«Герой нашого часу» Багато письменників різних епох і народів прагнули запам’ятати свого сучасника, через нього доносячи до нас свій час, свої ідеї, свої ідеали. Який він, парубків різних епох? Пушкіна в романі «Євгеній Онєгін» зобразив парубка 20-х років: розумного, не вдоволеного існуючою дійсністю, життя якого так і пройшла без користі Не встигли охолонути страсті навколо Онєгіна, як слідом за ним з’явився інший герой — Григорій Печорин, парубок, що представляє покоління 30-х років XIX століття з роману Лермонтова «Герой нашого часу». І знову та ж доля, трагічна, неординарна. Жагуче прагнення героїв зрозуміти сенс життя, пошуки істини, з одного боку, і безцільне, паразитичне існування, з іншого боку, — це трагічний розлад мрії й дійсності Слідом за ними в літературі з’являється ціла галерея героїв свого часу: тургеневский Базарів, натура зовсім протилежна Онєгіну й Печорину, Андрій Болконский і Пьер Безухов — кращі представники передового дворянства з роману Л. Толстого «Війна й мир». Чому ж дотепер спори про Онєгіна й Печорине настільки злободенні? Адже нині все інше: ідеали, мети, думки, мрії. На мій погляд, відповідь на це питання дуже простий: сенс людського існування хвилює всіх, незалежно від того, у який час ми живемо, про що думаємо й мріємо Особливою глибиною психологічного аналізу в «Герої нашого часу» відрізняється «Щоденник Печорина».
Уперше в російській літературі з’являється таке нещадне оголення героєм своєї особистості. Переживання героя аналізуються їм же з «строгістю судді й громадянина». Звичка до самоаналізу доповнюється навичками невпинного спостереження за навколишніми. По суті, всі відносини Печорина з людьми є своєрідними психологічними експериментами, які цікавлять героя своєю складністю, на час розважають удачею.
Така історія з Белой, історія перемоги над Мері. Схожої була психологічна «гра» із Грушницким, якого Печорин дурить, заявляючи, що Мері він небайдужий, щоб потім довести його жалюгідну помилку Якщо Пушкіна прийнято вважати творцем першого реалістичного віршованого роману про сучасність, те, на мій погляд, Лермонтов є автором першого соціально-психологічного роману в прозі. Письменник зображує свою епоху, піддаючи її глибокому критичному аналізу й не піддаючись при цьому ніяким ілюзіям і звабам. Лермонтов показує всі самі слабкі сторони свого покоління: холодність серць, егоїзм, безплідність діяльності. Реалізм «Героя нашого часу» багато в чому відмінний від реалізму «Євгенія Онєгіна». Відсуваючи убік побутові елементи, історію життя героїв, Лермонтов зосереджує увагу на їхньому внутрішньому світі, докладно розкриваючи мотиви, що спонукують того або іншого героя на ті або інші вчинки Багато хто вважають Лермонтова попередником Лева Толстого. І із цим важко не погодитися.
Саме в Лермонтова Толстої вчився прийомам розкриття внутрішнього миру персонажів, портретній майстерності й мовному стилю. Із творчого досвіду Лермонтова виходив і Достоєвський, однак роздуму Лермонтова про роль страждань у духовному житті людини, про роздвоєння свідомості, про крах індивідуалізму сильної особистості вилилися в Достоєвського в зображення хворобливої напруженості й болісних страждань героїв його добутків Заколотна натура Печорина відмовляється від радостей і щиросердечного спокою. Цей герой вічно «просить бури». Його натура занадто багата страстями й думками, занадто вільна, щоб задовольнятися малим і не жадати від миру більших почуттів, подій, відчуттів. Самоаналіз необхідний людині, щоб краще зрозуміти своє місце в житті. Відсутність переконань — теперішня трагедія для героя і його покоління.
В «Журналі Печорина» відкривається живаючи, складна, багата, аналітична робота розуму. Це доводить нам не тільки те, що головний герой — фігура типова, але й те, що в Росії існує молодь, що трагічно самотня. Печорин зараховує себе до жалюгідних нащадків, що скитается по землі без переконань. Ця ж думка звучить і у вірші Лермонтова «Дума». Вирішуючи моральну проблему пошуку сенсу життя, Печорин так і не зміг знайти застосування своїм здатностям. «Навіщо я жив?
Для якої мети я народився..? Але ж, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі сили неосяжні», — пише він. У цій непевності й лежать джерела відносини Печорина до оточуючих людей. Він байдужий до їхніх переживань, тому, не замислюючись, перекручує чужі долі. Користуючись пушкінськими словами, про Печорине можна сказати, що в його поглядах на життя «відбилося століття, і сучасна людина зображена досить вірно, з його аморальною душею, себелюбної й сухий». Таким побачив своє покоління Лермонтов.