«Свавільне вбивство навіть останнього з людей, самого злобливого з людей не дозволяється духовною природою людини… Вічний закон вступив у свої права, і він (Розкольників) потрапив під його владу. Христос прийшов не порушувати, а виконувати закон… Не так надходили ті, які минулого справді велик і геніальними, які робили великі діяння для всього людства. Вони не вважали себе надлюдинами, яким усе дозволено, і тому багато могли дати «людському» (Н.
Бердяєв). Достоєвського, по його власному визнанню, хвилювала доля «дев’яти десятих людства», морально принижених, соціально знедолених в умовах сучасного йому буржуазного ладу. «Злочин і покарання» — роман, що відтворює картини соціальних страждань міської бідноти. Крайня вбогість характеризується тим, що «іти більше нікуди». Образ убогості постійно варіюється в романі.
Це й доля Катерини Іванівни, що залишилася після смерті чоловіка із трьома малолітніми дітьми. Це й доля самого Мармеладова. Трагедія батька, змушеного прийняти падіння дочки. Доля Соні, що зробила «подвиг злочину» над собою заради любові кблизким.
Мучення дітей, що виростали в брудному куті, поруч із п’яним батьком і вмираючою, роздратованою матір’ю, в атмосфері постійних сварок. Чи припустимо заради щастя більшості знищень «непотрібного» меншостей. Достоєвський всім художнім змістом роману відповідає: немає — і послідовно спростовує теорію Рас-кольникова: якщо одна людина привласнює собі право фізичного знищення непотрібних меншостей заради щастя більшості, те «простої арифметики» не вийде: крім старухи-процентщици, Розкольників убиває й Лизавету — ту сам принижену й ображену, заради якої, як він намагається вселити собі, і була піднята сокира Якщо Розкольників і йому подібні беруть на себе таку високу місію — захисників принижених і ображених, то вони неминуче повинні вважати себе людьми незвичайними, котрим усе дозволено, тобто неминуче кінчати презирством до тих самим принижен і ображеним, котрих вони захищають. Якщо дозволити собі «кров по совісті», то неминуче перетворишся у Свидригайлова. Свидригайлов — той же Розкольників, але вже остаточно «виправлений» від усяких забобонів. Свид-ригайлов перепиняє Раскольникову всі шляхи, ведучі не тільки до каяття, але навіть до чисто офіційної явки з винної.
І не випадково тільки після самогубства Свидригайлова Розкольників учиняє цю явку сповинной. Найважливішу роль у романі грає образ Соні Мармеладовой. Діяльна любов до ближнього, здатність відгукнутися на чужий біль (особливо що глибоко виявився в сцені визнання Раскольникова в убивстві) роблять образ Соні ідеальним. Саме з позицій цього ідеалу в романі й вимовляється вирок.
Для Соні всі люди мають однакове право на життя. Ніхто не може домагатися щастя, свого або чужого, шляхом злочину. Соня, по думці Достоєвського, втілює народний початок: терпіння й смиренність, безмірну любов кчеловеку. Рятує й возз’єднує відпалої людини з Богом тільки любов. Сила любові така, що вона може сприяти порятунку навіть такого нерозкаяного грішника, як Розкольників.
Релігія любові й самопожертви здобуває виняткове й вирішальне значення в християнстві Достоєвського. Думка про недоторканність будь-якої людської особистості відіграє головну роль у розумінні ідейного змісту роману. В образі Рас-кольникова Достоєвський стратить заперечення самоцінності людської особистості й показує, що будь-яка людина, у тому числі й огидна старуха-процентщица, священний і недоторканний, і щодо цього люди рівні. Протест Раскольникова пов’язаний з гострою жалістю до бідним, страждаючим і безпомічним