Г. Р. Державін про призначення поета
Гаврило Романович Державін вступив у літературу вже літним, що багато побачив людиною з віршами, які говорили про тлінність життя, про смерть і безсмертя. І закінчив шлях монументальним восьмивіршем, одою «На тлінність». Він написав оду за два дні до кончини й підтвердив цим, що залишився поетом у світі до гробової дошки
Багато сучасників Державіна вважали його придворним поетом. Але він ніколи таким не був, незважаючи на спроби схилити його до цього (згадаємо безуспішне вмовляння поета А. В. Храбровицким, статс-секретарем Катерини II), Державін не міг стати ручним віршотворцем хоча б через свою гарячу характер. «У правді рис», — говорив він сам про себе. Характер змушував його всупереч вельможам і царям говорити «істину… з посмішкою».
Ясно, що без простодушної посмішки, собі на розумі, царям нічого не скажеш. А Державін говорив і вмів, нехай не завжди, домагатися свого, знаючи, що правда на його стороні. У свідомості своєї правоти він звертався у віршах у Бог, до Вищого Судії
Перебуваючи під судом після тамбовського губернаторства, в оді «Величчя Божие» він створює гімн у славу Творця, але не може не викликнути:
Але грішних полум’я й мова
Так винищить десниці стругаючи!
Ця думка була почерпнута поетом з одного із псалмів книги Давида. Після щасливого виправдання Державін звертається ще до одного псалма, «Милість і суд оспіваю Тобі, Господи», і під гнітом його міркувань, які мучать, про суд і справедливість поет знову й знову розвиває улюблену тему, використовуючи ту ж невичерпну книгу Давида
У перекладанні чергового псалма, «Искреннее счастие», він знову обрушується на «беззаконників»:
Вони з особи землі стряхнуться,
Розвіються й рознесуться,
Як вітром возметенний порох
Використовуючи псалом у вірші «Радість про правосуддя», Державін говорить:
Так правий суд я покаджу,
Колеблеми стовпи земні
Законом Божим затверджу…
У перекладанні із псалма «Доказ творчого буття» поет малює величну картину миру:
Неба віщають Божу славу…
Нощи нощь приносить звістка…
Охоплюючи в уяві як би відразу вся світобудова, безодні й висоти, поет немов прагне злетіти туди, де можна дихати повно, не боячись крижаного й розрідженого повітря. Але це вдавалося йому далеко не завжди.
А якщо вдавалося, то тому, що ногами він завжди міцно стояв на землі
Його карбоване (через Юнга висхідне ще до біблійного) «я хробак — я Бог» було й метафорою, що малює образ самого поета. Адже про тім же пізніше говорить і Пушкіна, виявляючи поета, зануреного в «турботи суєтний світла», але з душею, готової стрепенутися, як » орел, щопробудився,».
Державін щиро думав, що поет покликаний зобразити людську душу, немов художник-аквареліст, що не відриває від аркуша паперу кисті, поки малюнок не закінчений. Це вдалося йому в оді «Безсмертя душі»:
Як хробак, оставя павутину
І в метелику взявши новий вид,
У блакитну повітря рівнину
На крилах блещущих летить,
У прекрасному веселячись обрамленні,
Із квітів сідає на квіти:
Так і душу піднебінь у просторі
Чи не будеш безсмертна ти?
Визначивши в «Доказі Творчого буття» гармонію світобудови як головний аргумент Божої присутності у світі, Державін живописует його картини з ліричним подивом перед Утвором, перед грізною й прекрасною його таємницею, а не просто як споглядальник:
У важкій колісниці грому
Гроза, на тьмі повітряних крив,
Як страшна гора несома,
Давить повітря під собою, — і пил
І понт киплять, летять хвилями,
Древа вверьх вержутся коріннями,
Ревуть брега й виє ліс…
Пізніше в «Пам’ятнику» поет записує собі в заслугу вміння «у серцевій простоті розмовляти про Бог» цілком імовірно, що:
Я пам’ятник собі спорудив чудесний, вічний,
Металів твердіше він і вище пірамід;
Ні вихор його, ні грім не зломить швидкоплинний,
І часу поле його не розтрощить…
Одою «Бог» він починає своє зібрання творів. Державін завжди відзначав першорядність для віршотворця релігійної поезії
У своєму «Міркуванні про ліричну поезію» Г. Р. Державін писав: «У духовній оді дивується поет премудрості Творця, у видимому їм у цьому чудовому миру почуттями, а в невидимому — духом віри що вбачається; хвалить провидіння, славословить доброта й силу Його».
У самого Державіна Бог — це пісня, і підняте милування перед Творцем і створенням, і своєрідний ліричний символ віри. Осмисливши викладені моменти із творчої поетичної спадщини Г. Р. Державіна, можна затверджувати, що призначення поета він бачив насамперед у посередництві його між Творцем і людьми. Державинские подання про поезію й поета увібрав у свою творчість великий Пушкін, явище якого саме по собі підкреслило правоту державинского генія. Державін благословив Пушкіна як прекрасне майбутнє Росії, що ще з більшою лукавинкою посміхалося царям, відстоюючи правду на землі, ще більш відверто говорило з Бог і людьми про зміст буття
У завершення хочу знову повернути до оди «На тлінність», що Г. Р. Державін закінчив свій творчий і життєвий шлях. Її текст на грифельній дошці, написаний рукою поета за два дні до смерті, поступово тьмянів і обсипався, підтверджуючи властивості «ріки часу». Але звуки його ліри ще чутні, віра в слово міцна, і як і раніше велично, красномовно й прекрасно говорить нам про безсмертя душі, про істину й Бога «старий Державін».