Гуманістична тема в оповіданні М. Шолохова «Доля людини» При думці великої, що я людина, Завжди піднімаюся душою. В. Жуковський Першого січня 1957 року в газеті «Правда» був опублікований оповідання М. Шолохова «Доля людини», пронизаний від початку до кінця світлим почуттям віри в російську людину, що «зможе все витерпіти, усе перебороти на своєму шляху, якщо до цього покличе його батьківщина». Мені здається, що, говорячи про гуманістичний пафос цього добутку, варто зупинитися на його сюжетно-композиційній своєрідності. Перед нами типовий приклад «оповідання в оповіданні», блискуче розроблений такими видатними новелістами, як А. П.
Чехов і И. А. Бунін У центрі оповідання — доля Андрія Соколова, пронесшего через всі позбавлення й негоди високе звання Людини До зустрічі із Соколовим Шолохов підготовляє читача вже у вступі, малюючи «недобру пору бездоріжжя» на Доні в першу післявоєнну весну. У зовнішньому вигляді героя письменник підкреслює «ока, немов присипані попелом, наповнені такий неизбивной тугою», що стає ясно: людина сьорбнув «лишенька по ніздрі й вище». І от ця людина в пропаленому ватнику й залатаних штанях буде розповідати випадковому зустрічному про своїй «нескладній» житті Композиційно історія Андрія Соколова розпадається на три частини: довоєнна, військова й післявоєнна. І в кожній з них пронизливо звучать дві теми: гуманістична й трагічна У першій частині перед нами доля мирної людини, батька, чоловіка, трудівника. Примітна деталь: Андрій Соколов 1900 року народження, тобто ровесник століття. Разом зі своєю країною пройшов він всі випробування: громадянська війна, голод. Але поступово життя його налагодила: женився, став батьком, жили «не гірше людей».
Війна ввірвалася в це щасливе життя «повісткою з військкомату». Так входить в оповідання трагічна тема: прощання із сім’єю, сльози Ирини, її вигук: «Не побачимо… ми з тобою… більше… на цьому… світлі». У другій частині гуманістична й трагічна теми сусідять, як би оттеняя друг друга Згадаємо сцену в церкві, де розташувалися на нічліг військовополонені.
Людей загнали в православний храм, опоганивши святе місце розстрілом п’ятьох солдатів. І тут же, не коливаючись, робить убивство Андрій. В ім’я порятунку юного офіцера в екстремальній ситуації Соколов переступає через християнську заповідь «Не убий!». Причому Андрій ні на мінуту не замислюється над тим, втручатися або залишитися осторонь. Його психологія, склад характеру не дозволили не діяти: «Не дам я тобі, сучьему синові, видати свого командира!
«. А як яскраво гуманізм російського солдата виявився в сцені в Міллера. Напівживий від голоду людин виявився морально вище ситих фашистів, уражених мужністю й стійкістю «русс Івана». «Схотілося мені їм, проклятим, показати, що хоча я и с голоду пропадаю, але давитися ихней подачкою не збираюся, що в мене є своє, російське достоїнство й гордість». Мені здається, що у військовій частині трагічна тема все-таки домінує. Андрій біжить із полону, їде у Воронеж у надії зустрітися із сім’єю, але довідається, що Ирина й дочки загинули. Через якийсь час знаходить на фронті сина, мріє про прості людські радості після війни, але 9 травня Анатолій гине, валять надії на те, що буде жити разом із сином, няньчити внучат: «Поховав я в чужій німецькій землі останню свою радість і надію…, і немов щось у мені обірвалося». Здавалося б, людина, що випробувала стільки горя, має право жити для себе.
Але так уже влаштований Андрій Соколов, що він не може не віддавати себе іншим, не думати про ближні. Історія з Ванюшею — найвищий прояв його гуманізму Сцену «визнання» Соколова неможливо читати без сліз: «Закипіла отут у мені горюча сльоза, і відразу я вирішив: «Не бувати тому, щоб нам порізно пропадати!». И відразу на пам’ять приходить інша зустріч. Провесна. Курінь Мелехових у хуторі Татарському.
Посивілий Григорій болісно вдивляється в Мишатку. І от парадокс: «рідна кровинка» не відразу довідається батька, а сирота Ванюшка ні мінути не сумнівається в тім, що цей сутулий і втомлений шофер є його батьком. Не в цьому чи криються й висока трагедія долі Григорія Мелехова, і глибокий гуманізм оповідання «Доля людини». Історія з Ванюшкой — це як би остаточна риса й історії Андрія Соколова. Адже якщо рішення стати Ванюшке батьком означає порятунок хлопчика, то наступна дія показує, що й Ванюшка рятує Андрія, дає йому зміст подальшого життя Кілька місяців тому назад, готуючись до іспитів, я прочитала різкий і, на мій погляд, несправедливе відкликання А. Солженицина про оповідання «Доля людини», і мені схотілося захистити улюбленого письменника. Так, Шолохов нічого не сказав про фільтраційні табори, куди відправляли колишніх полонених, про підозріле відношення до них. Однак не будемо забувати, що він перший написав про стійкість російської людини, що у пеклі фашистського полону залишалося не тільки людиною, але й борцем. І цей письменницький подвиг, на мій погляд, не менш значний, чим подвиг автора книги «Архіпелаг ГУЛАГ».