Горбовская Милевская С. Науково-ботанічна семантика флоросимвола у французькій літературі XVIII століття

Горбовская Милевская С. Науково-ботанічна семантика флоросимвола у французькій літературі XVIII століття

епоха ботанічної систематики й, у цілому, серйозного прориву в ботанічній науці. Поклавши в основу своєї системи будова квітки, шведський натураліст Карл Линней ( 1707-1778) розбив мир рослин на 24 класу, удосконаливши систему «биноминальной номенклатури» рослин К. Баугина. Система Линнея не надовго пережила свого творця, однак значення її в історії ботаніки величезно. Уперше було показано, що кожна рослина може бути поміщене в якусь певну категорію відповідно до характерного для нього ознаками. Воістину титанічна робота, пророблена Линнеем, з’явилася основою для всіх наступних досліджень в області систематики рослин. Молодші сучасники Линнея — французи М. Адансон, Ж. Ламарк і особливо три брати де Жюсье (Антуан, Бернар і Жозеф) і їхній племінник Антуан Лоран, ґрунтуючись на роботах Линнея (а також на роботах Д. Рея, К. Баугина й Ж. Турнефора), розробили природні класифікації рослин, де в основу тих або інших систематичних груп були покладені ознаки «споріднення», під якими, втім, розумілася невизначена «природна близькість». Видатні натуралісти XVIII в. приділяли багато уваги загальним питанням ботаніки. Так, російський академік К. Ф. Вольф у своїй «Теорії генерації» (1759) показав шляхи формування органів рослин і перетворення одних органів в інші. Ці ідеї особливо займали німецького поета И. В. Ґете, що опублікував в 1790 році книгу «Метаморфоз рослин», повну блискучих прозрінь, його концептуальні ідеї можна спостерігати в «Бесідах з еккерманом», де він критикує послідовників Ньютона й пропонує своє бачення ботаніки. Наявність підлоги в рослин остаточно було встановлено німецьким ботаніком И. Кельрейтером, що одержав і ретельно изучили міжвидові гібриди тютюну, гвоздики й інших рослин, а також исследовали способи їхнього запилення комахами, і К. Шпренгелем, що опублікував книгу «Розкрита таємниця природи в будові й заплідненні квітів » (1793). У зв’язку з усіма цими відкриттями, прокинувся великий інтерес до ботанічної теми, багато в чому пов’язаний з підвищеним інтересом людей тої епохи до культивації приватних садів і квітників. Слідом за сугубо науковими працями німецьких, шведських, французьких натуралістів, виникають спроби популяризації цієї теми, спроби пояснити дохідливо квітка або рослина в письменників-натуралістів і 2) на загальному тлі модного в XVIII столітті описового жанру — квітка, як ботанічний знак, у письменників, філософів і поетів, на інтереси яких природознавство дуже вплинуло.)»Spectacle de la ) абата Плюшу (1732) і «Історії комах» Р. А. Ф. Реомюра ( 1734-1742), одним із самих видних письменників-натуралістів був керуючий Королівським ботанічним садом Жорж Луи Леклерк де Бюффон ( 1707-1788), що видається натураліст, мандрівник, математик, прийнятий в Академію Наук у віці 26 років. В 1735 році під егідою Академії наук був опублікований зроблений Бюффоном переклад праці англійського дослідника С. Хелза «Статика рослин» (Vegetable Staticks). В 1738 Бюффон закінчив переклад твору И. Ньютона «Метод флюксий» (1740) (про диференціальні й інтегральні вирахування). Саме Бюффону вдалося вперше «вульгаризувати» науку, як би пояснюючи широкому колу читачів її премудрості.) ( 1749-1789), що складається з 36 прекрасно ілюстрованих томів і ставшая одним з основних літературних пам’ятників XVIII сторіччя. (М. В. Разумовская в книзі » Бюффон-Письменник» (1993), указує, що по підрахунках Даніеля Морне, що проаналізувало каталоги 500 приватних французьких бібліотек, праця Бюффона в той період займав по популярності третє місце після «Словника» П. Бейля й збірника віршів Клемана Моро). «Природна історія» була написана Бюффоном у співробітництві з анатомистом Добантоном, орнітологами Гено де Монбейаром і абатом Бексоном, минерологами Гитоном де Морво й Фожасом де Сан-Тло. У неї ввійшли однієї тім «Теорії Землі», два томи «Про людину» (з I по III тому , дванадцять томів , дев’ять томів «Про птахів» ( 1770-1783), п’ять томів «Про мінерали» ( 1783-1788) і сім томів доповнень (1774-1789), що містять знамениті «Епохи Природи» (1778). Окремо ботаніці Бюффон присвятив працю «Три мемуара про щільність лісу, про збереження й щільність лісів» ( 1737-43) (відзначимо, що слово «le meacute;moire» тут потрібно розглядати не в змісті «спогадів», а «наукового трактату», така подвійна семантика даного терміна по-французькому).)»Природної історії», Де Бюффон ставиться, все-таки, до професійних натуралістів, і його праця була скоріше науковим, чим загальнодоступним, хоча його по праву йменують письменником, адже він уперше спробував донести премудрості ботанічної й, взагалі, біологічної науки до широкого кола людей. Хоча згодом доля цієї книги
була сумною. Її швидко дорівнюють до категорії оповідань про тварин і природу з такими видними вченими-біологами XVIII як Реомюр, Бюффон, Мопертюи й Трамбле, чиї імена згадують не тільки природники, але й історики літератури. Адже крім названих вище Бюффона й Реомюра, Мопертюи й Трамбле були також відомими й науковими письменниками, що читаються, того періоду («Міркування про форму небесних тіл», «Венера фізична» (1746) Мопертюи, «Мемуари до історії поліпів» (1744) Трамбле). Перу Дідро в цьому ключі належать «Думці про пояснення природи», «Сон Даламбера»(1769), «Елементи фізіології» ( 1774-80). У трактаті «Лист про сліпі в повчання видючим» (1749) використовувалися думки Бюффона з «Природної історії»ii, також вплив праці Бюффона спостерігається в статті Дідро «Тварина», написаної для «Енциклопедії». Але Дідро має в меншому ступені відношення до теми нашої розмови, тому що, хоча він і пише про рослини в перерахованих вище працях, але лише епізодично. У рамках даного дослідження, нас цікавлять скоріше деякі публікації іншого «енциклопедиста», Жан-Жака Руссо, що навмисно прагнув донести свої пізнання в натуралізмі, і, насамперед у ботаніку, — до кожної людини.) (Адже Бюффон, розповсюджувач ідей Ньютона, зв’язав область спостережливого природознавства з генетичним еволюційним розумінням природи й був супротивником простого спостереження з наступною систематизацією видів без розгляду їхньої генетичної історії). Якщо Карл Линней у своїй «Системі природи» (1735) дав класифікацію об’єктів для пояснення принципів їхньої будови, то Бюффон шукав загальний принцип, що пояснює закономірності природи й різні подібності, що існують між її об’єктами.) Але, незважаючи на цю науково-методологічну суперечку, потрібно відзначити, що з переписки Руссо видно, що філософ підтримував дружні відносини як з Бюффоном, так і з його оточенням. Приміром, у листі до г-ну де Латуретту від 04.07.1770 ми читаємо: «Fatigueacute; d’u)) XVIII століття. Ботаніка допомагала вистояти Руссо під час його нескінченних скитаний з однієї країни в іншу, квіти стали символікою його мрійності, маленькими знаками, що ведуть його до загубленого раю. Адже він не тільки залишив після себе кілька ботанічних наукових праць, але й прикрасив своїми пізнаннями в цій області сторінки художніх і філософських добутків. Усюди, приміром, на острові Сен-Пьер, з «Species pla) Руссо писав: «У четвер 24 жовтня 1776 року, після обіду, я пройшов по бульварах до Зеленої алеї, піднявся по ній до висоти Менильмонтана й звідти, по стежках, що біжить через виноградники й луги, перетнув до самої Шаронни всю поділяючу ці два села веселу місцевість; потім я відхилився убік, щоб повернутися по тимі ж лугам, але іншою дорогою. Проходячи по них, я випробовував почуття задоволення й інтересу, що завжди викликає в мені мальовнича місцевість; іноді я зупинявся, щоб визначити яка-небудь рослина серед зелені. Я помітив два таких, які рідко попадалися мені на околицях Парижа, а в цьому окрузі зустрічалися в безлічі. Одне з них Picris hierocioides, із сімейства складних, інше, Bupleurum falcatum, із сімейства зонтичних. Це відкриття обрадувало й дуже довго займало мене й привело до відкриття рослини, ще більш рідкого, особливо у високорасположенной місцевості, — а саме Cevastium aguaticum, що я, незважаючи на випадок, що происшли із мною в той день, визначив по книзі, що була при мені, і помістив у свій гербарій»iv.)»Сповідь» ( 1765-70), де також зустрічаються кількаразові докази його пристрасті до гербаризації, спостереженню за квітами й травами, у шостій книзі Ж. Ж. Руссо, розповідаючи про дні юності, проведених на лоні справжнього щастя з Луїзою де Варанс, згадав випадок тридцятирічної давнини. Прогулюючись із молодим філософом у швейцарському передмісті Шарметти, пані де Варанс помітила барвінок, що розпустився, і в захваті викликнула: «От барвінок ще в кольорі!» «Я ніколи не бачив барвінку, — писав Руссо, — але не нагнувся, щоб розглянути його, а без цього, по короткозорості, ніколи я не міг довідатися, яке рослина переді мною. Я тільки кинув на нього випадний погляд, після цього пройшло біля тридцяти років, перш ніж я знову побачив барвінок і звернув на нього своя увага. В 1764 році, гуляючи в Кресье зі своїм другом дю Пейру, я піднявся з ним на невелику гору… У ту пору я вже починав небагато гербаризувати. Піднімаючись на гору й заглядаючи в чагарники, я раптом випускаю радісний лемент: Ах! От барвінок! І дійсно, це був він… По враженню, зробленому на мене подібним дріб’язком, можна судити про те, як глибоко запало мені в душу все, що ставиться на той час» (пров. М. Н. Розанова).) і Ані прищепили філосо
фові любов до природи, і безпосередньо — до ботаніки, який Руссо буде захоплений протягом всього життя. Луїза займалася збором трав і рослин в основному з медичною спрямованістю, але в неї була мрія відкрити свій Ботанічний сад в Аннеси. Мрія ця так і не реалізувалася, особливо після того, як зненацька й раптово вмер її однодумець Клод Ані.), про перебудову держави в «Суспільному договорі» (1762), про високі почуття й пошуки земного раю в «Нової елоизе» (1761) — усюди природа була його маяком і єдиною можливістю порятунку для сучасного йому людства. В «Суспільному договорі» Природа виступає первородною історією, до джерел якої повинен прагнути людина, в «емиле» і «Нової елоизе» більшу роль грає пейзаж, тобто природа, на тлі якої або розвертаються події, або це тло є предмет спостереження й навчання красі, в «Прогулянках самотньо мрійника» — вона останнє пристановище для вигнаної й відданої людини. Взагалі, як указує М. В. Разумовская, саме з Руссо відкривається сторінка опису пейзажів у французьких романах і «Уривки словника ботанічних термінів» («Dictio) ( у якому велике значення грає знамените «Введення»), а також «Коментарі до «Ботаніки для всіх» Рено» («). Цікаво, що в монографії «Линней. Руссо. Ламарк» (1964) С. С. Верстатів, розглядаючи ботанічні роботи шведських і французьких учених, нарівні із цими фундаментальними натуралістами, аналізує вищезгадані роботи Руссо й характеризує їх як одні з найцінніших у розвитку ботаніки XVIII століття. Крім того, у своїй книзі Верстатів відтворить біографію Руссо-Ботаніка, тобто говорить про кожний момент у житті Руссо, від народження до смерті, зв’язаному саме із садівництвом і ботанікою. Перед нами відкривається не традиційний портрет Руссо-Філософа, а інша, не менш коштовна, сторона його життя.)»Ботанічних листів», адресованих Мадам Делессер, було вісім і написані вони були протягом 22 місяців. (Інші шість, також присвячені ботаніці, призначалися г-ну Мальзербу, баронесі Портленд, г-ну Пейру, племінникові, г-ну Лиотару й г-ну де Латуретту, лист від Карла Линнея, на жаль, було загублено на пошті, про що Руссо шкодував в одному із цих листів). Адресував Руссо перші вісім листів не скільки з метою опису рослин, скільки з метою виховання своєї маленької племінниці. «Ботанічні листи» ми б назвали «ботанічним «емилем», тому що в цих листах Руссо, говорячи про культивацію, гербаризацію й визначення рослин, насамперед, направляє все це на виховання дитини, а, точніше, на виховання в ньому людину, що любить природу.) У шостому мова йде про маргаритку, як про представницю сложноцветних. У сьомому говориться про плодові дерева, а у восьмому пропонуються практичні ради гербаризації. Руссо пише про інструменти, які повинен мати при собі кожний ботанік «Введенні» він дає короткий історичний нарис розвитку ботаніки, починаючи зі стародавності й закінчуючи сучасними вченими (Тюрнефором, Баугеном, Линнеем, Адансоном і т.д.) Потрібно відзначити, що нарис його носить досить критичний характер, особливо відносно середньовічної ботаніки й розгляду рослин у вузько-медичному ключі: «Le premier malheur de la bota). Велика увага приділяється у Введенні мові ботаніки і його модифікації й, звичайно, систематиці рослин. Самою яркою й об’ємної (7 сторінок) статтею словника є «Квітка».

Великою популярністю користувалися гербарії Руссо, один із яких в 1775 році він продав в Англію, тому що квартирні умови не дозволяли йому тримати таку більшу колекцію шухлядок. Де перебуває вся ця колекція гербаріїв , слідом за Руссо, вдається по-справжньому популяризувати, спростити ботанікові, а точніше опис квітів. Як ми вже говорили, до кінця XVIII століття, завдяки Руссо й Бюффону, виявився надзвичайний інтерес до тварин і розведення рослин, але простий обиватель, що культивує свій садок, хотів знати ), удалося скласти такий опис рослин, що, нарешті, могло задовольнити кожного непрофесіонала в ботаніку. Таким чином, він склав свою тритомну «Французьку флору, або Короткий опис всіх рослин, які дико виростають у Франції» (1778), у якій, можна сказати, завершив справу Руссо, надавши можливість кожному бажаючий довідатися гранично багато про рослину, що цікавить.) творах «Етюди природи» ( 1784-87) і незакінченому «Гармонії природи» (1815, посмертно) він розділяє руссоистские ідеї. «Етюди про природу» (1784), четвертим томом яких був роман «Поль і Виржиния» (1788), перейняті темою природи, «яка нічого не робить дарма», тобто Бернарден де Сен-Пьер писав про те, що в природі все підпорядковано точним правилам, що виключає яке-небудь чудо, тим більше провиденческое. Крім того, саме Бернарден де Сен-Пьер стає першим искуснейшим співаком природи, наповненої фарбами, звуками, ароматами, які впливають на уяву й внутрішні переживання читача. Саме він уперше з більшою майстерністю описав життя дикої екзотичної природи острова Моріс ( Иль-Де-Франс) в Індійському океані у всіх її фарбах, що вже наблизило Бернардена де Сен-Пьера до таких представників романтизму як Шатобриан, що опише у своєму «Рене» дику природу Америки. У Бернардена де Сен-Пьера, що приняли від Руссо любов до натуралізму й ботаніки, в описах рослинності острова, виникають точні назви квітів, які рясно ростуть у дикому лабіринті острівної природи, і якщо Руссо вдавалося окремо описувати пейзажі в цілому обсязі й окремо квіти як ботанічні одиниці, те Бернардену де Сен-Пьеру вдалося з’єднати опис пейзажу із красою позначеної рослини , що звисають як довгі стрічки пурпурної зелені. Неподалік пробивалися барвинки, квіти яких схожі на червоний левкой і стручковий перець, чий насичений колір крові яскравіше самих коралів. Навколо ріс калуфер, листи якого мають форму серця, і васильок із заходом гвоздики виливав вишуканий аромат. Із самого верхнього уступу гори свешивались ліани, схожі на тканину, що колишеться, що сплітала навколо укосів скель величезні зелені фіранки. Морські птахи, ваблені цим тихим пристановищем, прилітали сюди на нічліг. Виржиния любила відпочивати на краю цього фонтана, прикрашеного з урочистістю, одночасно прекрасн і дикої-» (9) (Пер. С. Горбовской) Цей невеликий уривок дає можливість зрозуміти, наскільки мистецьки в Бернардене де Сен-Пьере сполучалися знавець ботаніки й сентименталіст, адже природу острова він описував з точністю саме вченого, правильно передаючи кожне ботанічне, зоологічне, географічне найменування, його пейзажі нагадують замальовки натураліста й дуже близькі до тих пейзажам, які створював у своїй «Природній історії» Бюффон, адже пейзажам Бюффона був також властивий сентиментально-психологічний відтінок, тому що інакше Бюффон не зміг би зацікавити своїми спостереженнями широке коло читачів. От як Бюффон, приміром, описував пустелю в розділі, присвяченому верблюдові: «Уявіть собі країну без зелені й води, пекуче сонце, завжди сухе небо, піщані рівнини, ще більш марні гори, по яких блукає й губиться погляд, не зупиняючись на жодному живому предметі; землю мертву й, говорячи образно, зіпсовану вітрами, землю, що нагадує нам купу костей; камені, що обсипалися, скелі, що коштують прямо або що обрушилися; нескінченну пустелю, де мандрівникові безглуздо зітхати про тінь, де поруч із ним немає ні однієї живої душі, де ніщо не нагадує йому про живу природу: повна самітність, більше страшне, чим самітність у лісі» (Пер. М. В. Разумовской). Очевидно до того ж синтезу психологізму й точного ботанічного опису прагнув Бернарден де Сен-Пьер, тому що, насамперед, «Поль і Вірджинія» входить у цикл естественнонаучних спостережень — «Етюдів про природу», які, були націлені на опис рослинного й тварини мирів, що треба, наприклад, з перших слів передмови до роману: «У цьому маленькому творі я ставив собі більші цілі. Я спробував намалювати в ньому ґрунт і рослинність, не схожі на ті, що є в Європі»i. Тому, незважаючи на всі сентименталистские заслуги даного добутку, роман »