних нарисів, характерна більша або менша отстраненность автора від героя, тоді як колись, у манірну й респектабельну епоху королеви Вікторії, у біографіях панувало безумовне преклоніння перед героєм. Пізніший літературний досвід (зокрема, досвід самого Моруа) показав, що можливе в сучасних біографіях відношення автора до героя не вичерпується іронією в дусі Л. Стречи, але може включати й ліричне співпереживання, виражене з різним ступенем прямоти. Однак при всіх розходженнях певна отстраненность автора від героя стала законом остільки, оскільки сам герой став проблемою, що підлягає кропіткому рішенню. Бестревожная шанобливість «викторианских біографій» дійсно відійшла в минуле.)»шанобливих» життєписів біографи ставилися до Бомарше без особливої поваги. Він завжди був проблемою, яку треба вирішувати, а не монументом, якому треба поклонятися. Він міг претендувати на беззастережність лише одного роду: на беззастережність неприйняття. Той, хто не відкидав Бомарше беззастережно, той зберігав або дистанцію поблажливої доброзичливості, або дистанцію наукової безпристрасності. Простежуючи джерела подібного відношення, Грандель закономірно приходить до прижиттєвої репутації Бомарше, на яку починаючи з 1760-х рр. постійно впливали недоброжелательство й наклеп
Лихомовство сучасників і відчуженість нащадків стали Гранделю як ланки одного порочного ланцюга. Книга Гранделя — спроба розірвати цей ланцюг. Перед нами — рідкий по своїй послідовності досвід «біографічного похвального слова».
Гранделевское «похвальне слово» наскрізь полемично. Але, хоча автор поступово з’єднує всіх своїх опонентів у якусь збірну фігуру, що йменує «Базиль», — ми повинні ясно бачити: насправді таких збірних опонентів два. Перший — це наклепник із числа сучасників, що малює Бомарше небезпечним суб’єктом, винним чи ледве не у всіх мислимих гріхах («когось отруїв» і т.д.). Подібний образ Бомарше-Лиходія давно втратив усяку актуальність через повну неспроможність. По-справжньому цікавий лише другий збірний опонент Гранделя. Це — сьогоднішній історик, творець того образа Бомарше, до якого звикли всі ми
Цей образ Бомарше по-своєму переломлюється в самих різних роботах. Автори сучасного французького шкільного підручника літератури А. Лагард і Л. Мишар пишуть: «Неспокійний і незручний персонаж, Бомарше виявляє нам майже всі неприємні якості парвеню — зухвалість, нахабність, самовдоволення; йому бракує почуття міри й почуття такту; він схильний до інтриганства й навіть виявляє деякі риси великого авантюриста».
Зрівняємо із цим думка радянської дослідниці Е. Л. Финкельштейн: «Людський і цивільний вигляд Бомарше складний і суперечливий. У своїй боротьбі за оволодіння життєвими благами він нерідко відходив від високих моральних принципів, проголошених просвітителями. У його бурхливій біографії чітко проступають риси буржуазного ділка, кар’єриста й прожектера, що не гидує інший раз темними махінаціями, що виловлює в мутній воді придворних інтриг крупиці удачі й вигоди». Звичайно, різні автори по-різному нюансують цей образ, але суть його незмінна: суперечливе «сполучення шляхетних принципів і наївного практицизму», говорячи словами іншої радянської дослідниці, Л А Зониной. Таким з’являвся Бомарше у всіх роботах останнього сторіччя, таким зобразив його Ліон Фейхтвангер у своєму романі «Лисиці у винограднику».
Цей неоднозначний образ не влаштовує Гранделя. Його погляд іншої: «Із всіх діячів літератури, про які ми зберегли пам’ять, Бомарше гідний найбільшої поваги». Бомарше для нього _ це людина, що кілька десятиліть підряд, всупереч постійним ударам долі, не упокорюючись із безнадійністю, героїчно бореться за свої ідеали. Ідеали ці — людська воля й національні інтереси батьківщини. В ім’я цих ідеалів, по Гранделю, Бомарше був готовий ризикнути й своїм станом (історія зі зброєю для Америки — див. главу «Гордий Родриго»), і своїм життям (історія з Гезманом). Відношення автора до героя однозначно: піднесене співчуття.) фактів біографії Бомарше
Підхід Гранделя дозволив по-новому вирішити ряд питань. Перший, з них. і дуже непростий: як почати книгу? У будь-якій біографічній концепції вкрай значимо вихідний пункт, з якого автор починає розмотувати нитка життя героя. Грандель знаходить тут нешаблонну й плідну можливість. За вихідну точку взяте зречення батька Бомарше від кальвінізму. Так уводяться тема несвободи й несправедливості, тема скрутного стану й пошуків виходу — наскрізні теми життя Бомарше.)»зорі» до «зеніту». Автор убачає тут якийсь перелом, недостатньо оцінений попередніми біографами. Грандель доводить, що практичної необхідності затівати скандал з Гезманами в Бомарше не було. Лист же до мадам Гезман з вимогою повернути 15 луїдорів (останню винагороду за право зустрічі з її чоловіком — радником парламенту) Грандель сприймає як свідомий виклик Бомарше, що захотів вступити в бій із системою. Така оцінка не безперечна: людина рішучий і палкий, Бомарше міг зажадати повернення украдених луїдорів, не думаючи про далекі наслідки. Рахунок грошам він знав, а в дні фінансового краху, після програшу позову з Лаблашем, тим більше дивно було б кидати на вітер 360 франків. Якби між 21 квітня й 6 травня 1773 р. (тобто довихода Бомарше з висновку) мадам Гезман повернула ці гроші, як вона раніше, повернула інші підношення, — скандалу могло б і не бути. Так чи інакше ідея Гранделя про внутрішній перелом, пережитому Бомарше навесні. 1773 р., залишається цікавою гіпотезою
И ще одне нетрадиційне трактування, прямо обумовлена вихідною позицією автора. Мова йде про самому загадковий з відомих нам епізодів життя Бомарше: поїздці в Англію, Голландію. Германію й Австрію в липні — серпні 1774 р. з метою запобігти публікації памфлету «Попередження іспанської галузі…», спрямованого проти молодої французької королеви Марії-Антуанетти (глава «Пан де Ронак»). Документальні дані про цю поїздку настільки суперечать один одному, що кожний біограф змушений задовольнятися гіпотезами. Якщо відволіктися від деталей, всі версії зведуться до трьох: 1) починаючи із самого виникнення памфлету вся історія була спланована й розіграна Бомарше, щоб вислужитися перед Людовиком XVI і домогтися реабілітації; 2) вигадка Бомарше починається з повідомлення про «втечу» видавця памфлету з Амстердама в Нюрнберг; 3) вигадка Бомарше — зустріч із розбійниками в лісі Лейхтенгольц під Нейштадтом, а все інше — правда
У кожній із трьох версій ця історія залишається головною статтею обвинувачення Бомарше аж до наших днів. Природно, позиція Гранделя вимагала тут перегляду устояних поглядів. Грандель став, здається, першим після Гюдена де ла Бренельри біографом Бомарше, схильним до кінця вірити оповіданням свого героя. Вирішальних доказів ні, тому й думка Гранделя виявляється гіпотезою серед інших, однак автор повинен був якось обґрунтувати свою відмову враховувати документи, що ставлять щирість Бомарше під сумнів. Такі документи відомі лише для випадку з горезвісним «нападом розбійників». Це показання, що їхало разом з Бомарше почтаря Драца й показання самого Бомарше, дані їм чиновникові нюрнберзької поштової служби фон Фецеру. У них Бомарше перший і єдиний раз ототожнює розбійників з видавцями шуканого памфлету, причому людина, що незмінно виступала дотепер як одну особу із двома прізвищами (Анжелуччи й Аткинсон), раптово перетворюється у двох різних людей, прикмети яких Бомарше перераховує з немислимою детальністю. Чудності в показаннях Бомарше Грандель пояснює язиковим бар’єром, а показання Драца відкидає через явну особисту зацікавленість свідка
Треба, однак, помітити: хоча Грандель і обіцяє не замовчувати про компрометуючим Бомарше обставинах, він фактично замовчує оповідання Драца, тим самим трохи затемнюючи картину в очах читача. Адже почтарь не просто сказав: «Може, він і порізався-те власною бритвою», як це виглядає в переказі Гранделя. Драц затверджував, що в лісі Бомарше виліз із коляски, захопивши із собою бритву. Драц вирішив, що мандрівник захотів поголитися на дорозі; але почтарь був готовий до будь-яких примх, оскільки вважав Бомарше англійцем. Бомарше нібито зник у лісі, а через півгодини з’явився закривавлений і заявив, що став жертвою розбійників, жодного з яких Драц не бачив і не чув. Сам же Бомарше у своїх оповіданнях ніколи не згадував ні про яку бритву й затверджував, що один з розбійників перебіг дорогу поруч із коляскою. Розбіжність версій Бомарше й Драца; повна беззвучність події (ні лементів, ні пострілів); дивні показання Бомарше в Нюрнберге; нарешті, неправдоподібне оповідання Гюдена в мемуарах (підкріплюваний, здається, словами Бомарше в рапорті Сартину) про два зіткнення Бомарше в Нейштадтском лісу, спершу з Анжелуччи, а потім з розбійниками, — всі ці незгідності змушують і сьогодні переважна більшість істориків уважати епізод з розбійниками вигадкою Бомарше, спрямованої на те, щоб завоювати симпатію й вдячність австрійської імператриці Марії-Терезії, а через неї й французької королівської пари. Прибрехати монархам Бомарше був у принципі здатний — про це свідчать хоча б дві його досить безневинні «помилки в хронології»: в 1762 р., домагаючись місця головного лісничого, він писав Людовику XV, що Карон-Старший повністю залишив ремесло годинникаря шість років тому (насправді ж не пройшло ще й року), а в 1774 р. він писав Людовику XVI, що австрійці протримали його під арештом «31 день, або 44 640 мінут» (насправді — 26 днів).
Як бачимо, гранделевское розуміння Бомарше забезпечує новизну висвітлення багатьох важливих епізодів життя героя, але в останньому з розібраних випадків інтерпретація вже балансує на грані можливого. Ми почали з того, що автор іноді відмовляється від новизни в ім’я продуманості, але трапляється й так, що він жертвує продуманістю заради новизни. Так буває, наприклад, коли Грандель прагне відгородити Бомарше від традиційних докорів. Головний докір (пов’язаний з нейштадтским пригодою) Грандель спробував зняти, закривши ока (свої й читача) на показання листоноші й на плутаність оповідань Бомарше про останню зустріч із Анжелуччи (посилання на мовний бар’єр, звичайно, не може пояснити всього). Інший традиційний докір — у некоректних методах ведення полеміки — був пред’явлений Бомарше у зв’язку зі справою Гезмана; цей докір висловлював навіть доброзичливий Лагарп. Отут Грандель виправдує свого героя за допомогою сміливого афоризму: «Щире мірило шляхетності — почуття незручності, що людина випробовує, роблячи поганий вчинок».
Надмірна захопленість новою ідеєю позначається й у спробах Гранделя підвищити політичну значимість Бомарше як урядового агента. На думку автора, всі закордонні поїздки Бомарше мали «подвійне дно», про яке ми нічого не знаємо. Успіх цих таємних місій і визначав, як здається Гранделю, незмінна довіра урядових верхів до Бомарше. Зрозуміло, автор має право на гіпотезу, але в захопленні своєму не повинен зневажати фактами. Тим часом Грандель немов забуває деякі факти біографії Бомарше — насамперед, підсумки його іспанської подорожі 1764-1765 гг. Грандель висловлює припущення, що «усе почалося в Іспанії». «До моменту повернення в Париж положення нашого героя не тільки не похитнулося, але, навпроти, усталилося — як в очах Парі-Дюверне, так і в очах уряду», — пише він в іншому місці. Ця теза, всупереч прямій обіцянці автора, так і не одержує жодного конкретного підтвердження. Зате Грандель уважає несуттєвим провал всіх відомих нам іспанських починань Бомарше й зовсім не згадує резолюцію, що наклав на рапорт Бомарше міністр закордонних справ герцог де Шуазель, зображуваний автором як заступник Бомарше. Резолюція говорила: «Ніколи не використовувати цю людину, особливо в Іспанії».
Взагалі, 1760-е роки — найменш удала Гранделю частина біографії Бомарше. Це також пов’язане з позицією автора. Для Гранделя Бомарше — бунтар і герой, а в 60-е роки він таким не з’являється. «Бомарше створили Гезмани», — пише Грандель; те, що було до Гезманов, йому не настільки цікаво. 1760-е роки в його книзі — це жваво написана хроніка, що відбиває в більшій мері зовнішню канву подій, чим їхню внутрішню співвіднесеність. Тут з’являються легені, але необов’язкові формулювання, наприклад: «Щоб забути про цю образу lt;…gt; Бомарше lt;…gt; став лісником». Насправді Бомарше купив Шинонский ліс, звичайно, не потім, щоб забути про невірність улюбленої, а потім, щоб знайти для себе й для сім’ї надійне джерело доходу після ряду комерційних невдач
Тим часом 1760-е роки — найважливіший період становлення особистості Бомарше. Саме в цей період визначаються всі шляхи, якими піде його подальше життя, остаточно обрисовуються мироотношение й система цінностей. Кожний біограф розуміє, що знайомство з банкіром Парі-Дюверне, майбутнім компаньйоном і наставником, поїздка в Іспанію, входження в літературу були подіями першорядної важливості в житті Бомарше, але глибока реконструкція внутрішнього змісту цих подій як і раніше залишається завданням майбутнього. І справа тут не тільки в убогості джерел, але й у спрямованості інтересів біографа. Для Гранделя, наприклад, куди важливіше проаналізувати підсумкові, верхові самопрояви свого героя, чим установлювати їхній зв’язок із нсеми іншими фактами його життя, найчастіше набагато менш значними, а те й зовсім несоотносимими (по видимості) з його справжньою суттю. На рівні хроніки в книзі Гранделя є присутнім майже все життя Бомарше, на рівні концепції — далеко не вся. Але це обумовлено не творчою слабістю автора (яку Грандель визнає можливої), а уразливістю вибраної їм позиції (чого Грандель не визнає).) перепиняє собі шлях до мети. Причина — надмірна залежність авторського погляду від антитези » наклеп-реабілітація». Оскільки отстраненность від Бомарше й наклеп на Бомарше майже рівні для Гранделя, непредвзято-аналітичне відношення до героя вкрай утруднено. Боротьба з наклепом змушує вбачати в будь-якій неоднозначності героя компрометуючий матеріал, що може бути використаний наклепниками. Тому психологічна складність героя або зізнається скоромовкою, або заперечується як зловмисний домисел, але рідко аналізується з належною історичною глибиною. Із самих благих спонукань Грандель хоче перетворити Бомарше в предмет беззастережного шанування, парадоксальним образом воскрешаючи в сьогоднішніх умовах позицію «викторианского біографа». Бажаючи протистояти наклепу, автор на ділі часом суперечить самій природі сучасної біографії як жанру, основою якого є, звичайно, не наклеп, але проблемність
Ніхто не забороняє нам помріяти й уявити собі якусь нову біографію Бомарше, засновану на зіставленні життєвого шляху Бомарше з усім спектром варіантів побудови життя в ту епоху, що залучає новий матеріал для історико-психологічних реконструкцій, що з’ясовує характер впливу на життя Бомарше деяких художніх зразків (наприклад, романів Лесажа, Мариво й Ричардсона), що докладно простежує всі наскрізні теми й мотиви життя Бомарше — як соціально^-типові, так і індивідуально^-неповторні…
Але, чекаючи такої біографії, залишимося вдячні Фредерику Гранделю. Його книга дозволяє нам стикнутися з життям Бомарше й задуматися про це життя. Що ж стосується авторської позиції, то в ній є одну неоціненну якість, що зближає автора з героєм: Грандель іде проти плину. На цьому шляху почесні як успіхи, так і невдачі. Пройшовши до кінця шлях «реабілітації Бомарше», Грандель наближає нас до нового погляду на героя. Пройшовши до кінця шлях «похвального життєпису», він наближає нас до кращого розуміння границь і можливостей современней біографії
С. Козлов