«Горе від розуму» як політична комедія Комедія «Горе від розуму» побудована так, що про «століття нинішньому», про ідеї соціально — політичних перетворень про нову мораль і прагнення до духовної й політичної волі на сцені говорить лише Чацкий. Він — той «нова людина», що несе в собі «дух часу», ідею життя, мета якої — воля. Але Чацкий на три найважливіших роки зникає з російської дійсності. За ці три роки затихла післявоєнна радість, поезія ратних подвигів змінилася прозою повсякденних справ. І більшість рада повернутися до довоєнних турбот: кар’єру, протекції, доходи й т.п. Повернувшись у Росію й потрапивши «з корабля на бал», Чацкий так до кінця й не розібрався, що в Москві життя ввійшло в колишні довоєнні «береги», що москвичі цим задоволені, і лише він перебуває в полоні колишніх ілюзій близьких і реальних змін. В образі Чацкого обгороджені риси декабриста епохи 1816 -18 років.
Насамперед, він бажав виконати свій борг перед Батьківщиною, бажав чесно служити йому. Саме тому за три роки до описаних у комедії подій Чацкий, «обливаючись слізьми», розстався із Софією й відправився в Петербург. Пологому ж і обірвалася блискуче почата кар’єра: «Служити б рад, прислужуватися нудно». У цьому формулюванні Чацкого важливі й значимі обидві частини: він радий би служити, він жадає цього. Але Державі, виявляється, не потрібно самовіддане служіння, воно вимагає прислуговування. І Чацкий залишає столицю. Він намагається служити Батьківщині інакше: «славно пише, перекладає».
Переконання героя не завжди висловлюються їм прямо в монологах — як неприйняття кріпосного права, протекціонізму, обурення із приводу засилля іноземців і преклоніння перед ними. Освіта, за яке ратує Чацкий, викликає бурхливий гнів фамусовского суспільства: «Забрати всі книги б так спалити! » Освіта для епохи Чацкого невіддільно від цивільного виховання, найважливіший його елемент — проповідь волі. От чому так обурюється світло. І такі натяки розсипані по всьому тексту комедії. Отже, Чацкий — нова людина. Його ідейні переконання породжені духом змін, тим століттям нинішнім», що намагалися наблизити кращі люди Росії.
«Його ідеал вільного життя визначений: це воля від усіх.. ланцюгів рабства якими окуте суспільство, а потім воля — вперить у науки «розум, що алчет пізнань», або безперешкодно віддаватися «мистецтвам творча, високим і прекрасним», — воля служити або не служити, жити в селі або подорожувати»… — так пояснює Гончаров у статті «Мильон роздирань», яке зміст вкладав Чацкий (і ідейно близькі йому люди) у поняття «воля». В образі Чацкого відбився той захват, що випробувало російське суспільство, відчувши себе фігурою історичної, переможцем самого Наполеона. Це — те нове, що з’явилося в соціальному житті Росії, що стало станом майбутніх перетворень. Але реальні перетворення ще далекі. Щільною стіною на їхньому шляху встав фамусовский мир, мешканці якого «радеют» лише «рідному чоловічкові» і межею мріянь бачать «сто чоловік до послуг», «чин завидний» і тому подібні блага. Так, Чацкий, наділений темпераментом бійця, активно протистоїть фамусовскому суспільству.
Але чи бачить він свого реального супротивника, коли викриває Фамусова, Скалозуба, бальну юрбу? Подумайте, хто щирий суперник Чацкого? Поки наш герой три роки подорожував, суспільство не стояло на місці. Воно не просто з полегшенням верталося до турбот і радостей мирного життя. Воно виробляло в собі «опірність» тим змінам, що зріють, які загрожували це мирне життя розтрощити. І от у суспільстві з’являється й твердо прокладає собі дорогу Молчалин. Чацкий нездатний поставитися до нього і його «талантам» всерйоз. А тим часом, це «жалчайшее созданье» не так вуж мізерно.
За час відсутності Чацкого, Молчалин зайняв його місце в серце Софії, саме він щасливий суперник головного героя. Особиста поразка Чацкого не вичерпує його майбутньої драми. Кинуті ним слова «Молчалини блаженствують на світі» виявляються пророцтвом. Розум, хитрість, спритність Молчалина, уміння знайти «ключ» до кожної впливової людини, абсолютна безпринципність — от визначальні якості цього героя. Якості, що роблять його антигероєм п’єси, головним супротивником Чацкого. Його життєві установки, переконання протистоїть моральним ідеям і ідеалам Чацкого. Молчачин малим не задовольниться.
За три роки відсутності Чацкого він домігся блискучих успіхів. Безвісний, безрідний тверской міщанин, він став секретарем московського «туза», одержав три награжденья, чин асессора, що дає право на потомствене дворянство, став улюбленим і таємним нареченим Софії. Зупиниться він на досягнутому? Зрозуміло, немає. Расчетливо й холодно набирає Молчалин силу. Уже він-те не потерпить на своєму шляху Чацкого — божевільного мрійника! Молчалин страшний саме своєю найглибшою аморальністю: того хто готовий винести будь-які приниження в боротьбі за владу, багатство, силу, дорвавшись до бажаних вершин, буде знищувати.
Чацкий — новий тип людини, що діє в історії російського загального: суспільства. Головна його ідея — цивільне служіння. Такі герої покликані вносити в громадське життя зміст, вести до новим цілям. Саме ненависне для нього — рабство у всіх його проявах, саме бажане — воля. Все навколишнє бідує, на його думку, у тотальній переробці. Ми розуміємо, що зіткнення Чацкого з фамусовским миром — не побутове, не частка.
Воно носить загальний характер. Воля у всім повинна прийти на зміну ієрархічної впорядкованості колишнього життя. Чацкий, бажаючи втілити свої ідеї, робить кілька практичних кроків, результатом яких виявляється його «зв’язок з міністрами», про яку згадує Молчалин Адже це не що інше, як участь героя в конкретних реформах влади, які не відбулися. Чацкий зменшує свій реформаторський запал і їде за кордон не тільки в пошуках розуму, але й від безсилля що-небудь зробити в сформованій ситуації. Його ніщо більше не зв’язує з рідними пенатами, імовірно, він не приїхав би зовсім, якби не Софія. Від’їзд адже теж форма протесту, нехай і пасивна. Після скандалу в будинку Фамусова, Чацкий навряд чи ще коли-небудь з’явиться в Росії.
Він тільки зміцнився у виборі, що зробив давно: жити подібним життям — неможливо. Чацкий міг бути серед тих, хто вийшов 14 грудня на Сенатську площу, і тоді життя його була б вирішена на 30 років уперед: принявшие участь у змові повернулися з посилання тільки після смерті Миколи I в 1856 році. Але могло бути й інше — непереборна відраза до «мерзенностей» російського життя зробилася б його вічним блукачем на чужій землі, людиною без Батьківщини. І тоді — туга, отчаянье й, що найстрашніше для такого героя — борця й ентузіаста, змушена ледарство й бездіяльність. Образ Софії Єдиний персонаж, задуманий і виконаний, як близький Чацкому, — це Софія Павлівна Фамусова. Грибоєдов писав про неї: Дівчина сам не дурна віддає перевагу дурневі розумній людині… » У цьому персонажі втілений характер складний, автор пішов тут від сатири й фарсу. Він представив жіночий характер великої сили й глибини.
Софії досить довго «не везло» у критику. Навіть Пушкін уважав цей образ невдачею автора: » Софія написана неясно». І тільки Гончаров в «Мильоне роздирань» в 1871 році вперше зрозумів і оцінив по достоїнству цей персонаж і його роль у п’єсі.