Головна незручність такої розкиданості зусиль полягає в тім, що жодне враження не встигає закінчитися. Поки ідеї й почуття заходять у нашу свідомість лише мимохідь, начебто того, як зупиняється в готелі проїзний, вони залишаються для нас незнайомцями, яких ми незабаром забудемо: такий, можна сказати, непорушний закон розумової праці
А його-те й боявся Обломів, так само як боявся він вітру, вогкості, швидкої їзди. Цей страх перед теперішнім зусиллям, тобто перед необхідністю координувати всі окремі зусилля для досягнення однієї певної мети, ускладнюється не менш сильним страхом перед зусиллям самостійної думки, і насправді Ілля Ілліч готовий був доручити всі свої справи першому зустрічному пройдисвітові, аби тільки не працювати самому. «Так як я? Так хіба я знаю? Так хіба я вмію?!» — такі звичайні його питання
чиЗауважував читач, що Обломів тріпотить протягом усього роману, за винятком, хіба, самих останніх сторінок? Він боїться буквально всього: наскрізного вітру, вогкості, гучного слова, неприємності, руху, боргів, пристойностей, суду, любові — причому слово «боїться» я вживаю в буквальному значенні. Страх не залишає його майже ні на мінуту, незважаючи на неймовірну безтурботність. А цей страх — вірна ознака для психіатра: це характернейший симптом атрофії волі
Я сказав уже, що ми можемо простежити розвиток «обломовщини» як хвороби від початку до кінця. Ясності заради пригадаємо життя Іллі Ілліча хоча б у самих загальні рисах
Ілля Ілліч стоїть на рубежі двох взаимопротивоположних напрямків: він вихований під впливом обстановки старорусской життя, звик до барству, бездіяльності й до повної догоди своїм фізичним потребам і навіть примхам; він провів дитинство під люблячої, але неосмисленим наглядом зовсім нерозвинених батьків, наслаждавшихся протягом кількох десятків років повної розумової дремотою, начебто тої, котру охарактеризував Гоголь у своїх «Старосвітських поміщиках». Він зніжений і розпещений, ослаблений фізично й морально; у ньому намагалися, для його ж користі, придушувати пориви жвавості, властиві дитячому віку, і руху допитливості, що прокидаються також у роки дитинства: перші, на думку батьків, могли піддати його забитим місцям і різному роду ушкодженням; другі могли розбудувати здоров’я й зупинити розвиток фізичних сил. Годівля як на забій, сон досхочу, потурання всім бажанням і примхам дитини, що не угрожали йому яким-небудь тілесним ушкодженням, і ретельне видалення від усього, що може застудити, обпалити, ушибить або стомити його,- от основні початки обломовского виховання. Сонна, рутинна обстановка сільського закуткового життя доповнила те, чого не встигли зробити праці батьків і няньок
На тепличну рослину, що не ознайомилася в дитинстві не тільки із хвилюваннями дійсного життя, але навіть із дитячими прикростями й радостями, пахнуло струменем свіжого денного повітря. Ілля Ілліч став учитися й розвився настільки, що зрозумів, у чому складається життя, у чому складаються обов’язку людини. Він зрозумів це розумом, але не міг співчувати сприйнятим ідеям про борг, працю й діяльність. Фатальне питання: до чого жити й трудитися? — сам собою, без усякого готування у всій своїй ясності представився розуму Іллі Ілліча… Утворення навчило його нехтувати ледарство, але насіння, кинуті в його душу природою й первісним вихованням, принесли свої плоди. Ці плоди відомі — постійне лежання, лінь, що розвилася до повної безвільності, і хворобливий страх перед вимогами реального життя. *** Хвороба Обломова була б не більш ніж цікавим патологічним випадком, якби Гончарів не показав нам, як глибоко пустила вона корінь і в російському житті, і в російської історії. Аналізуйте цю хворобу, і ви побачите, що джерело її — послуги трьохсот Захаров і легке, дозвільне життя за чужий рахунок. Обломів — вище в нашій літературі узагальнення дореформеної панської Росії. Обломів — пан. Із чудовим комізмом виводить Гончарів на сцену його станові погляди в розмові із Захаром, що мав несчастие в суперечках про переїзд на квартиру сказати, що » інші-це переїжджають». Цим прирівнюванням себе до інших Ілля Ілліч образився до глибини душі. «Інший, — ораторствував Обломів для науки Захарові, — є голота окаянна, грубий, неосвічений людин, живе брудно, бідно, на горищі; він і виспится собі на повсті де-небудь надворі. Що отакому зробиться? Нічого. Тріскає він картопля так оселедець. Нестаток мече його з кута в кут, він і бігає день-деньской. Він, мабуть, і переїде на іншу квартиру. Геть Лягаев візьме лінійку під мишку так дві сорочки в носову хустку і йде. Далі ще краще: «Інший» працює без утоми, — продовжував він, — бігає, метушиться, не попрацює, так і не поїсть, іншої кланяється, іншої просить, принижується. А я? Ну-ка, виріши: як ти думаєш, «інший» я — а?.. Так хіба я мечуся, хіба я працюю? Мало їм, чи що? Сухорлявий або жалюгідний на вид? Хіба бракує мені чого-небудь? Здається, подати, зробити — є кому! Я жодного разу не натягнув собі панчоху на ноги, як живу, слава Богові! Чи стану я турбуватися? Із чого мені? І кому я це говорю? Не ти чи з дитинства ходив за мною? Ти все це знаєш, бачив, що я вихований ніжно, що я ні холоду, ні голоду ніколи не терпів, потреби не знав, хліба собі не заробляв і взагалі чорною справою не займався». На сутності підкреслених виражень і ґрунтується станова гордість Обломова. І це не сатира. Іллі Іллічу насправді боляче й дивно було б опинитися в юрбі «інших, працюючих, сухорлявих, напівголодних, що бачили нестаток і позбавлення». «Біла кістка», пухке ніжне тіло, матеріальна забезпеченість — все це, з його погляду, необхідні приналежності дворянського звання. Якби він мислив послідовно, якби не спогаду дитинства, не запас — майже невичерпний — добродушності, він не міг би й до свого друга Штольцу ставитися інакше, як із презирством… Утворення розширило думку й симпатії Обломова; він мріє навіть про загальне благополуччя, коли його дорівнюють до різношерстої метушливої юрби різночинців. Він пан, але пан епохи виродження, станова гордість якого опирається не на позитивні заслуги, а на негативну перевагу над іншими… Щастя він не може розуміти інакше, як ситий достаток, як фізичне блаженство. «Тепер, — пише Гончарів, — Обломова поглинула улюблена думка; він думав про маленьку колонію друзів, які оселяться в деревеньках і фермах, у п’ятнадцяти або двадцяти верстах від його села, як поперемінно будуть з’їжджатися щодня друг до друга в гості, обідати, вечеряти, танцювати; йому бачаться всі ясні дні, ясні особи, без клопоту й зморшок, що сміються, круглі, з яскравим рум’янцем, із задоволеним підборіддям і нев’янучим апетитом; буде вічне літо, вічні веселощі, солодка їжа так солодка лінь…» Добролюбов намагався звести до типу Обломова, до втілення що вироджується, хворого барства, всіх «героїв нашого часу» — Онєгіних, печориних, рудиних, бельтових.
Почасти це справедливо. Обломовская закваска є у всіх пойменованих героїв, але тільки закваска. Генеалогія Іллі Ілліча трохи інша. Він — прямий син і спадкоємець Манилова або Тентетникова; дідом або прадідом його можна вважати Митрофанушку Простакова; у близькому спорідненні з ним складаються московські слов’янофіли, не Хом’яків, не Аксаков, зрозуміло, а ті, хто нижче, — Загоскин, наприклад… Онєгіни, печорини, рудини, бельтови — все це різновиду того типу, що найкраще своє втілення знайшов у Чацком Грибоєдова й у Чаадаєві й Герцені — у житті. Вони незадоволені, вони мечуться й неспокійно шукають чогось іншого, нового. Вони — революціонери по самій істоті своєму: печатка Каїна лежить на них, і ця печатка незгладима. Західна цивілізація, шумування європейської думки захопило їх занадто глибоко, щоб вони могли забутися й заснути. Вони відірвані від ґрунту, вони — невдахи, вони — даремно обдаровані люди, що загинули під тягарем своєї обдарованості… Що таке Чацкий, Рудин, Бельтов і т.д.? «Живучість ролі Чацкого, — прекрасно говорить сам Гончарів, — складається не в новизні невідомих ідей, блискучих гіпотез, гарячих і зухвалих утопій або навіть істин en herbe [у зародку (фр.).]; y його немає абстрагованості. Провісники нової зорі, — або фанатики, або просто вестовщики — всі ці передові кур’єри невідомого майбутнього з’являються й по відомому ході суспільного розвитку повинні з’являтися, але їхньої ролі й фізіономії нескінченно різноманітні. Роль і фізіономія Чацкого незмінні. Чацкий найбільше викривач неправди й усього, що віджило, що заглушає нове життя, «життя вільну». Він знає, за що він воює й що повинна принести йому це життя. Він не втрачає землі з-під ніг і не вірить у примару… Його ідеал «вільного життя» визначників: це воля від всіх цих обчислених ланцюгів рабства, якими окуте суспільство, а потім воля «вперить у науки розум, що алчет пізнань», або безперешкодно віддаватися «мистецтвам творча, високим і прекрасним», воля «служити або не служити», «жити в селі або подорожувати», не сливя за те ні розбійником, ні зажигателем, — і ряд подальших чергових подібних кроків до волі від несвободи». Словом, Чацкий — представник нового наступаючого століття. Він — живий протест проти безглуздого деспотизму суспільства, панування старого патріархального побуту. «Людина, особистість, морально вільна істота» — от наріжний камінь всіх його міркувань